В далеких 1917-1927 роках світ охопила пандемія «сонної хвороби», від якої не було ліків. Захворювання вражало головний мозок, і люди ставали немічними та безсилими. Когось недуга вкладала на 3 дні, а когось – і на 30 років. Вчені не могли пояснити причини ані появи цієї напасті, ані її несподіваного зникнення. Пізніше цю хворобу прозвали «летаргічним енцефалітом», але і для науки, і для загалу вона так і лишилася загадкою.

Пізніше британський історик, невролог і письменник Олівер Сакс підбив підсумок: виявилось, що в світі цією болячкою перехворіли 5 мільйонів людей, третина з яких померли… 1977 року Сакс написав книжку «Awakenings» («Пробудження»), за мотивами якої через 13 років з’явився фільм з чудовими Робіном Вільямсом та Робертом де Ніро у головних ролях.

Кінострічка привабила вже своєю назвою. Пробудження від чого? Чи не про якусь жахливу симптоматику цієї загадкової хвороби йтиметься? Про перебіг сковування, паралізації людської свідомості? Адже так діє це лихо; не вбиває її, а лиш робить «суцільну ніч». І не тотально усім – лише «обранцям», приреченим на такі муки. …Вражає епізод: «пожвавлення» поміж пацієнтів, які перебувають у летаргічному сні, – від дії експериментальних ліків.

Кінофрагмент неймовірно простий, але який же він емоційно потужний! Так в усій повноті радіють людському життю, усвідомленому, земному. Пацієнтів пощастило повернути у цю радість на мізерно короткий час, проте вони прожили той відтинок життя уповні щасливими! Вони танцювали, співали, спілкувалися, закохувалися, всім серцем відчували…

А це іноді більше і краще, ніж латентні «історії повільного вмирання» фізично цілковито здорових людей, які усвідомлено «куняють» все своє життя…
«Ось що ми повинні цінувати: робота, ігри, дружба, сім’я. Ось що по-справжньому важливо, ось про що ми забули – про прості речі», – відкриває здавалося б просту істину один із героїв фільму.

Сумна історія, яка спонукає глядача напружити уяву, не стримувати емоцій і неодмінно знайти в собі вільний закамарок для щирої ніжності, співпереживання, співчуття. Бо ці кіношні недужі, які здаються «особливими», насправді «одні із нас». Навдивовижу правдиві екранні образи з магічною силою «пробуджувати». Як це, врешті, вони зробили і зі мною.