«Кімната для печалі»  –  збірка оповідань Андрія Любки. Сюжетно не пов’язаних, але зі спільним головним героєм – Самотністю. Він, той герой, щоразу різний: меланхолійний, супокійний, зажурливий і… затишний. У коротких одкровеннях багато хто вочевидь впізнає себе самого: кому з нас хоча б раз не траплялося опинитися на межі відчаю, що віщує загрозу?

Хто не мріяв втекти від метушні, від самого себе, від цілого світу, сховатися на безлюдному острові чи у змайстрованій комірчині на дереві, про яку знаєш тільки ти і твої внутрішні «демони».

Втекти від Самотності,.. загостивши у неї. Пити каву й мовчати. І думати…

Про все і водночас ні про що. Куди поспішають ці вівці-хмарки, чого прагнуть, від кого втікають?.. І ті вікна чужих домівок, які щовечора спалахують зорями… Чому годинник спинився вранці перед коронацією?.. Хто і навіщо збризкує парфумами сторінки бібліотечних книг?..

Таке питають лише на побаченні із підсвідомістю. В кімнаті для печалі, у твоїй власній мушлі. Її неодмінно колись знаходять ті, хто знає: самотність –  найприродніший стан людини.

«Кімната печалі» зачіпає звуками, ароматом, жестами і поглядом з-під вій. Деталі її мистецької обстановки хвилюють і наснажують.

Самотність втомлює, але мусимо визнати: без її пізнання і сприйняття неможливо відчути справжнє щастя, жити в гармонії із самим собою, не кажучи вже про гармонію з кимось. Самотність здатна створити людину зі сталевий стрижнем, гартовану… Поза тим, що найтемніша пора –  передсвітанкова, але…

…  «Іноді, коли я просинаюсь у порожній кімнаті серед чорнющої темряви, мені здається, що в повітрі розлито пахощі бузкового цвіту після грози», –  втішає Андрій Любка