Чирков С.М. Ковчег. Колискова для смерті. Роман-подорож у 333 спогадах, снах і видіннях. У двох книгах. – К.: «Фенікс», 2013. – 960 с.

Чи зізнатися мені, чи покаятись? Роман, який автор писав десять років, я прочитала за сім вечорів. А ще – читаючи  безжально псувала книжку, малюючи по полях галочки, ставлячи запитальні та окличні знаки, підкреслюючи (або й закреслюючи) окремі слова і рядки, виділяючи великими квадратними дужками речення й абзаци. Таки ж смайли-вподобайки – вигадка не сучасної, скупої на вияв емоцій доби, гадаю, якщо пошукати, вони знайдуться і на наскельних малюнках. Та й, скажімо, довгоносі жіночі личка на вщерть покреслених пушкінських рукописах – те саме.

До того ж книжка, подарована автором, – це довіра, це отриманий дозвіл покопирсатися у внутрішньому світі героїв (а, як відомо, всі вони – астральні близнюки автора) і навіть – зівставити прочитане із власним світосприйняттям.

Сюжет роману, можна сказати, біблійний: уявімо вселенський потоп, суцільна завіса безперестанної зливи. За збігом обставин сучасний 60-річний чоловік опиняється на рятівному судні (як виявиться потім, точній копії ноєвого ковчега, наводяться навіть його параметри: висота 3 поверхи, розміри плаского днища 15 x 2,5 м). Вимушена мандрівка триває сорок діб, впродовж якої герой часом впадає у сон, і тоді його відвідують пророчі видіння, а от голоду він зовсім не відчуває (і починаєш розуміти, що мова усе ж – про мандри душі, а не тілесної оболонки). Отож з’являється вдосталь часу – згадати, переосмислити, уявити і навіть поспілкуватися з будь-ким, хто жив колись на землі. Приходять: насамперед мама (яка на схилі літ і Господа жаліла, бо він також – один), батько, якого згубила не горілка, а пісня, (втім навідується він набагато пізніше), діди, бабусі і пра-пра, брати, односельці, співробітники, кохані (Ромашки і Неромашки з такими пухлими губами, що їх треба було цілувати по черзі), ближні і дальні знайомі, вожді усіх епох, титуловані й нікому не відомі письменники. Врешті-решт, герой певний час мешкає на ковчегові (самотина вона така) – сам із собою: то з 9-річним хлопчиком, то з 40-річним «братом».

Уже з перших сторінок відчула абсолютну кінематографічність твору: стіни ковчега – це «грубі, одразу після пилорами дошки, якими не встиг пройтися рубанок…» Так і бачу, як відеокамера повільно наближається, даючи крупний план. Або ж як колоритно (як наглядно!) лузає насіння баба Іониха, яке «живим струмочком» стікає з підборіддя… Звісно, таких фрагментів у романі загальним обсягом тисяча сторінок – дуже багато.

Хоча ні, слово у руках майстра – набагато точніший, філігранніший інструмент: «Біля цвинтаря висів ще один металевий брук, покликаний сповіщати про народження у Новолимарівці нового небіжчика». Народження небіжчика – як це точно по суті! Смерть – це народження, тільки навпаки. У післямові автор саме так і пояснює підназву свого роману: «Адже для земної смерті людина покликана не менше, ніж для земного життя. Колискою життя починається, колискою і завершується, отож і колискових повинно бути дві: колискова для життя і колискова для смерті».

