В Ізюм, до міста мого дитинства, в обійми найрідніших, які ніколи не втомлюються чекати.
Їду спонтанно, нікому не казавши, нікого не попередивши. Хапаюся за кілька вільних від навчання днів, бо давно хотілося втекти від божевільного київського темпу, виснажливого галасу метро та міської метушні, Заховатися у затишну рідну атмосферу і зробити рідним приємний сюрприз.

Уперше в житті верстатиму шлях на швидкісному «Інтерсіті». Потяг приємно здивував: зручні столики, затишне освітлення і двері, що відчиняються, як у фантастичному фільмі. Вагон майже порожнів, можна було безборонно прилягти на сусідні крісла. Але задрімати не вдавалося: то заважало надмірне тепло, то підступно затікали ноги. На зупинках я виходила на перон розім’ятися й фотографувала зоряне небо: воно було неймовірним. Я дуже люблю знімати зорі — у такі хвилини всі тривожні думки зникають.

Атмосфера нічного потяга перегукувалася з романом Агати Крісті, яку читала в дорозі. Уявою проживала сюжет наживо. Межа між реальністю та книжкою розмивалася: я вдивлялася у мовчазних пасажирів,  кожен з яких коротав час по-своєму, шукала детективні «зачіпки» й разом із Еркюлем Пуаро намагалася розплутати причинно-наслідковий клубок кримінального сюжету.

Досвітній Харків зустрічав прохолодно. Чекаючи на відкриття метро, перебивалася перекусом з АТБ та шукала BlaBlaCar до Ізюма. Поспішала, бо знала, що й батьки о шостій ранку мають виїхати з Харкова туди ж таки, на працю.

Ось і їхній будинок, а ось і вони, виходять із під’їзду. Побачили мене і від несподіванки аж завмерли. Вітчим навіть перечепився й ударився об стовп — тоді, схоже, зрозуміли, що це не сон. Але остаточно оговталися вже в дорозі, зателефонували мені, сказали, що неймовірно раді зустрічі. Вони поїхали окремо, в автівці з колегою, а я вирушила в Ізюм на BlaBlaCar.

Ми не бачилися з ним три місяці. Цього року русня взялася методично гатити по моєму місту  КАБами, і цей жах ще свіжий у моїй памʼяті.  Тут, в Ізюмі, а ще у Куп’янську я пережила окупацію, потім на три місяці виїжджала до Польщі, але 23 грудня 2022 року повернулася сюди, додому. Руйнувань за цей час бачила аж надто багато. Досі мені невимовно болить вид будинку, куди 2 березня 2022 року скинули авіабомбу, – там загинула моя подруга… Цього разу не йшла дивитися на нові місця прильотів: бачила їх, і не раз, на світлинах, які регулярно оновлює офіційна інтернет-сторінка Ізюмської міської військової адміністрації. Але дала собі обітницю за ці три дні побачити всіх, за ким дуже скучила у Києві: родину, шкільних подруг та своїх друзів-військовослужбовців, які нині захищають країну. Скільки б нових друзів не з’являлося у столиці, домашній затишок і рідне коло не замінить ніхто.

Попри постійні обстріли, Ізюм не втрачає козацького духу.  Навіть новими закладами та кав’ярнями приростає. Активно працюють волонтери, благодійні фонди. До прикладу, облаштовують в укриттях безпечні простори для дітей, аби ті мали змогу спілкуватися з однолітками, проводити час разом. Бачу це і згадую своє шкільне життя: з 5-го по 11-тий клас ми навчалися онлайн через Covid-19 та війну. Досі відчуваю тінь образи, коли чую розповіді одногрупників про їхні веселе «старшокласництво», про спільні шкільні тусовки — я не мала змоги все це відчути. Свій випускний вальс я танцювала в бомбосховищі. Війна відібрала у нас це шкільне свято, проте не зламала нашу здатність радіти життю.

Прильоти завжди траплялися десь поруч. Батьки постійно хвилювалися за мій стан, але у мене виробилася своя захисна реакція на жах — посмішка і сміх. Такий собі природний антистрах. Мені знайоме відчуття, коли прилітає у твою квартиру, і цього я вже ніколи не забуду. У перший же день мого повернення в рідне місто, рано-вранці, за якихось 50–100 метрів від мого будинку знову прилетіло. І дивно — я не відчула страху. Це досвід, який залишається з тобою довіку.

Найперше  провідала бабусю. Вона почувалася не дуже добре, але моя поява на її подвір’ї, схоже, стала для неї помічними ліками. Збадьорилася, заходилася готувати сніданок. Годувала мене і все бідкалася, як я схудла… Разом з бабусею попорядкували в саду, звільнили від рясних плодів гілля айви, а потім довго сиділи і грілися розмовами.

По обіді нарешті вибралася додому, де на мене чекав мій Арчик – найкращий у світі друг. Він буває кумедним і незграбним, але коли я, буває, плачу, миттю прибігає, щоб ніжно злизати мої сльози. І повернути мені упевненість, що для когось я завжди буду на першому місці. Неймовірно сумувала за ним у Києві! І тепер, допоки щасливий Арчі тихо спав поруч після чергової тривожної ночі, я готувалася до зустрічей. Звісно, гуляли удвох – до дому подруги, до друзів на футбольне поле…

Увечері наступного дня прощалася з рідним містом. До харківського вокзалу підвіз автівкою друг. «Інтерсіті» трохи затримався, але врешті-решт підкотив до перону, і я пірнула у затишок його вагона. Везла своїм київським подругам смачні розповіді про ізюмські зустрічі і соковиту бабусину айву.