Вони неймовірні – чернігівські ліси. Зелена, шумлива оаза влітку і мовчазна та сувора в білому вбранні взимку. Прадавні сіверські бори зачаровують своєю таємничістю і нескінченністю, дивовижею та гармонією.

Здавалося б, милуватися – не намилуватися! Але ні! Замість того, щоб берегти це природне багатство, яким наділено тутешніх людей, вони, люди, щоденно його нищать. Ніби якісь нерозумні дикуни-варвари чи вороги-зайди.

Я люблю збирати гриби. Особливо пізньої осені, коли ступаєш пухкою, листяною ковдрою…

Того похмурого ранку все пішло не так. Спершу жінка перейшла дорогу із порожнім відром… А потім, вже в лісі, трапилась замість підпінків купа… сміття. А далі – ще купа.

Село Браниця – казкова місцина в Бобровицькому районі. Але люди там, м’яко кажучи, дивні, захланні. Ні місцева громада, ні районна влада не могли дати раду тим горам сміття. Викопували кілька ям на околиці села, але тутешні мешканці не напружувалися нести чи везти непотріб «аж так далеко». Несли «де ближче» – на вигін за околицю чи до лісу…

Аж раптом з тим сміттям прийшло спасіння. У декого з браничан успішний місцевий агровласник узяв в оренду земельні паї. Почув про проблему зі сміттям. А що до всього брався ґрунтовно і по-господарськи, то вирішив і це питання «закрити».

Тепер щочетверга безкоштовно центральними вулицями села баражує вантажівка і приймає зібране селянами сміття. А раз на 2 тижні ця ж вантажівка їздить кожною вулицею Браниці, щоб і там зібрати всі відходи.

Прізвище агровласника – Леонід Яковишин, відомий чоловік не лише в області, а й далеко за її межами, колишній народний депутат, Герой України.

Слава Богу, скажете ви! Як же пощастило і Браниці, і довколишнім лісам. Ми врятовані! Сміття нам тепер не загрожує!

Але в тім-то й річ, що радіти годі, бо ця біда й далі бідує. Тепер уже значно менше, але все одно загрожує. Дехто, ніби зумисне обходить спецвантажівки Яковишина – тягне, волочить непотріб до лісу!

Як таке може бути, спитаєте? Я теж дивуюся. Ніби-то нема вже ні партизанів, ні комуністів, а «диверсії» продовжуються.

Місцева небайдужа жінка Ніна Навроцька показує мені графік вивозу сміття, а на мої припущення про «партизанів», пояснює: «Партизанів нема, а от воші залишилися…»

Не приховує Ніна Костянтинівна відрази до тих, чиї вчинки годі збагнути чи пояснити. Поправляє себе: то, каже, ще гірше, ніж воші, бо на воші є дуст, а на цих нема жодних «препаратів».

Хоча, як на мене, це не так. Кожне зло мусить бути покаране. Тільки кара за зло і спиняє саме зло, не дає йому множитися. Інша річ, коли таких каральних механізмів або немає, або вони слабосилі.