Мирослав ДОЧИНЕЦЬ:
«Мене виховували життя,
дух Львова і бібліотека»

У Чернігів, до Сонцепоклонника, до великого Михайла Коцюбинського приїздив Шевченківський лауреат, живий класик української літератури Мирослав Дочинець. Він каже, що святі люди, і в літературі теж, освячують собою землю, на якій живуть, їхні сліди там не зникають століттями, їх чути у шурхоті осіннього листя, і тому кожен, нині сущий, хто себе поважає і чує українцем, неодмінно має вибрати час на прочанство до таких місць…

В музейній конференц-залі не було де яблуку впасти. Стільки, виявляється, закарпатський письменник має у Чернігові шанувальників. Стільці довелося доставляти навіть в коридорі, проти широкого дверного отвору: саме там, у тому коридорі, на одному з тих стільців знайшлося місце Дочинцевому колезі – також Шевченковому лауреатові, але з аборигенів…

Українська література, особливо періоду совєцької окупації та й значною мірою новітня, яких тільки письменників і лауреатів не наштампувала! З іконостасами на всі груди. Правда, почитати в багатьох із них нічого. Вони не те, що сидіти, вони навіть стояти не гідні коло того ж таки Дочинця.

Але «то таке…»,– казав один футбольний тренер.

А Мирослав Дочинець укотре повторював:

– Ми в святому місці… Для мене Коцюбинський не просто письменник. Як, урешті, все, що є в Україні, – не просто.  Коцюбинський – особливий, європейський кришталь, це модерн, це вічне сучасне слово. Чоловік не мав, здається, вищої освіти, і це його завжди гнітило. Але освіта – то ще не все, знання – ще не все, досвід – не все. А все – мудрість. Це якраз те, чого найбільше бракує українцям.

Мій герой, Андрій Ворон, казав: Господи, дай цим розумним людям бодай дрібку мудрості. Мудрість іде не від університетів, навіть не з книг. А звідки? Із Землі. І, напевно, з Неба. Це є якась особлива благодать, яку треба заслужити. Мої книжки – то є конспекти мого духовного пізнання, мого пошуку в цьому світі, духовного становлення. Я з приємністю довідався, що їх тут, у Сіверському краї, знають, читають, і тому я поміж вас – дома, на цій руській землі. Я теж прийшов із давньої руської землі – з Карпат, Закарпаття.

І це дуже символічно – замкнути ці два українські полюси, найзахідніший і найпівнічніший. У вас тут одні «брати», а в нас «брати» інші – мадяри, угорці: то є ще одна орда, та сама, що й по сусідству з вами. І вони один одного дуже добре розуміють, краще, ніж ми самі себе.

Це – генетично. В цьому світі керують закони не лінійні, не матеріально-економічно-політичні. Світом керують закони вертикальні, тобто закони духу, Божі. Ми до того не дуже прислухаємось, не дуже їх трактуємо, але так чи інак, а їх не можна обдурити, їх не можна обійти, бо вони нас формують. І якщо ми бачимо ці карби, якщо шукаємо ці знаки, намагаємося увійти в цей світ, тонкий світ, аби зрозуміти Щось, то тоді й народжуються такі люди як Михайло Коцюбинський.

Його слово несе не просто інформацію, не якусь розвагу чи оповідку, його слово несе енергію, красу, естетику, загадку. І дає якийсь неймовірний емоційний вибух. Хіба не так, коли читаєш «Інтермецо», чи «Fata Morgana»? Пригадую, як нас примушували читати ці повісті в школі, вивчати уривки напам’ять. Ото де «тумани клубочаться…» То була тоді мука, мордування. Адже що радісного в тих дощах і туманах? А коли уже в зрілому віці їхав десь до теплого моря, за кордон і взяв томик Коцюбинського, то Боже мій, яка то була втіха почитати в чужині те дивовижне рідне слово!  Коцюбинський читається поміж рядками. Ти читаєш книжку, а вона читає тебе. Справжня книжка читає нас. Тому що це Божий інструмент, це феномен, це медіум, який зчитує наше серце.

