Тоня

Тоня терпіти не може снобів і парфуми «Good girl». Вона носить речі з бездоганною довершеністю манекенки. Кажуть, що її нігілістична манера спілкування межує з хамством і синдромом Туретта…

– Вона може здатися «занадто оголеною» для тебе. Тоня не носить бюстгальтери, – так відзивалася про неї Тася.

Вона сказала, що Тоня серед друзів заслужила прізвисько «емансипе».

– Вона кумарить і парить, – кричить її подруга-екологиня мені в слухавку. Потім тихо дихає і додає. – Ця київська бунтарка самоізолювалася в своїй пострадянській андерґаундній естетиці. Чи постмодерній? Біс його знає. Вона в своєму гаражі. Точніше, не в «своєму», а в Костиному. Нащо Тоня тобі?

– Вона мені не потрібна. Мені потрібна вона в моді, бо пишу матеріал про креативний консюмеризм. Контактних даних у мене немає.

Я виходжу на балкон, бо ця розмова дратує:

– Нехай дасть адресу – і котиться під три чорти.

Я їхала на таксі «Pink» до Тоні (вона не захотіла спілкуватися телефоном). А та йшла босою до своєї штаб-квартири «по-київськи». «Божевільна!», – подумала я. Навіть пригадала фільм Тіля Швайґера «Босоніж по бруківці», у якому головна героїня Лайла не носила взуття. Але ж не під час карантину…

У її штаб-квартирі перше, що впадає в око, – це два великі полотна Енді Воргола, а також велика фотографія Еді Седжвік. На журнальному столику дві вази: одна – з білими ліліями, інша – порожня. Тоня лежить на червоному дивані.

– Сідай ось тут. – Тоня поводиться розкуто. –  Тут колись Тася впустила келих вина, падаючи прямо в обійми свого нарцистичного хлопця. Він ще потім пів вечора розповідав, що біле вино виготовляють як з білих, так і з червоних або рожевих сортів винограду.

Вона тримає в руці келих.

– Милорад Павич писав, що «одного бокалу буде досить, двох – мало». Будеш?

– Одного келиха буде досить, – дивлюся на неї.

Видно, що ця дівчина органічно не виносить нічого звичайного, трафаретного. Я очікувала побачити Тоню в капелюсі зі страусовим пером, у босоніжках зі шкіри пітона та шкіряному костюмі карамельно-коричневого кольору. Але ні… Сидить боса, у червоній сукні, що ледь-ледь оголює її блідо-рожеві плечі. У Тоні стрижка – боб-каре з чубом, червоні губи. Вона пахне, як квіти у французькому Провансі.

Тоня вважає, що найменше зло – це рефлексія. А найбільше – мовчання. І весь час говорить. Зараз теж:

– Як тобі цей светр на ґудзиках? Я в ньому пережила свою першу сексуальну революцію на лавочці. А придбала його в нервозної жінки на «блошиному ринку» в Парижі. Дівчатам в усьому світі подобається купувати щось паризьке.

Вона починає розповідати про парижанок, а я пригадую, що погано орієнтуюся в просторі та будівельній термінології:

– Така гігантська студія,.. – вихопилося в мене.

– Не студія, а андеґраундний гараж, який орендую в одногрупника Кості Заратустри-Ніцше. Так його називає Тася, а у мене з ним непрості, складнопідрядні відносини.

– У чому складність, Тоню? – історія про Заратустру-Ніцше починає мені подобатися.

– Я «винаймаю гараж» не за гроші, а за слухання. Костя, той, що Ніцше, годинами розповідає про свою ультраіндивідуалістичну філософію. Ми сідаємо на мій червоний диван – і Костя говорить. Він говорить, я мовчу. Говорить, говорить… Я мовчу… Тася каже, що Костя по-філософськи «пальнутий на голову»… Я мовчу.

