Титан з душею дитини

Унікальним, надзвичайно широкого діапазону голосом обдарувала полтавська земля свого сина Андрія Кикотя. За визначенням фахівців і людей, яким випало його слухати, він перевершував співом всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах, та особливо могутньо – в нижніх: навіть наближався до рідкісного нині профундо.

Народився Андрій Кикоть 27 листопада 1929 року у селі Кам’янці Диканського району. Батьки Іван Миколайович і Варвара Іванівна були селянами, працювали в колгоспі. Мали ще старшого сина Василя. Люди, які знали Варвару Іванівну, з надзвичайною теплотою згадують цю добру і лагідну жінку.

Хлопчиком він запізнав жахіття Голодомору. Сім’я пухла, як і все село, але, на щастя, вижила. Хронічний страх перед загрозою нестачі хліба Андрій Іванович ніс через усе життя.

Лише чотири класи закінчив, як почалася війна. Більше до школи не ходив.

Батька забрали на фронт у червні 1941 року, а незабаром сім’я отримала на нього похоронку.

З 14 років Андрій працював у колгоспі. Пас корів, доглядав коней, помічникував у тракториста, відбудовував поруйнований війною сільський клуб.

Зростом випереджав своїх однолітків, тому відразу по війні разом з товаришем Миколою Тертишним потрапив за примусовим вербуванням у шахту на Донбас. Хлопці – ще діти, яких влада насильно відірвала від родини, села, –  затуживши, втекли додому. А дома їх чекав суд. Судили в самій Полтаві, за указом 1941 року  – як «дезертирів». І присудили по 5 років таборів. Своє покарання Андрій відбував на сибірському лісоповалі. Прокаторжанив майже рік, а коли відмінили зловісний указ, хлопця, вже припухлого від голоду, відпустили помирати додому.

Такі звільнення тоді, очевидно, були не поодинокі, бо потяги з «архіпелагів ГУЛАГів» враз перестали пускати до Москви – зупиняли на підмосковних станціях. Щоб їхати далі до України, Андрій намагався пішки дістатися столичного вокзалу. Але як, коли на всіх підступах до Москви – міліцейські пости? Якийсь міліціянт порадив хлопцеві не йти в столицю, бо там його неодмінно заарештують. І Андрій пішов в обхід. До рідної Кам’янки добрався геть знесиленим. Потім його усім селом відгодовували, хто як міг. Через 10 років, коли в Москві Андрій став лауреатом Всесоюзного конкурсу оперних вокалістів, з гіркотою казав друзям: «Де ж тепер той міліціонер, який мене колись не пустив у столицю?»

1949 року Андрія Кикотя призвали в армію. Служив у Дніпровській річній флотилії, на київському Трухановім острові. Брав активну участь у художній самодіяльності. Кажуть, одного разу на огляд частини прибув сам маршал Тимошенко. Почувши спів Андрія, викликав його до себе і сказав, що з таким талантом співакові немає чого робити в армії. Начебто він і демобілізував його, взявши з нього слово, що той вступить до консерваторії.

А ось як описав, уже після смерті Андрія Івановича, події того часу директор Полтавського музичного училища Михайло Фісун. Восени 1953 року Кикоть прийшов вступати до училища. Набір студентів уже завершився, формально педагог міг і відмовити абітурієнтові в прослуховуванні, та щось йому підказувало, що перед ним стоїть унікальний самородок. Прослухавши спів Андрія, Фісун зрозумів, що в Полтавському училищі йому немає чого робити, і наполегливо рекомендував їхати до Київської консерваторії, ще й обов’язково потрапити до професора Івана Сергійовича Паторжинського. Спершу Кикоть категорично відмовлявся їхати, і тільки тверда обіцянка Фісуна прийняти хлопця до училища, якщо не поталанить з консерваторією, зламала його опір.

Історію Фісуна не підтверджує Василь Голуб, небіж Андрія Кикотя, народний артист України: був у добрих стосунках з дядьком, а проте той ніколи жодним словом не обмовився про свої спроби вступати до Полтавського музичного училища. Зате Голуб став свідком однієї цікавої зустрічі. Якось Андрій Іванович, уже відомий артист, допоміг своєму товаришеві по службі на флоті, колишньому мічману, встановити домашній телефон: тоді це була майже нездійсненна мрія. Цей мічман і був організатором флотської художньої самодіяльності, в якій брав участь матрос Кикоть. Тоді й почув Голуб від мічмана згадку, як той наполягав, щоб Андрій обов’язково пішов навчатися до консерваторії.

Як би там не було, а до Івана Паторжинського Андрій Кикоть потрапив.