Британці нещодавно дослідили, що читання добрих книг – але паперових – продовжує життя на 4-5 років. І я в це вірю! Бо книжка дає вітаміни духу, книга дає те, про що постійно кажуть лікарі, – імунітет. Не той, який не укріпиш, коли мама з татом не дали і ніяка аптека не поможе, а той, котрий – імунітет духу. Той же Андрій Ворон казав: треба стягувати живу, нервову, нутряну силу – це і є імунітет духу. Він нас тримає, тільки він нас насичує і наснажує.

Дивіться, які цікаві речі. Я прийшов із тої західної землі, з Карпат, на ці простори, де окові нема за що зачепитися. На ці благодатні обшири, на таку елегійну місцину, а ваш чоловік, Коцюбинський, краще зрозумів дух карпатський, аніж я чи хтось тамтешній. І другий чоловік – Параджанов. Це взагалі чужий чоловік. І ментально, і релігійно, і генетично. І вони двоє краще зрозуміли гуцульський дух, аніж хто. Гуцули – це не етнос, це навіть не національність. Гуцули – планетарний народ, що  поєднує язичництво з  християнством, з якимись неймовірними стихіями. Це все – в їхній творчості, у способі життя, поезії.

Але ж подумати лишень: Коцюбинський і Параджанов пізнали енергетику Карпат краще, ніж самі гуцули! І це теж дуже мудро, що саме ці люди створили той унікальний фільм, про який ми всі знаємо і знає весь культурний світ. Це прикметні речі. І закономірні. Бо ми – що там, що тут – одного кореня. У нас, у Закарпатті, розмовляють одною говіркою, тут – іншою. Але наші діалекти – то законсервована давня руська мова. Так князі розмовляли, так Сковорода розмовляв, так якоюсь мірою говорив ще Франко. Тобто ми – одне середовище, ми одного кореня, ми люди однієї площини і одного духу.

– Але коли б ми те збагнули, якби не нинішня війна?

– Певно. Лиш тепер ми це починаємо розуміти. Завдяки Путіну. Він нас ніби навернув до Бога, який вже втомився нас терпіти. Бог від нас утомився! Бо нація, цей народ, це плем’я, якому він дав стільки благодаті, скільки мало кому на планеті дав, – неприпустимо довго лишається під чужинцями. Доки цей народ буде вторинним, третинним на своїй землі, скільки він буде себе упосліджувати?!

Настає нібито переломний момент, коли ми почали вертатися до втраченого раю. Бо наша Київська Русь – це такий світоч! Коли ще Лондон і Париж були, мов Седнів,  провінційними, то вже тоді Київ був світочем. Тут, у Чернігові це краще відчувається, ніж де, бо це княже місто, тут живуть княжі нащадки.

Хочу сказати просто: ми єдине середовище, і не треба дивуватися, що наші язики тут, на півночі України і в Закарпатті повертаються трохи по-різному. Це історично. Це вплив колоніальних режимів. Як угорсько-мадярського, так і російського, і польського, і румунського, і австрійського. Вони оберігали свою націю, свою мову, і, звичайно, витісняли нашу. Але дух не можна уломити, як не можна, скажімо, Сян назвати Москва-рікою. Бо є речі вічні. І тому цей дух зараз відроджується, піднімає нас над світом і вертає до самих себе. Ми повертаємо собі втрачений рай. Чуєте слово рай – країна, раїна, район…

Це просто так, думаєте? Ні! Слова – це не просто так. Слово – це енергоносій. І чим воно давніше, древніше, тим воно краще. В моїх книжках багато таких слів. Без них, без нашої материнської мови мої книжки не мали би тої енергії і тої довіри від людей.

– А чи є секрети у книжок?