У її гаражі та сама атмосфера – «the atmosphere!», яку я зазвичай не шукаю. Бо вся необхідна атмосфера в людях. Люди створюють атмосферу. Але сьогодні нам, схоже, буде потрібна допомога простору. Тоня чимось занепокоєна. Її демократичне нещастя, легка апатичність та кволість дивують. За цією сукнею вона ховає своє нутро. Докторка філософії Аманда говорила: «Одяг – це друга шкіра, це захист, це перша лінія контакту зі світом». Цікаво, а від кого або чого сьогодні захищає її сукня… Я ще раз помічаю, що Тоня боса. І зустріла вона мене босою. Я навіть подумала, що це як у Гайтани – «самотня боса йду сама».

– Чула про число «440»? – запитує мене Тоня, ховаючи очі за чубом.

– Ні, вперше чую.

– 440 пар чорних жіночих туфель розмістили на стіні в Стамбулі. Це точна кількість жінок, котрих вбили чоловіки в Туреччині за рік.

– Цей перформанс символізує безкарні вбивства жінок?

– Так… Моторошно, правда?

– Читала нещодавно «Пандемія всередині пандемії», де розповідалося, що від початку карантину жінки на 30% частіше телефонували на гарячу лінію із запобігання домашньому насильству.

– Та навіть документальні фільми про насильство почали знімати! – мовила Тоня.

– А скільки в тебе пар взуття? – недоречно переводжу розмову в інше русло.

Обидві мовчимо. У такі моменти хтось позує перед дзеркалом у новій піжамі, хтось плаче на кухні в режимі «без звуку». А Тоня ховається у своїй гаражній штаб-квартирі:

– Ти тільки поглянь: я охоплюю цей простір, розходжуся в усіх напрямках; я не відрізняюся від стелі, я – меблі, підлога, книжковий столик, стіни, освітлювальні прилади… Ти помітила, як тут довершено поєднується непоєднуване між собою? Усе – від червоного дивану до пуфиків, хаотично розставлених у моєму фешн-світі. Тут немає місця випадковостям.

– Це ф’южн? – цікавлюся в Тоні.

– Так, чисте дизайнерське хуліганство. У його основі – емоції, особистий смак і поєднання непоєднуваного. Ти щось схоже помічала?

– Я психонула, коли над туалетним столиком побачила гігантську картину вульви…

– У мене немає картини вульви! – Тоня почала розглядати своє приміщення.

– Не в тебе, а в кімнаті своєї подруги. Тоді моє сприйняття дало збій. У мене була і ломка, й бед-тріп, – я сказала це з сумними тінейджерськими очима. Тоня розсміялася.

Вона встала з дивану, зняла з вішалки пальто-кокон. Пальто мало гіпертрофовану лінію плечей. Накинула його на сукню. Тоня і справді була стилем, кольором та фактурою свого андеґраундного гаража. Посередині стоїть громіздкий червоний диван. Його оточують стояки-вішалки. На них висять широкі брюки, вовняні водолазки, напівпрозорі сорочки-блузи без рукавів. Там шкіряні літні куртки. Велосипедки, за об’ємним тренчем з екошкіри никаються коктейльні сукні. Мою увагу привернуло плюшеве пальто глибокого теракотового кольору, декороване бахромою на рукавах, що нагадувало про естетику Дикого Заходу, червоної пустелі Арізони. Я б таке не вдягла. Занадто екстравагантно. Те, що для мене було «не комільфо», Тоня носила як богиня Олімпу.

– Чому ти не запитала, як мене звати? – наважуюся порушити тишу.

– Я не запам’ятовую імена, проте точно пам’ятатиму, у що ти була вбрана, – Тоня ледь усміхнулася.

Я не мала що додати до її слів.

Тоня так підводила чорним олівцем очі, наче збиралася на «домашній мітинг» проти продуктів без добавки «біо». Викликала у мене різний спектр емоцій.  Ексклюзивне місце приберегла для своїх костюмів. Їх тут безліч.

– Якби всі жінки знали, який комфортний брючний костюм, вони б ніколи більше не вдягли дамську сукню.

– І кого ти оце процитувала? – не стримую іронію.

– Це сказала Марлен Дітріх у відповідь на публічне звинувачення французької влади, яку роздратував «вульгарний» наряд актриси. Її навіть хотіли вигнати з Парижа! І все через брючний костюм.

