«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!»

Неймовірна, незбагненна, неосяжна українська художниця Катерина Білокур. Для неї її богданівські квіти стали порятунком та життям вічним. Для нас – Магією непроминущого і всеохопного Мистецтва. Недаремно хрещеними батьками, які відкрили світові художній геній богданівського самородка, стали король української поезії Павло Тичина і королева української пісні Оксана Петрусенко.

Її Полотна зіткані з Поезії і Пісні. Як неповторне Слово ще одного славетного українця Миколи Гоголя. З Гоголем найчастіше порівнював мистецьку велич Катерини Білокур Олесь Гончар. І залишив у своїх «Щоденниках» вислів  художниці, який вважав «великою правдою»: «Людина – це очі, а потім все, що довкола очей».

Нині чи не найбільша колекція її шедеврів – у столичному Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Вона серцем вчувала у квітах живих істот, здатних дихати, говорити, бачити, переживати. Тому-то ніколи не зривала їх та не приймала дарованих букетів. І коли Катерину запитували як вона малює, відповідала просто: «Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квітка – вже не квітка…» Іван Гончар, славетний скульптор й етнолог, автор пам’ятника Катерині Білокур у Богданівці,  зауважив: «…зверніть увагу — скільки художників писали квіти?! Не перерахувати! Писали чудово, тонко. Вони ввійшли до золотої скарбниці світового мистецтва. Однак ті їхні натюрморти з квітів не стали творчою долею майстрів пензля, а в Катерини Білокур стали! Ними вона, як довело життя, вславилася на весь світ. Так ніхто не опоетизував квіти, як вона!» Це був магнетизм чи воістину небесний зв’язок: квіти і людина відчували одне одного. Квіти чули її, голубили її своїм зором, говорили з нею, а вона переносила це на свої Полотна. На ті, які згодом підкорять світ і потрясатимуть людей, навіть таких велетнів, як Пабло Пікассо.

Вона жила з квітами душа в душу. Це тоді, коли не треба слів, тільки очі, сповнені щирого захоплення. З простої ромашки творила ідеал. Який не знає байдужих, бо справжня краса бачить вас до глибин душі. На її картинах нема другорядного: кожна стеблинка, кожен листочок, кожна пелюстка витворені, возвеличені з такою шанобливою ніжністю, як це було лише у Першотворця Світу. Буяння, розмаїття живих барв притягують, поглинають, усотують. І ось я вже не біля, а на її «Колгоспному полі», в облозі маків і волошок… Нишкну, тамуючи подих, аби не зомліти від тої живучої краси. Таке воно мерехтливе, таке тендітне: здається, лише слово – і все зникне…

Її «Мальви та троянди» – немов дві величні сестри, але з різними долями. Від мальв одвіває печалю та гірким сутком. Як у тій пісні:

Заснули мальви біля хати,
Їх місяць вийшов колихати…

А троянда аж пашить пристрастю. І диво: на цьому полотні вони так доповнюють одна одну – поставами чи переливами зелено-червоної барви.

Квіти Білокур – завжди зоріють у небо. Так вона стелила стежку до світла. Вихід із темряви, осоружних рамок, сірої буденщини. Її не розуміли, та вона й не прагнула розуміння. Кидали вслід каміння поголосу, обмов, пліток, а вона лише зорила смутком на той світ, де «люди, люди небораки», і від того ще більше любила своє прекраснолике дивоцвіття.

«Кавун, морква та квіти». Важко й уявити, як буденний овоч, звичайнісінький плід, знайому півонію можна було перетворити у спалах, у щось нереальне, неземне, іншопланетне. Мистецтвознавці назвали б це сміливим експериментаторством, а вона писала свої натюрморти як геніальні поезії чи симфонії. Щиросердно.

Люди люблять щирість. В усьому.

 Сонцем світяться її витвори. Перемогою та уселенським щастям.

… Вечоріє. «Квіти біля берізки увечері» танцюють на моїх очах пристрасть щастя. Так легко, так крилато: дотик – не руками, а серцем… Великим і гарячим, як її «Півонії».