– Звичайно. Всі книжки діляться на три категорії. Перша – коли читаєш і не віриш тому, що читаєш. Друга – коли читаєш і віриш. І третя – коли читаєш і довіряєш! Найважливіше у читанні навіть не віра, а довіра! Ми всі нібито віримо в Бога – постимо, боїмося гріха. Але то не віра, коли нема довіри. Це не віра, а страх. До речі, про страх. Здавалося б, ми – Божі діти, але чомусь боїмося Спасителя,  нашого Батька. Це дивина у християнстві…

Тому слово має нести довіру, нести рецепцію цього життя, цього світу.  Була така поетеса Віслава Шимборська.  Її ставлять тепер поруч із Павлом ІІ, називають матір’ю польської нації, і вона казала, що література, на жаль, втрачає тепер найважливішу свою функцію – нести рецепт життя. Ну, побрехеньки, баєчки, розваги – це одне, але слово, мабуть, дано нам як інструмент, щоби себе возвеличити і захистити у світі, знайти опору, укріпити дух.

Колись я також навчався. У Львові. Але мене виховував не університет, не авдиторії, мене виховували життя, дух Львова і бібліотека. Тільки той, хто має крила – літає. А крила – це той самий дух, це генетичний код, який закладено в кожного з нас, але в когось він «працює», а в когось «окислився» чи струхлявів. Його треба в собі шукати, підіймати, не втрачати. Скажімо, одна з моїх духовних, кодових книжок – «Горянин». Я до неї «підкрадався» 27 років, хоча міг написати за пару тижнів – як професійний журналіст і письменник. Матеріали доля мені дала випадково. Все в житті стається, напевно, випадково. Випадок, кажуть – це коли Бог не хоче ставити свій автограф.

– Ви багато читаєте?

– Я прихильник того, щоб нікого не примушувати читати. Я навіть своїх дітей ніколи не примушував читати. І до церкви не треба тягти налигачем. Це має прийти до людини або не прийти. Чи прийти у свій час. Це речі сакральні, дуже тонкі. І якщо воно твоє – воно прийде. А як ні – ну, тоді ти в цьому світі трошки незахищений. Всі мої книжки – це історії. Не історії людей, а історії душі людської – часто крихкої, негероїчної, не якоїсь виняткової. Але ці люди намагаються зрозуміти, пізнати – навіщо ми приходимо у світ і куди йдемо, і куди маємо прийти, що маємо по собі лишити.

Сковорода казав, що щастя – це знайти своє «сродноє дєло». Це не професія, не ремесло, не посада, це та праця, якою ти займаєшся і не ти її робиш, а вона тебе творить. Вона тебе змінює. Це дуже важливо в цьому світі – служити якійсь справі чесно, відповідально. Тоді обов’язково буде віддача.

Тому «Горянин» – це історія чоловіка простого, напівписьменного, загубленого у горах, який втрачає в один момент усе – здоров’я, родину, маленький маєточок на гірській ріці і починає з цим світом воювати, щоби зберегти останнє, що в нього лишилося, – родинний клаптик цвинтаря, прах його прадідів, який хоче забрати ріка, яка все підмиває і підмиває берег… І як він приходить до неймовірних речей. Людину можна знищити матеріально, національно, морально, фізично, але не можна знищити духовно. І ми навіть не знаємо скільки його в нас, того духу! І не знаємо, коли він прийде до нас. Часто – коли навіть не сподіваємось.

Мені подобаються японці. У них нема слів «доля», «щастя», «мрія». В японській мові цих слів нема! А в нас нема життя без цих слів. Без нашого – доля-недоля… А ще без наших мрій, невідомо яких. І, звісно ж, без ідеї національної, яку «шукають» усілякі дивні люди, що дурять українців.

А в японців у тому сенсі є єдине слово – путь.

