Микола СТЕЦЕНКО: «В нас санітар лісу – це депутат Верховної Ради»

Ледь помітні мазки жовтогарячої барви на суцільному тлі ще зелених верхів наочно свідчили: карпатська осінь цього року забарилася. Але раптове похолодання, перша снігова «крупа», провісник прийдешніх заметілей, пророчать незворотність прийдешньої зимової стужі. На березі Морського Ока (так ще називають знаменитий Синевир) панує тиша. Разом з літом схлинув і натовп відпочивальників. Тепер поодинокі поціновувачі дикої природи можуть по-справжньому насолодитися дзвінкою гірською тишею. Холодне прозоре повітря чітко промальовує обриси довколишніх вершин, поки що живим сріблом, а не важким свинцем виблискує плесо. Такий він, вересень на березі овіяного легендами озера, у володіннях Національного природного парку «Синевир».

Співрозмовника – Миколу Пилиповича Стеценка, знаю багато років. Колись, у середині лихих 90-х, він запрошував мене на роботу під свою оруду – в Головне управління заповідної справи Мінприроди. Але попередив: «Мені потрібен співробітник, котрий не по горах з камерою бігатиме, а сидячи в Києві, суворо питатиме директорів нацпарків і заповідників за їхню роботу». Не склалося – не вийшло з мене чиновника. Бо й досі, тільки-но випаде щаслива нагода, пишу-знімаю. І хоч уже не так скачу, а таки ходжу заповідними стежками. А Микола Пилипович, вийшовши на заслужений відпочинок, заповідної справи не полишив. Очолив громадську організацію – «Асоціацію природоохоронних територій України». Перестрітися у столиці, поспілкуватися не вдавалося. А тут випала нагода зустрітися. І де? Кращої локації для розмови годі й шукати: берег заповідного озера, у самому серці Українських Карпат. Почали про тридцятилітній ювілей Національного природного парку «Синевир».

– В Радянському Союзі такої категорії природоохоронних територій, як національні парки, популярної і вельми поширеної в світі, не було, – пригадує Микола Пилипович. – І коли ми запропонували створити перший національний парк – Карпатський, в Івано-Франківській області, нам рішуче заперечили: «В Карпатах, та ще й національний – це ж майже націоналістичний!» Довелося додати до назви «природний». В усьому світі – просто національні парки, а у нас – національні природні.

–  Ви давно в заповідній справі?  

– З 1977 року. Ця справа ніколи не була пріоритетною. Коли після університету прийшов в Кабмін, там сидів такий дід, куратор. Каже: «Природоохоронні заходи? А якщо ми зупинимо розвиток цукрової  промисловості? А народ годувати чим?»  У нас на Тернопільщині є Подільські Товтри, в прадавньому минулому – дно океану. І там вапняки. Та й довбали ж тоді ці гори! 80%  каменя йшло у відвали, лише п’ятисантиметровий шар брали  на фільтри для цукрових заводів. Вся керівна еліта помилково вважала: коли створюємо заповідник чи національний парк, то ці території вилучаємо з сільськогосподарського обігу.  Це помилка. Колись Вернадський казав «Настане час, коли людство буде відповідати не тільки за розвиток суспільства, а й за стан біосфери». Цей час настав. Ми вирубали гектар лісу, наробили стільців, вони поламалися і все.  Нам кажуть: хай туристи ходять по національних парках, фотографують і платять за це гроші. Біда в тому, що ніхто не підрахував, скільки, наприклад, цей Національний парк «Синевир» дає в бюджет. Кажуть, що він тільки бере з бюджету. Це дурниці. Люди приїхали, зупинилися в готелі – гроші ідуть в готель, захотіли поїсти – гроші ідуть в кафе, купили сувеніри, заправили машину – знову надходження… Дай національному парку хоч 10% від цього опосередкованого прибутку, який він залишає у бюджетах, і він розвиватиме інфраструктуру, зароблятиме все більше.  В Америці щороку національні парки заробляють на туристах мільярди доларів, але при цьому десь 90% коштів на свої потреби парки отримують з бюджету. Разом з тим там чітко рахують скільки нацпарки дають в економіку держави.  А ми ні. Зате справно рахуємо бюджетні витрати на зарплату. А один заповідний гектар повинен давати набагато більше, ніж гектар пшениці чи зрубаного лісу. Якщо збережемо цю природу, то й ментальність нашу збережемо.

– Тобто, йдеться про сталий розвиток?

– І про це теж. У 1992 році в Ріо-де-Жанейро зібралося 147 глав держав. Не тому, що вони любили природу – вчені наполягли: потрібно прийняти порядок денний на XXI століття. Додали сюди сталий розвиток. А це економіка, культура і охорона природи, призупинення втрати біорізноманіття. Всі науковці, практики дійшли висновку: єдина можливість призупинити втрати біорізноманіття –  створити екологічну, цілісну репрезентативну й ефективно керовану систему охоронних природних територій. Охороняти природу потрібно для людей, а не від людей.  Як тільки ми почнемо охороняти природу від людей, то це буде тупик, це постійні конфлікти. Гуцул вночі піде і зрубає ялицю. Ти дай йому зрубати, але скажи – де і як. Коли я приїжджаю у Шацьк і кажу, що це перлина світової спадщини, а мені дід у відповідь: «А ви купіть мені кирзові чоботи, або балон газу не по двісті гривень, а по сто. Тоді і я буду відчувати, що зберігаю цю національну чи світову природну цінність». Заповідні території потрібно інтегрувати в соціально-економічний розвиток. Треба перестати розглядати національний парк як щось окреме, саме по собі. Ми маємо відчути користь.

