За даними Агентства ООН у справах біженців, від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну понад 12 мільйонів наших земляків перетнули державний кордон, виїхавши з країни. Втім уже наприкінці весни багато їх пакувало свої нехитрі пожитки назад, на отчі терени. Нині повернулося майже 5 мільйонів «вимушених емігрантів».

Така тяга до рідних пенатів відверто дивує європейців. Чому українці повертаються з мирної Європи, попри те що війна в Україні не завершилася? Адже чисельні біженці з інших країн, якими опікується ЄС, правдами-неправдами намагаються тут залишитися.

Я вирішила провести серед кількох переселенців, які нині вже вдома, своєрідне бліцопитування. Попросила їх відповісти на три запитання: Чому вирішили повернутися додому? Яку ситуацію застали на батьківщині? Чи маєте намір знову повернутися до Європи?

Тетяна, 43 роки (м. Конотоп Сумської області):

– По-перше, в Україні мій дім. Я від самого початку на сто відсотків була впевнена, що повернуся додому, коли буде більш-менш безпечно. Моє місто перебувало в облозі від початку війни, нашими вулицями гасали рашистські танки…

Але, дякуючи Богу, зараз усе добре, місто деокуповано. І тому ми з сином повернулися. Коли перетнули кордон з Україною, було страшнувато… Особливо, коли в Києві на вокзалі завили сирени. Я помітила, що Київ зараз не такий, яким був до війни. Місто стало сумне й понуре. Я по приїзді відверто плакала. І від тривоги, і від радості: вдома!

Повертатися ще раз до Німеччини не планую, хіба – як туристка. Дуже вдячна цій країні за теплу зустріч та притулок. Але хочу жити вдома.

Катерина, 34 роки (м. Дніпро):

– Причин повернутися було дуже багато. Найперше, тут наша сім’я й кохані чоловіки. Врешті, своя домівка – то своя домівка. Та й наша бабуся, якій їй 88 років, постійно потребує допомоги… Іншим нашим близьким родичам також потрібна підтримка. До того ж у нас із сестрою хороша робота в Дніпрі, ми – педагоги. Коли повернулися додому, закінчувався третій місяць війни. Люди в місті вже адаптувалися до нових реалій, навіть трохи відновили своє звичне життя. Але Дніпро змінилося – всюди блокпости, дуже багато військових і поліції. Багато магазинів позакривалося, проте є й такі, що відновили роботу. А ми живемо й радіємо кожному дню, який проводимо разом із сім’єю.

Так, хочеться повернутися до Німеччини вже туристкою, а не біженкою, прогулятися чудовими місцями, згадати час, який провели там. Сподіваюся, так і буде!

Анастасія, 27 років, (м. Кривий Ріг):

– В Україні залишився чоловік і хворий брат. Тому все покинула й повернулася додому, щоб бути з родиною. Ситуація складна: постійно прилітають ракети. Б’ють по області й по місту. Досить небезпечно, але повертатись у Європу я не хочу. Головне – ми разом із чоловіком. Я його дуже кохаю, хочу бути поруч.

Наталія, 36 років ( м. Калуш Івано-Франківської області):

– … Дитина дуже сильно сумувала за татом. Тому вирішили не займати місця інших українців, які потребують допомоги більше, ніж ми. Нехай для людей, які приїхали з дуже тяжких, повністю розбомблених регіонів, буде більше місць. Ми дуже сумували за домом, де, звісно, ліпші умови для проживання, ніж були в Німеччині. Хоча й там ми мешкали в доволі пристойному готелі.

Коли повернулися, застали атмосферу спокійнішу, ніж тоді, коли виїжджали. Тоді думали, що нас будуть бомбити першими, бо де ж, як не у нас, проживає більшість міфічних «нацистів» та «бандерівців»? Тепер у нашому місті в кожної другої чи третьої родини хтось воює. Люди живуть у постійній тривозі за своїх рідних захисників.

Скажу чесно, я дуже люблю Німеччину і була там багато разів. Можливо, і жила б там … Але в Україні, дякуючи Богу, ми з чоловіком при роботі, тому потреби виїжджати не бачу.

Юлія, 23 роки (м. Київ):

– Я вирішила повернутися, бо дуже сильно сумувала за домом, за своєю країною, за своїм чоловіком, близькими людьми та друзями, за собакою, врешті-решт… В Німеччині у мене все гарно склалося: була робота, з’явилися нові друзі. А сум за домом і рідними все переважив. Звісно, на моє рішення повернутися вплинуло й те, що від Києва відігнали русню.

Ситуація нині набагато обнадійливіша, ніж тоді, коли я виїжджала. Наші воїни витіснили росіян з багатьох регіонів. Є, звісно, небезпеки ракетних ударів та від цих клятих іранських дронів. Кияни вже звикли до сирен, немає тої паніки, яка охопила людей у перші дні війни. Звичайно, коли просинаєшся тричі за ніч від гулу сирен, це не найприємніші відчуття. Але я все одно рада, що повернулась.

Я дуже люблю Європу, багато разів там подорожувала. Взагалі обожнюю знайомитися з різними країнами, спілкуватися з іноземцями, дізнаватися про їхній менталітет та культуру. Маю багато друзів серед європейців. Мрію, що одного дня вони приїдуть до мене в Україну і я покажу їм усі наші прекрасні місця. І жити хочу лишень у себе вдома!

* * *

У чомусь ці одкровення схожі, в чомусь – особливі, як особливий кожен із нас. Але ж помітили, як усіх моїх співрозмовниць з різних теренів країни міцно поєднала велика любов до України та віра в нашу Перемогу.