Урок гольфу

Дев’ята ранку. Яскраве сонце вже припікає. Змочене нічним дощем, оксамитове поле для гольфу всіяне білими кульками.

– Вітаю! – усміхається мені жінка.

Я вітаюсь навзаєм.

– Тут усі вітаються, навіть якщо незнайомі, – пошепки пояснює мені Тетяна.

Всі жінки вбрані у червоно-біле. Сміються щиро і привітно обіймаються. Вони вже знають, що тут відбуватиметься, а я  новачок, мене лоскоче інтерес, інтригує зустріч з чимось новим.

– Якщо ви зіграли добре – то це все ви, а якщо зіграли погано – це все ваш тренер, – озивається високий усміхнений іноземець. Девід Керні вже 25 років член Професійної Асоціації Гольфу, 16 років тренує ірландську жіночу команду. Список його нагород та заслуг міг би розтягтися на декілька сторінок.

В будете здивовані, але й досі не відомо, де саме і коли виник гольф. Можливо, першими гольфістами були шотландські пастухи, бо мали звичку палицями закочувати камені в кролячі нори. А може, й римляни, які грали м’ячем, набитим пір’ям. Чи винахідливі китайці, бо ж недарма на стародавніх сувоях намалювали імператора, що заганяє м’яча в лунку.

Та хто б не вигадав цю гру – її суть не міняється: у вас є ключка, м’яч і лунка, а що з цим набором робити далі, гадаю, ви здогадуєтеся.

«Гра не повинна викликати стрес», – відтворюю подумки слова Девіда. Проте пальці судомно стискають ключку.

– Спочатку береш її лівою рукою. Простягаєш вказівний палець і зчіплюєш його з мізинцем правої руки,.. – пояснює тренер.

А пальці вперто скручуються в рогалик. Лише згодом вдається зробити потрібний «замок». Але це не вичерпує складнощів такої, здавалося б, легкої гри.

– Головне розслабитися й не думати про техніку, – знову чую голос Девіда – Отримуйте задоволення від гри і не картайте себе, якщо удар видався не таким, який хотіли.

Слушна думка. Перестаю перейматися тим, що б’ю ключкою повітря, а не м’яч. Дихання вирівнюється, судома зникає. Недарма ірландець чверть століття навчає гольфу. Мій м’яч з глухим звуком злітає в повітря. Недалеко, але летить. На радощах знову забуваю, як саме вдарила. Починаю налаштовуватися заново.

Тим часом досвідченіші гольфістки пішли на велике поле, штовхаючи перед собою візки з ключками. У деяких навіть була прилаштована парасолька від сонця. Минає хвилин 10 і вони вдалечині стають червоними цятками на тлі зеленого килиму. А там узагалі зникли.

Можливо, комусь це надто дивно: купа людей годинами блукає полем з візками й намагається влучити м’ячем у лунку. Зізнаюсь, я теж думала, що це нудотно. Але не приховуватиму: я тоді анічогісінько не знала про гольф! Спершу ніяковіла від думки, яка я незграбна, вимахуючи ключкою повз білий м’яч. Це ж так просто! Замахнулася, вдарила, м’яч полетів. А поцілити в лунку, яка від тебе за два кроки, – взагалі простіше простого! З десятою спробою стереотип, що в гольф грати легко, руйнується, як картковий будиночок.

Тренування минуло. Сонце сховалось, утім таки встигло нас присмажити. Усі виснажені, але вдоволено слухаємо джаз просто неба.

Того вечора я отримала першу маленьку, але дуже приємну нагороду. Її неможливо було втримати у руках. Бо це не звичний приз, як ви подумали. Це – задоволення!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company