Зазорів Піснею

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд «хрущовки», знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:
Коли ми вмирали, нам сурми не грали,
Ніхто не заплакав за нами…

Пам’ятаю півморок ритуальної зали крематорію, вутлі вінки, казенні подушечки з його бойовими орденами і медалями. Нашу аж геть невелелюдну процесію. І награну скорботу ритуальної працівниці, яка відсутньо переказувала його анкетні дані. Не всі, всіх вона точно не знала. Інакше тремтіли б її пальчики у яскравому манікюрі, стискаючи шпаргалку, і вона лякано глитала б слова, вичавлювала б із себе спокій, але говорила б п’яте через десяте. А то й чого доброго зовсім відмовилася б від цієї ритуальної церемонії, бо, воно ж, звісно, «зачєм мнє еті пріключєнія на одно мєсто?»

Отака «епізодична пам’ять»: можу відтворити колір лаку на нігтях тієї жіночки, але який тоді був рік – убийте, ніяк не пригадаю. І безсилий мені допомогти ні всесильний інтернет з його гігантськими документальними архівами і премудрою Вікіпедією, ані десяток сучасних друкованих довідників, енциклопедій, монографій, документальних збірок. (Одна з них, опасиста книжка «Політичні протести й інакодумство в Україні. 1960-1990. Документи і матеріали», видана 2013 року під егідою НАН України поважним «Смолоскипом», згадує в одній із довідок КДБ прізвище Путь, навіть пояснює – документом, який свого часу оперативник цілком таємно склемезив «по начальству»,  – що він, отой Путь, «відомий органам КДБ своїми націоналістичними поглядами», ще й «підписав у 1968 році лист на захист осіб, засуджених за антирадянську діяльність». Але що то за один і як його звали, упорядник книжки Василь Даниленко довідатися не потрудився. Так і вліпив у свій «Іменний показчик»: «Путь» – і крапка. Щось таке безіменне. Здогадуйтеся: прізвище, прізвисько чи псевдо?).

* * *

 

Нас познайомив славетний ященківський хор «Гомін». У ті часи, коли за кожним нашим вельми рідкісним прилюдним виступом, за кожним зібранням-репетицією, за кожним з нас пильно зирили десятки видющих. Кожен наш крок, кожне слово були наче під прицілом тих недремних тіньолюбивих «товаришів «НІХТО», чиї доноси калічили долі тисячам. Пригадую, як уже в горбачовську перебудову після гастролей «Гомону» у Ригу мене, тоді працівника Держагропрому, терміново відрядили на день з якимось дурним завданням в одне з містечок Київщини. А в цей час мій робочий стіл ретельно перетрушувала «двійка»: начальник першого, «секретного» відділу та «куратор» з КДБ, – шукали газети литовського руху «Саюдіс» «Атмода», які привіз із «братньої радянської республіки» і мав необережність показати кільком колегам у своїй «аграрній конторі»…

В ті роки заводити нових задушевних друзів було не так і безпечно. Але з Андрієм Леонтійовичем Путем ми заприязнилися враз. Знаєте, є моменти, коли люди не можуть не розкриватися, коли вони мимоволі стають самими собою, а інакше їх затулить забороло чи помітна фальшива маска. От хоч би й тоді, коли людина співає. Не з принуки чи задля хліба насущного, а так, від душі, щиро, коли хочете – через усеможний інстинкт самозбереження. Який приводив до «Гомону» нових сподвижників і затятих шанувальників української народної пісні з русифікованого Києва та люмпенізованих прикиївських сіл-містечок. Путь був старожилом хору. Добрим приятелем Леопольда Ященка. Ми навіть співали хором кілька пісень, записаних Андрієм Леонтійовичем у його рідних Райках, зокрема, пісню «Повій, вітре, ой да вітер очку…» і колядку, яка стала візиткою «Гомону», – «Ой у Києві, та й на торгові».

Співом ми розкрили одне одному душу і попри відчутну різницю літ стали добрими приятелями: я бував у його холостяцькій квартирі на проспекті Науки, а він – у нашій густозаселеній кімнатці комунальної квартири у відомому журналістсько-письменницькому «Домі «Комуніста», що на вулиці Толстого. Наші посиденьки за чаєм чи й за «видимістю чарки» (пив Андрій Леонтійович так, аби губи вмочити) завжди вивершувалися співом. І тут переспівати Путя було неможливо: пісні його не було спину. У моїй домашній фонотеці зберігається касета з його співом. Колись високий могутній тенор зв’ялили роки – було йому тоді вже 80, але почули б ви, з якою чоловічою гідністю він виспівує:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась Україні кривда стара –
Нам пора для України жить!