Все. Ти народився – ти маєш свою путь. І ти не маєш зійти з тієї путі. Ти не маєш думати, яким є твій господар. Ти маєш служити, тому що служіння – це твоє, ти служиш в ім’я якось мети. І тому японці народжують самураїв, камікадзе, тому японці – це найбільш технологічна нація. І найбільше, між іншим, довгожителів – там. Бач, як пов’язано! Що вони їдять? Я десь читав, що японці кажуть: коли ми були бідні, ми їли гарбуз, а тепер ми їмо гарбуз, щоб бути багатими.

Це мудра нація. Я багато брав від них. І зараз японці перекладають мою книжку «Синій зошит». В цій книжці – академія духу карпатського мудреця Андрія Ворона. Тут його одкровення, його роздуми, його передбачення. Він мав дар передбачення, дар прогнозу. Він 25 років тому передбачив усе, що сталося з СРСР і Україною. Він знав, чому так сталося, і знав, що буде далі, куди ми підемо, і навіть – КОЛИ… Він по роках приблизно визначив, коли в Україні стануться позитивні зміни. Це цікаво українцям. Бо ми всі чекаємо – коли станеться. Ми самі нічого не робимо, а чекаємо, нам цікаво, коли те нарешті станеться, коли нам те забезпечать…

Так ось японці. Вони перекладають той «Синій зошит» через перекладача з Дніпропетровська, чи тепер Дніпра, і  вивіряють кожне речення, кожен сенс слова, підтекст, кожну крапку й кому. І я ту перекладачку прошу: ану, поцікавтеся в японського професора, навіщо це їм? Що, вони вже всі свої японські проблеми вирішили і тепер їм цікаво, що балакає карпатський дід?

Професор відповів. Каже, що їм це дуже цікаво. Каже, ми те вивчаємо і накладаємо на нашу філософію – дзен, буддизм: світ вібрує, світ жива система. Але саме українське вчення, цього карпатського старця, каже японський професор, воно не таке, як у них, воно людяніше, простіше, довірливіше і радісніше. У японців зовсім не так. Японська філософія жорсткіша. Інакше вони б не вилізли з тих скель, з тієї скупої землі, з тих диких общин.

А ми, українці, інші. Ми люди серця. Це наша біда і наша радість. Той же Сковорода говорив: для наших людей, «глава дєла – серце єсть». Уловлюєте? Ми користуємося не головою, а серцем. А потім дивуємося, кого ж обрали у Верховну Раду, чому у нас така історія, така культура, економіка і все інше. Бо ми люди серця, на жаль.

Але разом з тим ми створили найбільше пісень. Кажуть, маємо 260 тисяч. Але що прикметно. Кожна з них починається на ой, йой… Це теж наше духовне обличчя. І це теж треба спокутувати, і це вирвалося не просто так – воно в нас сидить, його треба позбавлятися. Цих тягарів треба збуватися. Вчорашнього дня треба збуватися, бо ми не підемо у світ. Він давно вже втік від нас. Давно! А ми з цим лінивим грецьким православієм загрузли в землю, у чотири метри чорнозему і товчемося. Це не просто. Ця ментальність не дає нам легкої ходи.

Юрій Шевельов, дуже мудрий чоловік, говорив, що є три біди в Україні: московія, кочубеївщина і провінційність. Мазепа, ще коли вів нас до Європи, цей розумний чоловік уже тоді вгадав, що ми європейці по духу і по генах. І де би ми були, якби сталося по-мазепиному? Може, там де Швеція сьогодні! Але йому не дали. Хто не дав? Його ж друг, інший великий і харизматичний чоловік. У нас і тепер не один, а двоє і троє гетьманів, ще й четвертого, грузина, тягнуть. Ми, бачте, навіть сьогодні без грузина обійтися не можемо. Це якась наша українська біда.

Ще коли Шевченко казав: дай їм єдиномисліє і братолюбіє. І хто нам заважає? Та вже ніби ніхто. Вже межу прорубали, уже маємо смертну межу, кровну із сусідами. Ми її тепер не переступимо ніколи. Інша правда гірка, що вони нас ніколи не залишать в спокої. Бо без нас вони не мають розвитку. Там тупик. Насправді «руського міра» нема. Там лише 15% слов’ян. Тому вони знають, що саме тут, у нас пуповина.

