Музика живе, коли нею діляться, захоплюються, коли їй віддаються. Коли поринати в неї з головою, заплющуючи очі, і відчувати – пальцями, губами, тілом, серцем; коли бачити її неосяжний оку політ.

У місті, де холодно, навіть коли температура повітря сягає плюсів, лише срібні звуки скрипки, що наспівує тужливі балади, зігріють сірих, огрядних, задумливих шукачів людського тепла.

З чого малювати картину? Почну з музики. Звичайна скрипка, стандартної будови й акустики – а спів її бринить у самому серці і воно тріпоче, наче жайворонок навесні. Ці тоненькі голоси мовби грають із смичком у квача і невидимими стрілами протинають слухача…

Скрипаль стояв біля станції метро, яка носить ім’я всесвітньо відомого собору вісімнадцятого століття на площі аристократичного гордовитого європейського міста. Довкола людська тиснява – як в автобусі з Троєщини о сьомій ранку. Цокаючи каблуками, човгаючи підошвами, рішуче розмахуючи портфелями, торбинками, пакетами, регочучи, штовхаючись, запізнюючись, біжать. Такий гамір навкруги, а він у чорному довгому пальті вигойдується зі своє скрипкою бронзового кольору.

Спершу довелося докласти зусиль, аби відволіктися від вуличного гомону: ніби по шматках записки намагаєшся збагнути зміст листа, тому концентруєшся та зосереджуєшся, як на іспиті. Дедалі ясніше чути голос скрипки, місто нишкне – з тобою тільки ці неймовірні широкі рухи музики, що породжують магію, нову форму життя, яка говорить до тебе і розуміє тебе. Пісня скрипки стала дзеркалом, відображенням усього болю, який ховався під шкірою. Наче хтось поділився із тобою своєю історією нещасливої долі, і ти вже не можеш жаліти себе. Здається, тільки справжнє, чуле людське серце може збагнути печаль, якою виспівує скрипка.

– Вам сподобалося? – скрипаль аж засяяв усміхом. – Дякую, дякую дуже! Це була імпровізація. Чесно! Я згадував мелодії з фільмів і поєднував їх у свою».