* * *

Він не знав спочинку.

Якось зустрілися на Хрещатику, і по тому, як по-парубоцькому пружинила його хода, як хлюпнули на мене лукавими іскорками його теплі блакитно-сірі очі, зрозумів: будуть неабиякі новини.

– Повезло мені сьогодні, – в його голосі рвалася на волю горда юна радість, як у досвідченого золотошукача, що несподівано натрапив на рідкісний самородок.

– Що, невже у миттєву лотерею виграли? – спробував жартувати, але Путь не чув мене – слухав свою радість.

– Уявляєш, Валєрчику! (так він називав мене лише у хвилини великого щастя: завершення роботи, тоді, коли щось сотворяв, коли написав чергову статтю і бажав негайно поділитися благою звісткою, нехай по телефону, нехай опівночі чи рано-вранці – я, чесно кажучи, сумніваюся, що він коли-небудь спав). Уявляєш, сьогодні знайшов те, що шукав багато тижнів!

І я починаю здогадуватися. Ба більше, я достеменно знаю, який самородок лежить у його кишені. Бо задовго до цієї стрічі Путь повідав мені, що загорівся бажанням зібрати докупи репертуар… Перебенді. Так-так, саме його, легендарного Шевченкового героя-кобзаря! Яким робом? Та дуже просто: за списком, який Тарас сам переповів у своїй знаменитій поезії.

Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Чалого
На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні –
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками –
Сербина, Шинкарку;

З жонатим на бенкеті
(Де свекруха злая) –
Про тополю, лиху долю,
А потім – У гаю;

На базарі – про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйновали.

Отак, пірнувши з головою у черговий задум, Путь потроху призбирав майже всі пісні літературного героя, ще й деякі – у кількох варіантах. Де з пам’яті, бо, повторюся, берегла вона їх безліч, а де зі старих збірників. Тільки з «Лазарем» ніяк не щастило: текст цієї знаменитої колись жебрацької балади Путь мав, а ноти – як на лихо… Де тільки не шукав…

– Без цього пісня – й не пісня. Як парус без віру, – досадував Леонтійович. Але ще більше поймався палом слідопита: якби дозволили – то й ночував би у бібліотеках. І щастя всміхнулося йому: натрапив-таки на партитуру.

Того дня на Хрещатику я розмовляв з людиною, яка не втомилася рости. Всупереч геронтологічним законам, попри прожите і пережите.

* * *

Його вповні можна назвати Щасливцем. Так, до речі, я й озаглавив газетний нарис про нього – у рік його 85-ліття. Розчулений Андрій Леонтійович подарував мені тоді зі своєї бібліотеки раритетне видання Івана Прижова «История кабаков России». Я встиг цю прецікаву розвідку перечитати, але невдовзі Путь попросив мене позичити йому її: писав статтю про русифікацію України. Звісно, я дав. Вона зоставалася з ним до його смерті. Після похорону мені зателефонував племінник Андрія Леонтійовича: повідав, що дядько наказав йому повернути мені мою книжку, просив приїхати на знайому мені квартиру. Я пообіцяв, але… не поїхав. Щось мене стримало, і те «щось» – досі впевнений – не було мені ворогом.

А Андрієві Путю, справді, світила щасна зоря. Далебі, від колиски. Чи навіть раніше. Родимий світ причастив його живильним материнським молоком пісні. Вона, легкокрила, являлася у непоказній селянській оселі Путів вечорами, особливо ж затятими зимовими, коли оживав ткацький верстат, наповнюючи хатину монотонним хурчання. Сіяла скупе світло лампа, по закапелках чаїлися сутінки, а попід вікнами крався мороз і злодійкувато засновував шибки мохнатим срібним павутинням.

Ой зима, зима,
Зима лютая,
Прошу я тебе,
Не зморозь мене.