А витоки життя – з дитинства, тому й ковчег пливе саме розбурханою річкою Деркул, а не безіменною водною стихією. І коли я читаю: «просто всі ми народилися в одному селі з різними назвами», – то погоджуюся і, певна річ, згадую свій рідний Смотрич. Бо і в мого тата була в тих роках «пощерблена й без обуха сокира, на якій рівняли гвіздки…» (Ба! Вона у мене і досі є!). І в моєму селі дозрівали «ягоди аґрусу, які треба було їсти, неначе яблука» [так і мені тепер видається], й «смак солодкуватого домашнього вина нагадує причастя», і я провалювалася на тонкій кризі зимової річки, йдучи до школи, бо ліньки було завертати до кладки, і бродила тунелями між високого снігу, і навіть з уроку мене, відмінницю, «вигонили тільки одного разу», й мене завжди неабияк дивувало, як ото – «новини в селі беруться нізвідки», і моє тіло й досі «восени, як і навесні починає ламати, воно проситься на город». І в моєму селі старші люди час рахували приблизно так: «Не потрібні були бабі Лянці оті місяці з роками. Старшу дитину, доньку Надію, вона народила на Меланку, Івана – у весну, коли корова Лиска привела двійню, Аліка – взимку на Стрітення, коли всі чекали війни»…

Та звідки ж насправді узявся ковчег, збудований не інакше як з дерева гофер? Елементи казки (насправді – міфології) в романі присутні, але не більше ніж у реалі. Тому ковчег побудувала людина, Лісник, «який був завжди». Він майстрував його для власного порятунку, бо про майбутній катаклізм йому повідомила риба (певно, золота), яку свого часу він врятував. На ковчегові Лісник передбачив навіть… турнік, геть не зайвий для тривалого плавання. Читаю опис обійстя Лісника [давно-давно колись, за чверть століття до мого народження, лісником працював і так само жив у лісі мій дідусь, ніколи мною не бачений, – от і зустрілися]. Та чому ковчегом скористалася інша людина? Питань завжди більше ніж відповідей.

А час мина, і плавба триває, а довкола «живим був лише дощ». І ковчег «заселяється» пам’яттю та прапам’яттю. Не секрет, що в Україні всі прізвища мають козацьке коріння, треба тільки оте коріння віднайти-відкопати. От як «копає» Сергій Чирков: жив-був на білому світі хвацький козак Антін. І прізвисько він отримав – Чирко, позаяк маляром він був неабияким і умів гарно креслити (чиркати). От і вправлявся у своєму таланті на користь громаді, допоки турок не відтяв йому великого пальця правиці. Малювати Чирко облишив, а воювати ні, тільки шаблю відтоді тримав у лівій руці… Де шукати нам давніх кревних? – «Гортайте спалені церковні книги», – радить автор.

Для тих, хто пише, для «людей із жюльвернівським ставленням до світу, для яких Чорне море – це трохи Лермонтов, трохи Грін, трохи Едгар По», є єдина відповідь на запитання: нащо їм те писання? – «Писати книги, щоб не вмерти». Й не тільки події власного життя, але й прочитане залишається з нами назавжди. Можливо, тому «Ковчег» С.Чиркова нагадав мені ще один затяжний дощ – Габріеля Гарсіа Маркеса (роман «Сто років самотності»). Щоправда, він тривав 4 роки, 11 місяців та два дні і не вщухав над селищем Макондо (десь у Колумбії). Одна з героїнь цього твору, прекрасна Ремедіос, підноситься на свіжовипраних та вивішених для просушування простирадлах і зникає назавжди. А вже згадану вище бабу Іониху у романі Сергія Чиркова, коли «раптом здійнявся дужий вітер і підхопив усе», – просто  здуло вітром.

Герой оповіді впевнений, що плисти йому на ковчегові 40 діб. Існують знання, що просто нам дані, вони просто – є! Та й це – нібито не потоп зовсім, а якась абсолютно безшумна злива. Але куди і до кого він припливе? Можливо, Деркул вже перетворився на Стікс, і ця подорож – в потойбіччя? «А боляче жити йому було завжди». Приходять на пам’ять десять смертей, після яких, однак, життя поверталося знову. О так, він часом грався зі смертю, кликав її, аж доки смерть почула його поклик і – відгукнулася конкретним запитанням: «Коли?». Коли їй приходити? На цьому ігри скінчилися, бо стало страшно «упасти на землю без подвигу», бо стало ясно яснішого, що «людина смертна і [що вже зовсім несправедливо] – смертна раптово».

