Скільки важить дім? Валіза. Одна? Дві? Скільки кілограмів можна взяти із собою, коли тобі п’ятнадцять, і ти ще не знаєш, що саме потрібно рятувати? Я не знаю. Спитай краще, скільки важить кімната, яку ти обіймаєш уночі, перш ніж залишити її.

Костянтинівка. Весна. Я народилася тут. Колись тато уперше взяв мене на руки, почув мій плач, мабуть, сказав: «Подивись, яка маленька». Я не пам’ятаю. Це чуже спогадам, але не моєму життю.

Скільки мені було років, коли я вперше засміялася вдома? Коли навчилася впізнавати кроки рідних у коридорі? Коли запах кухні став просто запахом кухні, а не тим, за чим я колись сумуватиму? Не знаю. Хто взагалі запам’ятовує такі речі, поки вони ще поруч?

Зима. За вікном темніє. На кухні дзенькає посуд, хтось щось розповідає, хтось сміється. Мене кличуть їсти.

— Ти скоро?

— Зараз!

Моє «зараз» триває ще двадцять хвилин. Я сиджу у своїй кімнаті, пишу в щоденнику, переживаю через якусь дурницю. Мені здається, що попереду ціле життя. І воно справді попереду. Просто я ще не знаю, що частину його доведеться прожити далеко звідси.

А ще вдома був мій кіт. Він умів заспокоювати мене краще за будь-які слова. Коли засмучувалася, коли все дратувало або просто хотілося побути наодинці, він був поруч. Теплий, тихий, справжній. Йому не треба було пояснювати, чому я плачу. Він просто залишався зі мною.

Його більше немає.

Іноді думаю про те, як багато любові вміщається в маленькій істоті, яка навіть не може сказати тобі, що все буде добре. Вона просто лягає поруч. І на якусь мить справді стає легше.

У мене була подруга, з якою дружимо ще з дитинства. Ми гуляли Костянтинівкою, ночували одна в одної, ділилися секретами, обговорювали все на світі. Дівочі плітки, симпатії, чиїсь повідомлення, які треба було розібрати до останнього слова. Могли говорити годинами. І досі спілкуємося.

Іноді хочеться повернутися не просто в місто, а в один із тих вечорів. Коли ми ще не знали, як зміниться наше життя. Коли можна було просто домовитися про прогулянку й вийти з дому, не думаючи, чи буде колись можливість пройти цими вулицями знову.

Родина. Наші походи на закупи перед важливими подіями. Магазини, примірочні, нескінченне «ну як тобі?». Тоді це було звичайним проведенням часу. Не думала, що колись згадуватиму навіть такі дрібниці. Що захочеться знову опинитися поруч із ними в тому самому місті й прожити ще один звичайний день.

А ще ми всією сім’єю їздили по гриби. Влітку — на Голубі озера. Дорога, природа, вода, усі разом. Нічого особливого. Просто наше життя.

Скільки коштує звичайний день, поки він ще не став спогадом? Сто гривень? Тисячу? Усі гроші світу? Не знаю. Спитай краще, скільки б я віддала, щоб знову прожити бодай один із тих днів і не знати, що колись сумуватиму за ним.

П’ятнадцять років. Кульки з цифрою 15. Мій останній день народження вдома, після якого вони там й залишилися. Щоденники, у яких записувала себе: свої страхи, закоханості, секрети, дурні думки, мрії, які вже навіть не пам’ятаю.

Щоденники згоріли.

Перша закоханість. Повідомлення, на які чекаєш. Погляди, яким намагаєшся знайти значення. Переживання через двійку з біології, яка тоді здавалася справжньою трагедією. У п’ятнадцять років усе відчувалося так гостро. Не знала, що колись віддала б дуже багато, аби мої найбільші проблеми знову були саме такими.

Школа. Уроки, через які плакала, сварки з учителями, образи, які, здавалося, неможливо пережити до наступного ранку. А потім дискотеки. Музика, сміх, знайомі обличчя, розмови після уроків. Усе змінювалося так швидко: щойно витираєш сльози через якусь контрольну, а вже ввечері збираєшся кудись із друзями й думаєш, що життя прекрасне.

Тоді не знала, що колись мені захочеться повернутися навіть у ті дні, коли я ненавиділа школу й рахувала хвилини до кінця уроку.

Школа згоріла.

Скільки мене згоріло разом із ними? Не знаю. Спитай краще, як це — втратити власний почерк із минулого. Не мати змоги відкрити старий зошит і побачити, про що думала, коли ще не знала, що таке втратити дім. Я б перечитала все. Навіть те, що колись хотіла б забути.