Мамин голос – як чорна галочка попри хмари. А навперейми – батьків, сив-соколом:

Прошу я тебе,
Не зморозь мене,
Ой не так мене,
Як мужа мого…

Що за видиво – чи у сні, чи наяву? Пірнає в небеса галочка на пару із соколом, сплітаються крила у ніжному танці, а внизу розпростерлося поле, сіріє безплідне: тільки й зела на нім – кучерява верба. І під тою вербою козак кровицею стікає, його вороний кінь понуро закляк в узголів’ї, слуха останню господареву волю: скачи, коню, в Україну милу, скажи рідним хай не плачуть-не квилять, бо не вбитий лежу – жонатий ходжу…

Оженила мене
Куля бистрая,
А звінчала мене
Шабля гострая…

Сон тасує в дитячій уяві химерні картини, бавиться ними, як лампа тінями. А перегодом дрімота заплющує очі хатам, гасне тьмаве світло на шибах, Райки кутаються у білого кожуха, стає на чатах пронизлива тиш, тільки, збадьорений морозом, десь озветься пес, трісне сухо льодом Гнилоп’ять – і ті гуки скрадливо підхопить луна, шугне аж ген-ген, за панське поле та й умре десь там тяжким зітханням, в облозі безпросвітності.

Ой поля ж ви, поля,
Ви широкі поля,
Щось на ваших полях
Урожаю нема.

Із записника:
На час революції 1917 року село Райки (тепер Бердичівського району Житомирської області) володіло 2000 десятинами землі. З них 1500 десятин належало панові Мазараці, десятин 60 – панові Зелінському, десятин 40 – попові, решта – селянам. Найбільші власники серед селян: 2-3 «паровишники» – мали кожен по 12 десятин поля, близько 15 «пішатчників» – по 6 десятин кожен. (Десятина – 1,0925 гектара).

… Був Андрій Леонтійович міцної селянської кістки. Обличчям, статурою – викапаний батько. Незаперечний доказ величався в його кімнаті, за склом, на чільному місці густозаселеної книжкової шафи: зруділа од часу світлина Леонтія Путя. В сировій полотняній сорочці і таких же штанях, босоніж, він наче вріс у землю і серед розритого майдану, на тлі горбів-насипів сам нагадував чи то монолітну скелю, чи правічну скіфську скульптуру. В руках – щуп: видко, щойно був у ділі. Лице не напружене, але без тіні усміху, погляд зосереджений і відвертий. Про такий кажуть – «зорить». Характерний для правдолюбів чи правдошукачів.

– Це двадцять шостий рік, – Путь обережно дістає світлину. Довго роздивляється, ніби бачить уперше. – Батько на археологічних розкопках у київського професора Петра Курінного.

– Допомагав?

– Ага, розкопували в селі курган. Правда, там нічого не накопали. Зате трохи пізніше, коли за цю справу взявся вчений-краєзнавець Тодось Миколайович Мовчанівський, відкрили ціле слов’янське городище XI-XIII століть. «Райковецьке», чув, напевне?

– Звісно!

– Нині його світ знає. Зате не знає, що розкопали його саме на нашому родовому обійсті. Батько там ой завзято працював! Дуже поважав розумаку-Мовчанівського.

Із записника:
1927 року родина Путів – восьмеро душ. У господарстві – пара волів, пара корів, бик-одноліток, пара свиней та 7 десятин поля.

…Тиша запала, і тільки галаслива дітвора знадвору не давала їй розтектися по кімнаті. Наразі щось тривожне зродилося, наче десь глибоко глухо заграли труби. Той звук наростав, тепер я ясно вловлював, що то грає Путеве дихання. Він схлипував ядухою, біль перетискав йому горло. То був сивий плач, коли сухі очі горять їдкою пекотою, груди ходять ходором, а пальці проймає нестримна дрож. Десь там, на дні серця, паленіла буря, тяжкі чорні хвилі шалено билися об стомлені загати, вибиваючи стогін. А в центрі тої веремії невинно покоїлася в рамці зруділа фотографія двадцять шостого року.

– Куркуль, – слово, як перша зболена сльоза, впало йому на руки, ще дужче затремтіли пальці. А далі – майже пошепки:

– Бачив глитая-куркуля? Прошу, роздивись. Оце він увесь тут… По халявах видко: зацний пан… Полотняний… Після революції землю дали, а в двадцять сьомому за цю ж таки землю – під «експерт»: додатковий податок, «куркульське», значить.

Хвиля спала, пропала напасна ядуха, стало легше дихати – заговорив спокійніше:

– Батько коло землі на сухар перепався, але оброк платив справно. А в тридцятому взяли його за сирий комір та на казенний харч, туди, де Макар телят не пас. Там він скоро Богу душу і віддав. А мені повезло, мене відпустили…

Андрієві на ту пору було 22. Перебрався у Бердичів, за рекомендацією комсомолу як активіст навчався у вечірній школі, а вдень підробляв в історичному музеї: наглядав за експонатами та вряди-годи водив екскурсії. Квартирував у директора музею Тодося Мовчанівського.