Повертаючись до літератури, скажу: ми, українці, краще, що створили в літературі, – це новели. Ми лише прикидаємося романістами. Бо «крити» нема чим: ми люди короткого плану, короткої пам’яті і короткої системи. Українець живе від посіву до жнив, від Різдва до Великодня і від виборів до виборів. І це не смішно. Це сумно. Але що робити – ми є такі у Бога. Ось і зараз: чи знаємо куди йдемо? Від чого йдемо – знаємо. А куди? Може, треба просто взяти те, що в нас є, що тут «закопано», а «закопано» багато – цілі скарби (я не кажу про бурштин)…

У нас все є. У нас така багата країна, що за 26 років суцільного грабунку досі не розграбована. Цього світ не може зрозуміти. І це – лише матеріальне. А що вже казати про духовне!

Мені зараз потрапили нові дослідження, де йдеться, що Друга світова війна почалася через Україну. Ще Бісмарк казав: хто володіє Україною – той володіє світом. Гітлеру дуже подобалася модель американської колонізаторської імперії на рабській негритянській праці, з чого, власне, Америка і постала. Тоді коли Мазепа вів нас у Європу, тоді якраз Америка піднімалася. Гітлеру дуже подобалась та модель І він знайшов, хто може забезпечити потужну німецьку імперію, після римської, австро-угорської. І хто? Українці. Про це йдеться в «Майн кампф». Він на нас робив ставку. Він планував знищити зайвих і лишити тих, котрі будуть забезпечувати процвітання рейху. Гітлер знав, що робить…

А ми тепер чекаємо, що «Захід нам поможе», мільярд підкине, і ми радіємо. А в той же час 250 мільярдів сховано нашими людьми в матрасах або вивезено в офшори. Це нормально. Це – українці. Україна бідна – українці не бідні. Це теж феномен. Китай – багата країна, а китайці бідні. А в нас навпаки. У нас санаторії переповнені. Бо я часто виступаю в закарпатських санаторіях, то там нашими людьми переповнено:10 тисяч путівка коштує на два тижні, але місць нема. Це нормально для країни, що воює. Ресторани переповнені, місця треба замовляти за тиждень. Діти ходять з айпадами, зі смартфонами. У Закарпатті дорогих машин найбільше на душу населення, ніж десь в європейських столицях. Оце так воюємо! І це з одного боку печально, а з іншого вселяє надію.

– Попри те МВФ нам продовжує давати гроші…

– Бо вони знають, кому дають. Вони знають, що те вернеться їм сторицею. Ми вже починаємо світ годувати, і ми його будемо годувати. У 2013 році був останній економічний звіт, і вийшло, що українці зібрали на планеті найбільший урожай збіжжя на гектар. І цей феномен вивчали всі – і німці, і канадійці. І український селянин був піднесений як феноменальний виробник, як явище. І що після того почалося? В українців взялися вибивати з-під ніг землю. Потім вибиватимуть дух, мову, добиватимуть голодом…

Колись Черчилль казав:  «Я думав, що помру від старості, але ні, від сміху – як це більшовикам вдалося українського селянина зробити голодним…»

– Але повернімося до літератури, до новел, де ми, на Вашу думку, найкращі …

– І то суща правда! Я теж починав як новеліст. І дописався до «Хліба і шоколаду». Це мої кращі психологічні новели. Цю книжку зараз німці перекладають…  Ми ж, знаєте, як японці: там теж найпрестижніша  премія – за новелу. Вони кажуть, що новела – це хліб і сіль літератури, це – сльозина, в якій море. А в нас?! Григір Тютюнник, Косинка, Стефаник, Коцюбинський. Кожен із них вартий Нобелівської премії. Щодо Коцюбинського – то це абсолютно. Його повість «Fata Morgana» – це нобелівська книжка, за всіма чинниками. Але вона не нобелівська лише через те, що ми були колонією. А з усіх наших письменників висували на Нобелівську премію лише Франка. І хто його висував? Українці? Ні. Шведи.