Ніч. Квітень 2022. Мені п’ятнадцять.

Я обіймаю кути своєї кімнати. Один. Другий. Третій. Ніби можна запам’ятати стіни руками. Ніби вони запам’ятають мене у відповідь.

Ти ж повернешся, правда?

Не пам’ятаю, чи запитувала себе про це. Але тепер мені хочеться відповісти тій дівчинці. Хочеться сказати їй щось, від чого не стане ще страшніше. Та що можу їй пообіцяти, якщо сама нічого не знаю?

А потім — одне повідомлення. Усього два слова: «Квартира згоріла».

І ніби все. Просто речення на екрані телефона. Кілька слів, які неможливо вмістити в голові, бо за ними я — моя кімната, мої речі, усе, що залишила, коли думала, що колись зможу повернутися й забрати це. Не знаю, як правильно реагувати на новину, що місця, яке було твоїм домом, більше немає. Як оплакати речі, які для інших можуть бути просто речами, але для тебе — ціле життя. Я ж залишила їх не назавжди. Я просто поїхала.

Скільки разів треба обійняти кімнату, щоб вона стала частиною тебе назавжди? Не знаю. Спитай краще, як пояснити собі, що більше не можеш просто зайти у власну кімнату.

Костянтинівка — Дніпро — Старокостянтинів — Київ.

Скільки міст потрібно проїхати, щоб навчитися жити заново? Скільки вокзалів побачити, скільки валіз зібрати, скільки разів сказати собі «тут теж можна звикнути»? Я не рахувала. У якийсь момент дороги перестали бути просто дорогами. Вони стали моїм життям.

Мені двадцять. Я вчуся, сміюся, будую плани, знайомлюся з людьми. Іноді забуваю, що колись моє життя було зовсім іншим. А потім якийсь запах, звук чи випадкова думка — і мені знову п’ятнадцять. Я знову у своїй кімнаті. Знову не хочу йти.

Іноді згадую кота. Як він лежав поруч, коли мені було погано. Як можна було просто погладити його й на кілька хвилин забути про все. Тепер я не можу повернутися до нього. Як не можу повернутися до тієї кімнати. І це ще одна втрата, про яку важко говорити, бо комусь вона може здатися маленькою. Але хіба любов стає меншою від того, що той, кого ти любила, не міг говорити?

Чому п’ять років можуть минути так швидко, коли дорослішаєш, і так повільно, коли думаєш, що залишилося позаду? Чому вже можу планувати майбутнє, але не можу спланувати повернення?

Не знаю, яким буде моє місто, якщо я колись повернуся. Чи впізнаю вулиці? Чи знайду місця, які пам’ятаю? Чи згадаю прогулянки з подругою, наші розмови, сімейні поїздки, мамині походи магазинами? Чи буде там хоч щось від тієї дівчинки, яка залишила свої щоденники й кульки з цифрою 15?

Мені страшно, що не впізнаю. Мені страшно, що впізнаю.

Є спогади, які нікуди не зникнуть. Подруга, з якою ми досі на зв’язку. Мамин і татів голос. Літні поїздки. Шкільні переживання, перша закоханість, звичайні вечори вдома. І кіт, який колись умів заспокоїти без жодного слова. Усе те, що колись було просто життям, а тепер стало частиною мене.

Кажуть, час лікує. А якщо він просто вчить тебе жити з тим, чого не можеш змінити? Якщо не забуваєш, а лише вчишся не думати про це щохвилини?

Я знаю тільки, що мені двадцять. Що я вже не та дівчинка. Що в мене є життя, яке хочу прожити. І що іноді мені хочеться просто почути голос із сусідньої кімнати, відкласти телефон, вийти на кухню й нічого не фотографувати, не записувати, не запам’ятовувати.

Просто бути.

Скільки живе дитинство? До п’ятнадцяти? До першого переїзду? До ночі, коли ти обіймаєш дім, бо більше нічого не можеш забрати із собою? Я не знаю.

Спитай краще, чи пам’ятає та кімната мене. І чи буде в мене колись можливість відчинити її двері.

Мені двадцять. Я живу в Києві. А десь у минулому мені досі п’ятнадцять, і я ще не закінчила прощатися.

Можна перемкнути епізод. Можна їхати далі. Можна дорослішати.

Але як пояснити собі, що дорога додому — це не завжди дорога, якою можна проїхати?