З досьє «Грінченко-інформу»:
Теодосій (Тодось) Миколайович Мовчанівський – педагог, просвітянин, вчений археолог. Народився 9 травня 1899 року в селі Берестівець Уманського повіту Київської губернії. Здобув вищу духовну освіту, проте сану не прийняв. Шість років учителював у сільських школах, а з 1926 року очолює створений ним же краєзнавчий музей у Бердичеві. За його ініціативи територію Кармелітського монастиря, де розміщувався музей, 1928 року оголосили історико-культурним заповідником.
З 1934 р. очолював відділ слов’янської археології Інституту історії матеріальної культури (ІІМТ). Був учасником археологічних робіт в околицях Десятинної церкви та на «Перуновому пагорбі» в Києві (1936 р.).
1938 року рішенням «трійки» при Київському обласному управлінні НКВС Теодосія Мовчанівського засуджено до вищої міри покарання – за надуманим обвинуваченням в приналежності до «української контрреволюційної організації націоналістів». Вирок виконано через два дні – 10 травня, о 23 годині. Тіло вивезено в Биківнянський ліс.

* * *

Отак жив-був собі у славному окружному місті Бердичеві комсомолець Андрій Путь, а не знав-не гадав, що з чиєїсь злої волі став об’єктом пильного погляду того Недремного ока, яке вже тоді морозило страхом душі громадян держави, «гдє так вольно дишіт чєловєк». Десь у глухому домі, який люд обходив десятою дорогою, в кімнатці мертвотного світла і з заґратованими вікнами, в зимному лоні сейфа, набухала його папка, грубшала в «Особоє дєло», від якого залежало все – життя теж…

І був день, і була ніч. Передноворічна, двадцять дев’ятого року. Його взяли на квартирі здороженого – щойно повернувся з канікул. Приїхали парокінь, хоча до управи ОДПУ було хвилин десять пішака. Супроводжував його сам слідчий Поліщук, а проте в ізоляторі трапилася неув’язка: «новенького» доправили не в ту камеру. Тієї ночі потрапив Андрій у товариство людей відомих і шанованих у Бердичеві. Деяких особисто знав, стрічав у Мовчанівського: ректора педтехнікуму Кочержинського, завідувача окрнаросвіти Струтинського, викладача кооперативної школи Савченка… Безсонна ніч, гнітюче мовчання, загальна приголомшеність безглуздою ситуацією, в якій невідь-чого опинилися. На ранок десь-комусь схаменулося: Путя з лайкою і штурханами переправили в іншу камеру, вщерть заповнену молоддю – переважно учнями різних міських навчальних закладів.

– У чому, питаєш, мене звинувачували? – на лиці Путя пробігає тінь посмішки. – Та у зв’язках з нечистою силою. Їй-бо, недаремно тоді в народі їх крадьки звали «відьмоловами». Спершу ліпили причетність до якоїсь «Спілки української молоді» – звісно ж, «контрреволюційної» і «націоналістичної». Потім поливали «куркуля»-батька, вимагали зректися його. Відмовився навідріз від першого і другого. Потримали до середини лютого, плюнули і відпустили «за отсутствієм состава прєступлєнія». Але зі школи вигнали, і з комсомолу. А через місяць прийшли за батьком…

Ой журба ж мене сушить та журба ж мене в’ялить,
Либонь, мене журба з білих ніжок звалить…

Йому, Андрієві Путю, пофортунило, що й казати. Багато з тих, з ким тоді ділив тюремний кандьор, згодом вивезуть з Бердичева зеківським етапом у невідомому напрямку «без права листування».

З листа Л.М.Нефедової, вдови Т.М.Мовчанівського:
«27 січня 1971 року.
Здрастуйте, шановний Андрію Леонтійовичу!
Спішу вам відповісти з надією допомогти, хоча точної дати смерті Тодося Миколайовича не знаю. Через чотири місяці після арешту Тодося Миколайовича мене вислали в Умань. Звідти писала в усі кінці, але відповіді на мої запити не було. А влітку 1940 року мене викликали в НКВС і заявили: «Нікуди більше не пишіть, ваш чоловік помер». І…все».
(За три з половиною місяці від дня написання цього листа Теодосія Мовчанівського нарешті реабілітують. Посмертно. Чи довідалася вдова про місце поховання свого чоловіка? Навряд).