Коли його висунули шведи, одразу пішли потоками пасквілі і скарги від українців, від галичан в першу чергу: «Та кого ви?., Та це такий!., Та що ви?!.»

Це – українці. А Франко міг тоді мати Нобелівську премію. Адже це був чоловік – ходяча енциклопедія, академія в одній особі. А тоді якраз була дуже сильна концентрація геніальних людей – Ромен Ролан, Голсуорсі… Дали Ромену Ролану.

Але в нас є свій  нобеліант – Шмуель Аґнон, який народився в Бучачі. Це святий чоловік єрусалимської землі, якого зараз вважають праведником, цей Нобелівський лауреат не тільки народився в нас, а вертався сюди знов і знов, у своє місто, і писав розкішний роман (його видало «Фоліо» українським перекладом), називається «Нічний постоялець». Йдеться про те, як він вернувся з Єрусалима вже іншим чоловіком – освіченим, начитаним, і живе там, вдома рік і більше, бо його ностальгія тягне додому, в Україну. Але яка то проза! Це вам не Коельйо, прости Господи, з яким хтось там і мене порівнював. Це та література, де між рядками…

– А що скажете про наших читачів?

– Український читач унікальний. Його важко надурити. Нашим національним письменникам з рідними читачами пощастило. Звісно, тим, кого читають. Американці, дуже прагматичний народ, про книжку кажуть так: у багатих – великі бібліотеки, у бідних – великі телевізори. І то правда: той, хто читає книжки, той керує тими, хто дивиться телевізор. Книга – це більше, ніж освіта, ніж «джерело знань», як казали комуністи. Книга дає внутрішню свободу, примирення зі світом, з людьми, з Богом, із самим собою.

Я якось у Львівській політехніці мав зустріч із читачами, яку зорганізувала харизматична Ірина Фаріон і влаштувала мені випробування… Встає такий бородатий сивий чоловік з першого ряду і каже: «Пане авторе, я не читаю вже понад 40 років белетристику, вона мені не потрібна, це мені пусте, я читаю лише дуже спеціальні книги, які мені потрібні для серйозних технічних розробок. Але мої діти і внуки напосілися на мене, підсувають мені ваші книжки і торочать: ось почитайте, діду. То якщо ви вже тут, то скажіть мені двома словами про що ваші книжки?»

Я відповідаю: «Двома словами не скажу, бо я українець, а українці не можуть сказати коротко і чітко…»

Аж раптом встає інший чоловік, уже з останніх рядів, не менш поважного віку, і каже: «Я прочитав майже всі ваші книжки, і якщо ви дозволите, то я скажу колезі про що вони».

Кажу: «Ви мені б дуже помогли і полегшили моє завдання».

А він: «Це книжки про те, як не бути дурним і бідним». Сказав і сів. Я взяв папірець, записав про що мої книжки, щоб не забути.

І це ніби смішно, а разом з тим – глибокий смисл.  Адже бідність – це не кишені, це – голова. Бідність у голові і в душі. Це запрограмованість. Це примирення. Це – сприйняття недолі. Адже людині дається шанс, дається путь, як в тих японців. Обирай! Іди! Але не сиди і не терпи. Ми століттями терпіли, і думаємо, що так має бути. Ні! Світ – відкритий. Світ належить радісним. Чому, дивіться, протестантський світ – багатий, сучасний, технологічний? Бо там навіть у Божому середовищі більше свободи. Там – не раб Божий, а син Божий, дитина Божа. Там Бог працює на людей, він твій спільник, твій мотиватор. А за протестантським світом, з його радостями, йде католицький світ і всі решта, і аж у кінці – православ’я, ортодокси… Щось догматичне, закостеніле.