У другій книзі роману начебто не відбувається особливих змін: триває двадцятий день мандрів (власним світом). Що робити бранцеві човна? – Лиш згадувати і винитися, «бо ж ти сам собі – друг і ворог». Та все ж у героєві стаються зміни – він все більше й щільніше зливається з автором: «Тепер він у людях відкривав себе, аби хоч трохи зрозуміти, хто він є, навіщо прийшов у світ». Та й роздуми про сутність поезії належать не вигаданому персонажу, а поетові Сергію Чиркову: «Вірші мають народитися, щоб нагадати людям про душу. Душа завжди відгукується на поезію. І найчастіше – болем». Недарма ж на обкладинки обох книг роману винесені вірші автора (без підпису, але як не впізнати, коли вони цілком могли б замінити анотацію до «Ковчега»):

*

Каміння, хліби і ножі
залишив Господь на межі.

(…)

З каміння я вимощу путь.
Хліби нехай птиці склюють.
Навіщо от тільки ножі
залишив Господь на межі?..

І знову на величезному ковчегові тісно від «гостей» та від спогадів про них. І кожна завершена доля – трагічна й «болить, навіть коли замало підстав вважати людину рідною». Мені здається, що добру половину мандрівців у часі я знаю особисто, в якомусь, можливо, п’ятому вимірі наші лінії доль перетиналися. Ось сторіночка про журнал «Однокласник» тих часів, коли Сергій Чирков був у ньому головредом (кінець 90-х). А це ж найстаріший і найвідоміший дитячий журнал України. І спливають мої сентименти зі шкільної юності: 1975 рік, дві публікації моїх віршів у цьому тоді журналі «Піонерія» (головний редактор Микола Сингаївський) журналі. Як мої справжні однокласники сприйняли таку новину? – Аніяк, бо я їм про це не сказала.

А ось спогад про земляка Сергія Чиркова – поета «з посмішкою мудреця» Миколу Мірошніченка. Як він переконував майбутнього автора «Ковчега» (і це йому вдалося), що «писати російською, звичайно можна, але є великим гріхом збагачувати чужу культуру народженим удома талантом». Поет, перекладач зі східних мов, справжній майстер паліндрома (лиш вчитайтеся в назви його книжок: «Рік-осокір», «Око», «Узір зрізу»). І – вже моє: це був 2007-й чи 2008 рік. Не відаю, з якої нагоди, та якось М.М. побував у Черкасах, де й придбав у книгарні дві мої перші поетичні книжки «Бджола на асфальті» та «Розп’яття осені». Привабило його, насамперед, різноманіття поетичних форм, особливо мої рубаї, хоку і навіть мурабба. Телефонний дзвінок не забарився. Розмова почалася із жарту. Пан Микола попросив не називати його «Миколайовичем» (в крайньому разі: Миколовичем), адже батько його – не святий Миколай, а простий Микола. А далі розповів мені, що укладає і готує до друку дві колективні збірки: «Український рубайят» (з його слів, «аби довести, що не один Павличко уміє їх писати»), готовність цієї книги 90%, та «На форумі поетичних форм» (назва робоча), готовність книжки приблизно 70-80%. Мої вірші також мали увійти до цих збірок, але за рік телефонні дзвінки припинилися (дивним чином я не отримала той випуск «Літературної України», де був некролог на смерть поета), і, наскільки мені відомо, розпочата праця так і залишилася незавершеною.

«Без минулого не можна навіть умерти», – це я знову повертаюся до ковчега, на якому пливла разом з Мухом, Божем і Скрипалем (три іпостасі головного героя), а мене, здається, так ніхто й не помітив…

Але важливо інше, те, що автору вдалося у своєму романі згуртувати всіх своїх рідних (розкиданих як невблаганним часом, війнами, світовими вереміями, так і дрібними побутовими непорозуміннями) і, зібравши за одним столом на ноєвому ковчегу, врятувати від забуття, яке гірше за смерть. А Смерть вона поруч, за тим самим столом. Хай відпочине по-людськи і послухає колискову для неї, «бо не чужа вона нам».