Отже, щасливець Андрій Путь тоді зумів одурити смерть – вирвався на волю цілий і майже неушкоджений.

Цілий. А що робити з душею, яка пече пеком, куди подіти зранені думки? Та й голова, руки – кому тепер потрібні, коли на чолі клеймо «куркуленка», «сина ворога народу»? Як липкою грязюкою виваляний. Тавро, од якого навіть рідна земля палить підошви – байдуже, що все це безглуздя, брехня, чиясь підла намова. Люди сахаються, ховають очі, навіть родичі сліпнуть і глухнуть: ні до кого не достукаєшся, нікого не допросишся, нікому нічого не доведеш…

Не витримав – подався з Райків світ за очі: «широка ж страна моя родная»… На Хортиці плавив чавун, аж поки не настав час армійської служби. А тут знову пасамануло по душі металевим зором лиховісне Недремне око: замість армії стелилася таврованому юнакові доріженька на Харківський паровозобудівний завод, у «трудлагер», на той час – щось на подобу колонії загального режиму.

– Будували танковий цех, – згадував Андрій Леонтійович. – Робота катюжна, від рана допізна, а годували – бодай і не згадувати. Проте й там світлі дні траплялися…

Найсвітліший – коли одержав із села листа від брата, а в ньому звістка: їх поновили в правах, син за батька не відповідає…

Ті, хто запускав маховика тієї безжальної машинерії «законного людоморства», ще бавилися у хвилинні просвіти гуманності, ще благодіяли годину-другу, ще визнавали «головокруженія», хоча вже тільки від «успєхов».

Серед «лагерників» подейкували: службу на «трудовому фронті» можна достроково скінчити, варто тільки мати довідку про відновлення в правах. Такі «вольні» вряди-годи приходили комусь, їх передавали у штаб та й по всьому: керманичам будови потрібна була дармова робоча сила.

Одержав довідку й Андрій – рідні потурбувалися. І напевне спіткав би і її вкочений шлях, якби не пригода.

– Служили зо мною два земляки, – сотає нитку спогадів Андрій Леонтійович. – Два Пилипи: Давидюк і Побережний, обидва одружені. Перший втрапив за якесь хуліганство, а другий – за такі ж гріхи, як і я. Якоїсь неділі приїхали до них жінки. Відпустили нас у місто втрьох. А жінки ж не з порожніми руками, сякий-такий харч дома зрихтували, та й самогоном запаслися…

Пилипи, звісно, не п’ють, мене частують. А мені з голоду скільки треба? Чарку перехилив – і попливло в очах. Заховайся ж десь та прочумайся до вечора – так ні, потягла лиха сила в перукарню. Тут і стрівся ніс у ніс із нашим комісаром Мамаєвим. А в того око бите.

– Ты что, пьян, Путь?

– Пьян, – кажу, а в самого на душі пустка – ні страху ні ляку.

Одне слово, через годину сидів я у рідній каптьорці, під арештом. Зняли з мене солдатський ремінь, вивернули кишені, відібрали й довідку. Вмостився на наших цивільних речах, ну, думаю, чим душу одведу – хіба піснею? Та як затягну: «Ой не стелися, хрещатий барвінку». Голос мав тоді високий, дужий. Виспівав одну – почав другу, третю… І вже сам собі дивуюся: нема спину. Вже пізній вечір, відбій, а я співаю – не наспіваюся. У віконце визирнув: на плацу слухачів зібралося, стоять «тиловики» мов пошіптані. Ну, думаю, Андрію, останній твій концерт. І пісню за піснею: ніхто ж не боронить… Вже за північ перевалило – покликали до комісара. Той на мене:

– Ты что наделал?!

А сам татарськими очима вогонь на мені викрешує.

Знов мене хтось ніби випатрав.

– А що я наробив? – одказую байдуже. – Хіба вбив когось чи пограбував?

– С кем пил? – питає.

Еге, думаю, не на того напав…

– Робітники пригостили. Йшов, а вони: «Эй, тыловичок, подойди-ка сюда!». Чарку піднесли, а скільки мені треба на казенних харчах?

Бачу, поліз у шухляду, дістав якийсь бланк.

– Смотри, – показує, – твоя карточка чистая. Так не замарай же ее вновь! Ступай!

Звільнили мене з-під варти, все повернули, і довідку. А через кілька днів зустрів Мамаєва – видно, сам мене шукав. Почав здаля: як справи, як служба?..

Не стримався я, щось наче провалилося всередині.