Якщо згадати, починаючи з 1991 року, як йшло це становлення, розвиток заповідної справи? Як працювалося з очільниками галузі – Юрієм Щербаком, Юрієм Костенком?

– Щербак, на превеликий жаль, побув у нас міністром тільки один рік, а потім президент Кравчук сказав йому: «Юрію, скажи колективу, що ти маєш бути послом», і він пішов. При Костенку створили Головне управління національних природних парків і заповідної України, яке я очолював, на правах заступника міністра. Розробили Державну програму розвитку заповідної справи, яку затвердила Верховна Рада. Створили наукові підрозділи, бо заповідна справа починається з науки. Організували два наукові центри, підготували проєкт закону «Про природно-заповідний фонд України», один з найкращих законів на теренах країн колишнього Союзу. В кожному обласному управлінні міністерства створили спеціальні підрозділи заповідної справи. Були регіональні наукові ради. Перші десять років незалежності можна вважати ренесансом заповідної справи…

– А потім?

– Потім, коли прийшли «донецькі», міністерство перетворилося на монстра з видачі ліцензій для природокористування і процвітання корупційних схем. Системна криза підточувала інституційні засади. Головне управління як державну структуру ліквідували, його статус понизили до рівня департаменту. Ліквідували і два наукових центри, і обласні підрозділи заповідної справи, звільняли професійні кадри, процвітали принципи партійного призначення. З’явилися люди, які ні за що не відповідають. Кажуть: «Давайте заборонимо полювання на лося». Я казав міністру: «Забери у всіх депутатів карабіни, тепловізори, у прокурорів – джипи, нічні приціли, – то й буде лось». До 50-х років в Україні лося взагалі не було. Після війни, коли вирубали ліси в Карпатах і почався сталінський план відродження природи – масове насадження монокультури, в нас масово висаджували сосни. Це була кормова база, і лось перебрався сюди з Білорусії, з Росії.

Ви самі казали, що коли людина втручається в природу, матимемо дисбаланс. А якщо процвітатиме відстріл – то це страшне втручання.

– У Радянському Союзі був облік всіх мисливських видів, і науковці розраховували, скільки теоретично можна вилучити особин, щоб залишити популяцію. В середньому 20-25% поголів’я, в Прибалтиці – 40%. А закордоном – 85%. В Угорщині косуль більше гинуло під колесами машин, ніж від полювання. Є стадо свиней. Малу свиноматку стріляти не можна, бо вона тільки через три роки дасть приплід. Залишаєш чотири свиноматки, двох кнурів. Мисливське господарство – це галузь складніша, ніж навіть вугільна промисловість! Маєш вивчати екосистему, щоб працювала, відтворювалася, –  і це надзвичайно складно.

– Мисливство і жорстоке поводження з тваринами. Який вибір?

– Кажуть, мисливство – це вбивство. Якщо вбивати задля наживи – погоджуюсь. Нині люди не мруть від голоду, тому це більше розвага. На початку 90-х в Україні було 500 зубрів. Ходить стадо, 10 зубрів, є там два старих, які самі загинуть, тому їх просто необхідно санітарно відстріляти. Я казав: давайте затвердимо положення – нехай приїжджають іноземці і під нашим контролем полюють. Він уб’є цього зубра, забере голову, заплатить 5-6 тис. доларів господарству за трофей і задоволений поїде. «Зелені» проти, але рішення мають приймати професіонали. В Заліссі один француз залишив 11 тис. доларів за одного впольованого зубра. Чисельність звірини має регулювати або людина, або екосистема, яка працює, але таких екосистем в нас немає. Санітар лісу – це вовк, він чистить хворих, а в нас санітар лісу – це депутат Верховної Ради…

– Що ж робити?

– Найперше провести інвентаризацію. Ми не знаємо всіх видів тварин, скільки тих же ведмедів і оленів. Кажемо, що близько восьмиста видів жучків, але всьому треба дати оцінку. Тільки ефективно керована система забезпечить ці завдання. Екологи кажуть, що механічне розширення заповідних територій не усуває проблему збереження біорізноманіття. Тільки ефективно керована система! Маємо створити державну систему управління заповідною справою. Хочемо чи ні, але практика підтвердила, що в різних міністерствах екології і природних ресурсів, а тим паче в новому, об’єднаному з енергетиками, заповідна справа ніколи не була і не буде пріоритетною, бо не дає прибутків. Тому настав час за прикладом США, ЮАР, Венесуели створити і в нас національне агентство установ Природно-заповідного фонду. І підпорядкувати йому національні парки. Особливо нині, в умовах децентралізації. Коли кожен «губернатор» намагається підпорядкувати національний парк собі. В США, створюють національні парки розпорядженням президента, і ніхто не задумується чому. Якщо губернатор штату захоче в національному парку вирубати ліс, то президент США має право ввести туди війська, щоб захистити інтереси всього американського народу. А в нас голова сільської ради викликає директора національного парку і каже, що хмарки, які пропливають над сільською радою, – власність громади. Навіть сама природа визначила нам шлях до Європи: всі наші екологічні коридори міграції тварин ведуть туди. Не на  Схід – ми старообжита європейська країна. Маємо розвивати свою національну стратегію, тактику розвитку заповідної справи. Це наш моральний обов’язок перед наступними поколіннями: країна, яка свій добробут намагається покращувати за рахунок національно-природного надбання, приречена на бідність.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company