О 6.40 ранку 2 березня у Фастові зупинилось серце Василя Портяка – письменника, кіносценариста.

Він народився в краях легендарних, у Карпатах, в гуцульському селі Кривопілля, поруч Верховини (Жаб’є), де Михайлу Коцюбинському колись нафантазувались «Тіні забутих предків», які через півстоліття перелились в екранну чашу фільму Сергія Параджанова. Звідтам, мабуть, і Василеве прагнення працювати в кіно –  бо ж зродився у лоні великого українського міфу, літературного й кінематографічного. Отак література й кіно стали двома його підоймами, що здіймали душу до вершин творчого осягнення України та світу.

За сценаріями Василя Портяка поставлено чимало відомих фільмів: «Меланхолійний вальс», «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Вишневі ночі», «Білий пудель», «Чия правда, чия кривда», «Нескорений», «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені», «Залізна сотня»…

Василь Портяк умів побачити в історії, великій історії серце, велике серце людини –  її ніжність, її гнів, її розпуку. Його герої –  це не функції держави чи суспільства, не гвинтики історичного процесу. Вони прекрасні у своєму прагненні відчувати світ, будувати світ на основах моралі, отого стрижня, який тримає людину і який нікому й нічому не вдасться притлумити чи понищити. Принаймні поки є література, мистецтво…

А от серце самого Василя Портяка не витримало, зупинилось. Кажуть, той, хто помирає уранці, не нажився на отсьому білому прекрасному світі. Що ж, тепер душі Василевій ладнатися в інших сферах… Зродженому в горах то не є чимось незвичним.

Царство Небесне Вам, Василю! Царствуйте! Сценаристи і там потрібні – без драматургів цей і той світи давно би стали гіршими.