– Служба, – кажу. – ничего. Только вот спросить вас хочу, товарищ комиссар: почему я здесь? За какие преступления? За то, что отец всю жизнь батрачил? На земле горбатил, все руки ей отдал, а его из семьи вон и жизни лишили…

І раптом бачу: на очах старіє Мамаєв. Уже тоді в літах був, в армії – з громадянської. Очі опустив:

– Ничего, Путь, ты еще молодой, жить тебе, надеюсь, долго: все перемелется…

І вже собі ніби:

– Все перемелется, все станет на свои места… А кстати, Путь, где твоя сельсоветовская справка?

– При мені.

– Дай мне.

– Для чого? – питаю. – Під сукно?

Бачу, наче образився:

– Зачем ты так, Путь?

Мовчки віддав йому довідку, а незабаром викликали мене в штаб, прочитали наказ: рядового такого-то «снять со списка и видов довольствия. Основание: справка Райковского сельсовета». Отак щасливо скінчилася моя служба, аж до фронту.

Руки його ще триматимуть важкий ковальський молот на заводах Харкова й Вінниці, у Києві, в сільгоспінституті гортатимуть підручники і конспекти, розминатимуть рахманну землю, стиглий колос на дослідних ділянках і колгоспних полях. Ті руки до хрусту, до сукровиці заціпеніють на держакові каперської лопатки, на ложі та спусковому гачку солдатської трьохлінійки. Закриватимуть востаннє ще теплі і вже захололі повіки бойовим побратимам, затискатимуть рани власного тіла на штурмовому безголів’ї десь між Віслою й Одером… Гладитимуть шерхке каміння півуцілілих київських будинків… І знову гортатимуть книжки, мережитимуть науковими термінами блокноти, триматимуть колби та пробірки, вмикатимуть прилади… І вкотре розминатимуть пучками вічну землицю, благословлятимуть вічне народження паростка…

Книжки з агрохімії, ґрунтознавства, палеозоології, археології, стратиграфії і ще з багатьох наук надійно окупують холостяцьку квартиру Андрія Путя. Будуть далекі експедиції, дослідницькі успіхи, захист дисертації, статті в наукових збірниках та енциклопедіях…

І буде квітень 1968 року, коли старший науковий співробітник Інституту геологічних наук АН УРСР Андрій Путь поставить свій підпис під колективним листом на ім’я тогочасних керівників КПРС і СРСР Л.Брежнєва, М.Підгорного та О.Косигіна, в якому 139 славетних, знаних і просто чесних та порядних українських науковців, літераторів, митців, журналістів, освітян, робітників, студентів висловили занепокоєння політичними судилищами над молодими представниками творчої і наукової інтелігенції. Писали, зокрема, про те, що «…ведені в останніх роках політичні процеси стають формою придушення громадянської активності і соціальної критики, зовсім необхідної для здоров’я всякого суспільства», а «на Україні, де порушення демократії доповнюється та загострюється перекрученнями в національному питанні, симптоми сталінізму виявляються ще виразніше»…

Цей крик болю тоді повторив траєкторію пріснопам’ятних довідок тридцятилітньої давнини, щоправда, вже з відчутними наслідками для підписантів. Практично всіх їх надовго позбавили роботи, багато розділили тюремно-табірну юдоль із тими, кого боронили у цьому листі.

Путю пощастило: від був безпартійний, досяг пенсійного віку, а тому після колективної показової анахтеми йому запропонували оформитися «на заслужений відпочинок». У цьому Андрієві Леонтійовичу ще встиг допомогти  тогочасний директор інституту академік Євген Лазаренко, який теж був під оперативним наглядом КДБ. Згодом і його безцеремонно викинуть з посади: формально – «за помилки і недогляди інститутом», фактично – з клеймом «українського буржуазного націоналіста».

З листа Л.М.Нефедової:
«Вітаю Вас з новою «посадою» пенсіонера. Як видно з Вашого листа, Ви прекрасно справилися з нею, в чому допоміг Вам вроджений оптимізм. А це велике щастя».

* * *

Дивно, але саме тоді в його малогабаритній одинацькій квартирі, під дахом «хрущовки», навколо якої на відстані пильності Недремного ока сновигали тіні, оселилася стала повноправною господинею пісня. Вночі вона заполонювала сни, а вдень – задуми. Нею він говорив з матір’ю, батьком, братами, яких давно пережив, нею любив і ненавидів, нею сміявся і плакав, радів, тужив, боровся і долав напасті. Родима пісня барвила йому світ, а він хотів, щоб ту світову веселку бачили всі.