– Марлен виганяв мер, а мене подруга. І все через вульгарну сукню. Сукня не була вульгарною. Мою шкалу вульгарності сукня не пройшла, а от шкала подруги дала збій.

– Для когось розстебнений останній ґудзик на сорочці – пошлість, не зважай, – Тоня вперше за розмову підтримала мене.

Я не могла запам’ятати жодну річ у її так званій гардеробній. Було відчуття, що шафи, стояки-вішаки оновлюються перманентно. Циклічно.

– В одному з інтерв’ю Анна Делло Руссо жартувала, що виселила чоловіка, бо не поміщався її одяг. Цікаво, а кого випхала ти? – я хотіла продовжити розмову.

– А я й нікого сюди не заселяла,.. – Тоня опустила голову на коліна.

Людей оточують схованки. Місця екзистенційної самотності. Де сам на сам зі своїми неврозами, де ридма ридаєш як лох. Головна героїня Сильвії Плат вірить, що «у світі є чимало штук, від яких не зцілить гаряча ванна, та особисто я можу назвати їх не так і багато. Коли журюся, що колись помру, або коли надто знервована, щоб заснути, або закохана в когось, із ким не побачуся ще тиждень, то провалююся в безнадію зовсім ненадовго, а тоді кажу: «Піду прийму гарячу ванну». Вона пригадує кожну стелю над ванною, у якій лежала. Тоня ж забігає у свій «модний дім» (а насправді гараж Костика) після «сексуальних революцій на лавочці» – і вивалює всі шафи на підлогу. Перебирає речі на стояках-вішаках. Ходить на підборах і в трусах, вбирається у сукні. Примірка відбувається за театральною метафорою. Тоня приміряє не лише різні речі, а й різні ідентичності. Це якийсь творчий процес конструювання себе.

Вона пародіює моду, провокує її. Плаче. Рефлексує. Медитує. Одяг – Тонина схованка: «Сховайся у тінь моєї щоки, закутайся в мій рукав, вдягни мене просто як шарф чи плащ, в кишеню мене впусти».

Ми почали переосмислювати асексуальність, говорили про безплідних лесбійок, буржуазну розпущеність. Зачепили маніфест tinder-покоління і міленіалок. Потім перейшли до фрікуватих лондонських «малолєток», які носять приталені штани. Говорили про все і ні про що:

– Скрізь ці екопалеопсихоелектрокосмічні розмови. Світ не зупиняється. Він вводить моду на немодне. Робить немодним модне. Я давно випала й абстрагувалася від цієї «модності». Сьогодні можу наростити нігті з кольоровими стразами і погратися зі стилістикою 90-х, завтра натягти вінтажну сукню-футляр з бантом на талії, а післязавтра – заправити розтягнуту футболку з написом «Charlize Theron» у спортивні штани. Мені до вподоби так і так, – Тоня говорила швидко, наче кудись поспішала.

– Ти табуюєш тренди? – я продовжувала завалювати її запитаннями, бо мені ще писати матеріал про феномен креативного костюмеризму.

– Я їх пропускаю повз себе. Не може бути єдиного правильного вибору, який нам нав’язують! – вона розізлилася.

Ми знову мовчали. А я вкотре подумала, чому ж Тонечка боса… Невже всі туфлі збунтувалися проти неї? Гаражна підлога досить прохолодна. Взуття стоїть під кожною стійкою-вішаком. Мені захотілося приміряти високі чоботи з просторими халявами. І челсі. І мюлі. І щось без шнурків. Без новоспеченої атрибутики. І демісезонне. І практичне. І ковбойські чоботи. І багато-багато на підборах.

– То скільки в тебе пар взуття? – запитую знову, але вже нахабно.

– Та не знаю!

– Чому ти прийшла з іншої сторони кварталу до мене босою, та ще й під час пандемії?

Тоня відповіла:

– Уся справа в моїх сексуальних революціях. Я не залишаю адресу хлопцеві. Залишаю йому туфлі…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company