«… ТРЯСЦЕЮ ОТОЧИ»

Коли грудневої ночі задзвонив дзвін Михайлівського собору, кияни зрозуміли, що трапилося страшне. «Києве, вставай!» Беркут пішов на зачистку Майдану і дзвонар бив у всі дзвони. Майдан відстояли, чорні шоломи відійшли. Архістратиг Михаїл не дарма вважається покровителем Києва і шанований городянами. Михайлівський собор став одним із центрів громадянського опору. Тут ховалися від двоногого беркута, лікували поранених, тут відігрівалися, готували їжу. Сюди в найстрашнішу ніч привезли обгорілі тіла людей з Будинку профспілок.
У кількох сотнях метрів від Михайлівського собору – Десятинна церква. Так, там лише майданчик, але для мене, для сотень тисяч людей, це Десятинна церква, побудована князем Володимиром Великим. Відома зі шкільних підручників історія: під час Батиєвої навали, а була вона теж в грудні, але далекого 1240 року, в набат били всі київські дзвони. У Десятинній церкві сховалися останні оборонці міста. Церква зайнялася і, завалившись, поховала киян під собою.

Паралелі напрошуються самі собою. Але є важлива обставина. Батий привів чужинецьку орду. Вона загрубіла на язичницькому кумисі в диких східних степах. А в Михайлівський собор заганяла людей орда, відгодовувана домашнім кисляком псевдохристиянства. Батий Янукович демонстративно носився зі своєю показною вірою в Бога, як молоденькі секретарки носяться з дешевою біжутерією. Блискучі брязкальці «світу цього» були Януковичу дорожчі за духовні цінності.

Для українського християнського народу церква завжди була життям і духовним, і мирським. Життям в буквальному розумінні. У церквах ховалися жителі Батурина, коли в гетьманську столицю увірвалася орда з Московського улусу. Чужинці підпалювали храми смолоскипами, рубали християн навсебіч, влаштовували показові страти. Вони тільки назвалися віруючими, а були варварами-безбожниками. «Кров текла вулицями Батурина», – згадували очевидці.

Чому всі загарбники, навіть нібито християнські, так цілеспрямовано нищили храми? Та тому, що це не просто стіни. Це фортеці нашого духу. Дзвони б’ють на сполох у час війни. І тоді меч беруть навіть монахи, як, наприклад, похований у київських печерах, захисник монастирських стін, богатир Ілля Муромець. Стіна або ж мур, звідси й Муромець – міцний, як стіна-мур.

У Софійському київському соборі, побудованому на місці перемоги князя Ярослава Мудрого, сьогодні знаходимо сотні графіті простих киян. Написи розповідають іноді більше, ніж літописи. Літописи можна переписати, а шкрябки – ні. Кияни з дитячою безпосередністю сповідалися церковним стінам у своїх гріхах: «Господи, помози рабі своїй», – написала жінка, а чоловік каявся, що «блуд сотворив у святий день». «Помози рабу твоєму Ігнату. А прізвище моє Саєтат». У стародавніх киян були не «хвамілії», а прізвища, як і у киян нинішніх.

У диявольському плані грудневої зачистки Майдану був один прикметний пункт. Виконавцю наказувалося забезпечити мовчання дзвонів Михайлівського собору. «Забезпечити» можна було одним способом: приставивши пістолет до голови дзвонаря. Але дзвін Михайлівського собору не замовкав усі найважчі дні. Різкі помахи дзвонаря-семінариста Івана Сидора нагадували богатирські удари мечем Іллі Муромця. Через лічені хвилини на руках кривавились мозолі, не рятували рукавиці, але Іван бив у дзвін кілька годин поспіль. «Коли задзвонили дзвони, страх відступив, з’явилася впевненість, що ми вистоїмо», – дякували Іванові тисячі киян.

Знову згадаємо графіті Софійського собору. «А ворогов трясцею оточи», – просив Бога невідомий киянин. Бог почув його молитви. Бог чує наші молитви. Як і тисячу років тому від часів Ярослава Мудрого, ми і сьогодні до всіх відомих молитов, після «Боже, поможи», слідом за невідомим киянином повторюємо нашу споконвічно християнську, суто українську молитву: «А ворогов трясцею оточи…»

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company