Я нікого не збиваю з дороги, кожен приймає Бога так, як він це розуміє, але нам треба бути вільнішими в цьому світі, давати новий продукт. Бо майданами ми вже нікого не здивуємо, вишиванками не здивуємо. «Рошеном», правда, ще дивуємо і доброю горілкою дивуємо, і це без кпинів, це направду добрі бренди, але нам треба давати якийсь продукт особливий. Так, як наша молодь, як наші «айтішники». Кажуть, наші програмісти за мізками – треті в світі. Заробляють страшні гроші для держави. І це не завдяки, а всупереч. Бо ніхто їм не допомагає. Сидять десь у підвалах, на мансардах і роблять для європейських країн програми. А там піднімаються за їхній рахунок технології.

Або як це робить у мистецтві Славко Вакарчук. Мені здається, такі люди – це як тінь Шевченка. Він дає український код світові. Так, як Шевченко переніс колись український код у слово, так Вакарчук переніс його у звук і в гармонію. Він збирає зали люду по цілому світові. Деінде 90% глядачів не розуміють, про що він співає, але йдуть на концерти, бо якраз відчувають гармонію. Ц на рівні серця.

Недавно презентував свою книжку в Гуцульщині, є таке містечко Надвірна, і там чоловік і питає: «Чому це у вашій назві «Книга, написана сухим пером», чому воно сухе?»

А інший гуцул каже: « А то тому, що закарпатці такі скупі, що вони вже й чорнило економлять»… Ще один додає: «А в мене інше пояснення. Найважча гуцульська різьба – суха. Це коли деревина сохне 6-7 років, на вітрі, і потім різцем із підкови, загубленої конем (бо то є особлива криця), маєш вдарити лише одну засічку, інакше зіпсуєш тверде дерево…»

Тобто суха різьба – то найдорожчий виріб. Тому писання – це інкрустація. Так би мало бути. І так є у справжніх майстрів. Хоч буває по-всякому, через те і всякі книжки з’являються…

– Пане Мирославе, то що ж передбачив Андрій Ворон Україні?

– За його передбаченнями, десь за чотири роки в Україні стануться вибухові позитивні зміни в усіх сферах. І я цьому вірю. Вони стаються вже, і кожен день, якщо це бачити  і відчувати. До тих вартостей, до яких ідемо, світ ішов століттями. Чому я в те вірю? Бо до влади нарешті мусить прийти інше покоління. Влада не міняється 27 років. Вона не міняється! Це одне гніздо, одні діти, одних батьків, одна політика, хоч різні обличчя і різні жести. Це є олігархічний клубок. Нами керує не президент, не міністерство, а олігархи. 80 % українського капіталу – олігархічний, який призначає пенсії, зарплати. Не дає зароблене, а призначає! Це рабовласницький лад. Навіть не феодальний, а рабовласницький! Цей капітал керує ЗМІ, банками, політикою і всім решта.

Це має бути зламано.

Це вже почало демонтуватися. Не нашими силами. А заокеанськими. Нам звідти помагають, і дуже сильно. Ті ж олігархи – вони вже не ті, що були 3-4 роки тому. Іде повільний демонтаж. Ніхто у олігархів не забере власність, тому що власність – це є священне в світі. І ця власність, цей капітал має працювати на країну.

Ось у той момент, коли капітал запрацює на країну, Україна стане дуже багатою і новою. Адже нині страшні ресурси йдуть поза казну, поза економіку. Отож, мусимо чекати ще 4 роки, а краще наближати той час власною працею і небайдужістю.

Loading...

Коментарі до Мирослав ДОЧИНЕЦЬ:
«Мене виховували життя,
дух Львова і бібліотека»

  1. До такого детального викладу пана Мирослава додати нема чого. Треба дійсно працювати, просвітлювати умми наближати те майбутнє яке з вічності послав нам ВІЧНИК.

  2. Тетяна сказав:

    Кожне сказане тут слово Мирославом Дочинцем, як золотими буквами на граніті вибито…таке тверде, вірне і вагоме..

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company