І взявся до діла. Спершу – три роки вільним слухачем народної консерваторії. Хтось хихикав у кулак, хтось питав здивовано: навіщо це вам, діду? А він з упертістю дослідника студіював підручники сольфеджіо, виводив у зошиті нотні комбінації. А здобувши необхідну базу, заходився записувати з пам’яті пісні: десятки, сотні… Допомагала сестра Ганна – жила на отчині практично безвиїзно, знала їх силу-силенну.

Перша його книжка «Пісні рідного села» побачила світ 1987 року у профільному видавництві «Музична Україна» накладом 8,5 тисячі примірників. Левову пайку тиражу забрав тоді на реалізацію київський спеціалізований магазин «Ноти». Він був акурат під моєю «аграрною конторою», на Хрещатику, тому заходив туди щодня і щовечора доповідав Андрію Леонтійовичу: «Продали 500 примірників… Продали 900… Півтори… Дві… П’ять тисяч…» Увесь наклад розійшовся десь за два тижні! Збірка справила фурор і серед фольклористів, і в середовищі шанувальників народної пісні. Навіть змістом: починалася не звичною пісенною халтурою про Леніна, партію, революцію, навіть не піснями про кріпаччину та панщизну, а непідробними перлинами – веснянками, купальськими піснями, колядками та щедрівками. А які чумацькі, рекрутські, солдатські пісні! А романси! Свіжий вітер провіяв просмерділий партійною щербиччиною та кадебістською федорчуківщиною стольний Хрещатик – повіяв дужо Україною. А Путь, окрилений успіхом, підготував нову збірку «Пісні рідної сторони» – понад шістсот унікальних народних пісень.

Не судилося. Шукали видавців, потім меценатів, далі патріотів-політиків. Хтось обіцяв, хтось запевняв, хтось навіть гарантував: ось-ось… завтра-позавтра… через місяць-другий… наступного кварталу…

Не дочекався.

Де нині цей рукопис – я не знаю. А мав би сьогодні розквітнути для українства божественним садом. Куди б ми безпремінно верталися, аби доповнити добру міру батьків наших. Де рятували б душі – вони нині, може, стократ більше, ніж у часи застою, потребують цього живодайного кисню.

* * *

Маю в архіві копію подарованого Андрієм Леонтійовичем Путем уже згадуваного невеликого рукопису текстів «Пісень Перебенді», який усе ще чекає свого видавця. Й оригінал одного з останніх його матеріалів – шпетної репліки, яку тоді не змогли ніде прилаштувати. На захист доброго імені Тодося Мовчанівського. Газети-журнали не брали її до друку, бо зачіпала деяких тогочасних не зовсім чистих на руку й совість учених. Зате дуже впливових і вічно привладних.

Ми оприлюднюємо її вперше. І саме в нашому виданні. Для мене це честь і до певної міри виконання обіцянки, яку колись дав Андрієві Леонтійовичу.

Люби, Боже, правду…

Кілька слів про наукову честь

Наближається 1989 рік, а з ним і 90-річчя Тодося Миколайовича Мовчанівського. В порядній науковій установі, такій, наприклад, як Інститут археології АН УРСР, якому Т.М.Мовчанівський віддав свої найплідніші роки, варто було б відмітити урочисто його 90-річчя. Отож і відмічаємо, і для цього завідуючій відділом архіву Інституту С.О.Біляєвій та О.П.Калюк доручено підготувати наукову статтю. Та ба! Ті, що присвоїли підготовані Т.М.Мовчанівским рукописи до друку, постаралися так, що не лишилося й сліду од його особистих справ. Та й хто б це зберігав документи «ворога народу»?

Але хвилину… До редакції журналу «Археологія» зайшов якийсь селюк – Путь Андрій Леонтійович. Він приніс з собою не тільки статтю, в якій детально викладено життєвий і творчий шлях Т.М.Мовчанівського, а й два фото: групове – всього складу археологічної експедиції 1934 року в с. Райках і особисте фото с Тодосем Миколайовичем. Обидва фото роботи Василя Івановича Маслова – лінгвіста Київського державного університету. Він часто брав участь в археологічних експедиціях, керованих Т.М.Мовчанівським.

