Позбавити себе тісного спілкування з мобільним телефоном здатен не кожен. Спрага нової інформації з мініатюрного екрана надто велика, адже поруч із звичною нам дружбою «людина-людина», мигтить інший нерозривний зв’язок – «людина-телефон». Знайшла в собі сили відкласти якнайдалі ґаджет і пожити, як, напевне, нині це називають, – життям первісної людини.

Спочатку трохи сверблять руки. Ніби щось забула чи не зробила. Прояв залежності: постійно згадуєш, що таки безцеремонно вимкнула свого вірного помічника,  залишила його незрячим. Як він там без мене? Чи не припав пилом у шухляді? Бо ж так докірливо востаннє пискнув. А раптом образиться і більше ніколи не увімкнеться?

Я не драматизую. Драматизувала моя мати, коли другу годину поспіль не могла мені додзвонитися. А на тому боці такі ж крижані голоси: «Абонент наразі недоступний»! Від тої «криги» у матері були кошмарні видіння, з моїми останніми подихами десь у канаві…

Щиро дякую електронній пошті, яка, щойно увімкнула ноутбук, притьмом відправила матері вісточку про цей мій несподіваний експеримент, а отже повернула мене до списку живих. Це, звісно, був вимушений контакт із комп’ютером.

Друге випробування чекало у громадському транспорті. Переді мною сиділи дві жінки вже немолоді, але геть не слабкого духу. Розмовляли безупинно й гучномовно – так, що я мимоволі засумувала за моїми чудодійними музикозвукими «затками» до вух. Хоча тепер знаю всі ціни на куряче м’ясо – від Березняків до Берківців. І що в «Ашані» філе купувати вигідніше…

Прикрість од мого мобільногого німування відчув і той, хто з нав’язливою думкою, що його ігнорують чи може й покинули за невідь-які провини, не на жарт занепокоївся. Вдруге кажу «дякую» моєму ноутбуку і соціальним мережам: таки залишили мені статус дівчини у відносинах. Як бачимо, проблеми, спричинені браком техніки розв’язує… техніка. Глухий кут?

Не можу й уявити, як оце жили в давнину? Без швидкого зв’язку, як вони призначали одне одному зустрічі? Напевне, писали листи такого змісту: «Зустрінемося через два місяці біля міськради, сподіваюсь, ти встигнеш отримати моє повідомлення…» Не так і зручно. Та й пошта – ненадійна штука: папери мають вічну здатність губитися.

… Обідала в цілковитій тиші, улюблений дзвінкий голос подруги залишився у вчорашньому минулому: тоді я ще могла запросити її перекусити одним натисканням клавіші.

Нарешті темрява заполонила столицю, можу чесно завершити свій «нетехнічний день». Позбавлена свого прямокутного органайзера, встигла без сліду зникнути з поверхні землі і так само магічно повернутися. Кожне нестандартне рішення завжди наштовхує на висновки, і якщо спитаєте: «То як тобі день без мобільного телефону?», скажу по щирості: «Як бачите, жива».

А от і сухий підсумок: без ваших «незамінимих» технічних засобів ви точно не помрете. Житимете, і може, навіть природніше, щасливіше.