І тут, як кажуть, не зівай, Хомко, на те ярмарок! Фото перефотографували, поповнили архів (у статтю не пустили), біографічні дані, що їм бракувало, передрукували, і стаття С.О.Біляєвої, О.П.Калюк готова до друку, а Путя А.Л. – за ворота…

На цьому можна було б і закруглятися, але невгамовний Путь подав статтю ще й до журналу «Пам’ятки України». Та ось якась таємнича рука давить на А.Н.Сєрікова (редактора видання. – УД), Сєріков давить на Б.Біляшівського – і стаття Путя про Т.М.Мовчанівського з журналу 1989-го, ювілейного, року випадає, а Путеві поштою надходить лист такого змісту:

«Вельмишановний Андрію Леонтійовичу!
Вашу статтю про Т.М.Мовчанівського ми передали на рецензію до Інституту археології АН УРСР. У рецензії вказується, що оскільки випадки привласнення Гончаровим, Корзухіною та Довженком не доведені документально, та за відсутності у Довженка монографії по Вишгороду, то варто поки що утриматися від публікації.
З пошаною, зав. відділом Б.Біляшівський».

Як я не добивався, щоб мені показали ту рецензію, її мені не показали. А це значить, що її у них нема і напучення відбулося усно.

Тепер розглянемо аргументацію, на підставі якої статтю Путя не допущено до публікації. Аргументів два. Перший – привласнення Гончаровим, Корзухіною та Довженком не доведені документально і другий – відсутність у Довженка монографії по Вишгороду.

Розглянемо перший аргумент – привласнення не доведені документально. Це так, немає протокола, складеного слідчим карного розшуку. Але ж самі публікації є тим звинувачувальним актом у мародерстві Гончарова, Корзухіної та Довженка. За Т.М.Мовчанівського свідчить також його стаття – «Робота Райковецької археологічної експедиції, 1934 р.», – «Наукові записки ІІМК», 1935, 3-4, с.105. До того ж на боці Т.М.Мовчанівського ще й живий свідок А.Л.Путь, який був учасником розкопів протягом усього періоду роботи Райковецької археологічної експедиції з 1929 по 1934 рр. та брав участь у Вишгородській археологічні експедиції в 1935 та в 1937 роках.

Другий аргумент – відсутність у Довженка монографії по Вишгороду. На цей випадок народна мудрість припасла таку відповідь: «Не вмер Данило, а болячкою вдавило».

Хоч тепер і приділяють деяку увагу релігіям, але навряд чи знайдеться такий дивак, який повірив би у божественне перетворення рукописів Мовчанівського в друковані роботи Гончарова, Корзухіної і Довженка.

Хто ж це та таємнича особа,що так ревниво оберігає мародерів?

За висловом Серікова, це П.П.Толочко, він це робить для того, щоб одвернути всякі нападки з боку преси на свого вчителя В.Й.Довженка і зберегти його пам’ять незаплямованою. В цьому зв’язку принагідно згадати вислів Т.Г.Шевченка, устами музики – героя однойменної повісті (Т.Шевченко, Повісті. Державне видавництво художньої літератури, Київ – 1964, с.177), за перекладом М. Шумила: «Не пригадую, в якій саме книзі я вичитав такий афоризм, що коли ми бачимо мерзотника і не показуємо на нього пальцем, то й ми такі ж самі мерзотники».

Ви чуєте? Стаєш мерзотником, коли не вкажеш. Ну, а коли захищаєш, тоді що?

Отож захищання мародерів та укомплектування статті С.О.Біляєвій, О.П.Калюк нечесним, можна сказати, грабіжницьким способом згубно впливає на мораль деяких осіб керівного складу Інституту археології. Наприклад, вчений секретар Інституту Дмитро Никодимович Козак може, високо піднявши голову, звідти, з висоти, презирливо кинути вам: «А вы кто такой?», – «Старший науковий співробітник, – відповідаю я. – Учасник багатьох керованих Т.М.Мовчанівським археологічних експедицій; пам’ять про Тодося Миколайовича (фото, життєпис, автограф) проніс через десятиріччя сталінського терору і брежнєвського тліну, чого не спромігся зробити архів Інституту археології.

А от редактор журналу «Археологія» Тетяна Григорівна Рудніцька може з обуренням виголосити: «И что ему нужно, этому Путю, в восемьдесят лет?».
«Честі», – відповідь моя. – Честі, Тетяно Григорівно! Звичайної наукової честі, якої, на превеликий жаль, ні у Вас, ні у Вашого шефа – член.-кора АН УРСР Петра Петровича Толочка нема ні на гріш.
Обдираємо і мертвих, і живих. Та й доки ж це буде?

А.Л. ПУТЬ, старший науковий співробітник, кандидат наук

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company