Коли Паторжинський почув його спів – схвилювався до сліз. Випадковим свідком цієї першої зустрічі метра зі своїм учнем стала поштарка, яка обслуговувала столичну консерваторію. Вона й розповіла про це перегодом Василеві Голубу. Прослуховування було в актовій залі. Аж раптом звідти вискочив Паторжинський, замкнув двері на ключ, очевидно, щоб Андрій не втік, і зі сльозами на очах побіг коридором, відчиняючи двері всіх аудиторій та безперестанку вигукуючи: «Ідіть послухайте, що я знайшов!», ніскільки не зважаючи на те, що буквально зривав заняття в консерваторії. Андрієва пісня «Взяв би я бандуру» зачарувала слухачів, і, звичайно ж, ніхто не сумнівався, що хлопця треба зарахувати до консерваторії. Паторжинський був певен: сам Бог спустив їм це провидіння з небес. Та коли довідався, що у хлопця тільки чотири класи освіти, схопився за голову:

– Що ж мені з тобою робити?

Довелося уславленому артистові оббивати пороги найвищих інстанцій, переконувати: маємо справу з унікальним голосом і тут не можна застосовувати казенні підходи, вирішуючи право юнака на вступ до консерваторії.

Паторжинський домігся, що Андрія, хай із застереженнями, а все ж зарахували до консерваторії. Полюбив свого учня як рідного сина. Та й було за що: крім таланту співака Андрій мав чисту дитячу душу. «Мов джерельна вода», – стверджує Василь Голуб.

Іван Паторжинський не лише навчав Андрія премудрості музики і співу, він учив його геть усього: етикету спілкування, історії, літератури, мови і граматики. Учень часом і мешкав у свого вчителя.

1954 року студент Київської консерваторії Андрій Кикоть заспівав «Взяв би я бандуру» на сцені Большого театру – під час урочистостей з нагоди Декади українського мистецтва в Москві. Успіх був грандіозний. Зал аплодував молодому співакові стоячи. Через три роки він блискуче виступив на Всесоюзному та шостому Всесвітньому фестивалях молоді і студентів, а ще через рік – у французькій Тулузі, на Всесвітньому фестивалі вокалістів, присвяченому Федору Шаляпіну: там здобув третє місце і золоту медаль. За обов’язковою фестивальною програмою треба було виконати класичну арію французькою мовою. Андрій вибрав куплети Мефістофеля з опери Шарля Гуно «Фауст». Французької мови, звісно, не знав, тому Паторжинський написав для нього французький текст українськими літерами, а Андрій вивчив його напам’ять. Відомо, що сам Федір Шаляпін в нижніх регістрах ці куплети не витягував, тому співав їх у вищій тональності. Кикоть виконував куплети, саме так, як їх задумав композитор. За словами письменника і співака Віктора Женченка, коли Андрій закінчив співати, члени журі підхопилися і, не змовляючись, дружно  зааплодувати конкурсантові. Це був безпрецедентний  випадок: за умовами конкурсу журі не мало права так бурхливо виявляти свої емоції.

Неабиякі вокальні успіхи студента Андрія Кикотя відкрили йому двері до уславленого Державного академічного театру опери і балету УРСР імені Т. Г. Шевченка. Одразу ж по закінченню консерваторії, 1957 року.

Тодішня Київська опера переживала неабиякий злет. Завдяки великому організаторському таланту директора театру Віктора Гонтаря колектив мав подвійний зірковий склад співаків. Ні до цього, ні після такого вже не було. Можна тільки уявляти, яку конкуренцію мав витримати молодий співак у театрі, сцену якого тоді осявали у зеніті слави легендарний Борис Гмиря і знаменитий бас Владилен Грицюк.

Паторжинський мав двох доньок, а Андрія вважав за сина. Навіть якось просив згоди Андрієвої матері на те, щоб хлопець узяв його прізвище, але Варвара Іванівна мудро заперечила: мовляв, такий дозвіл мав би право дати тільки її покійний чоловік, Андріїв батько.

Улюблений учень Івана Сергійовича завжди був бажаним у сім’ї Паторжинських навіть після смерті великого вчителя. У цій родині стало традицією: коли обідали, накривати стіл і для глави сім’ї, але на його місце ніхто не мав права сідати, навіть дружина. Лише одного запрошували на це святе місце: Андрія Кикотя.

Восени 1969 року разом з капелою «Думка» Андрій Кикоть відвідав Канаду. В літаку поруч з ним летів Девід Рокфеллер, бережливо тримаючи в руках сувенір – опішнянську макітру. Андрій Кикоть з цього приводу пожартував, що макітру з України слід везти з варениками. Мільярдер, якого Андрій запросив на виступ «Думки», відповів, що неодмінно це зробить удома.

Канадські й американські українці були зачаровані співом молодого українського баса і тепло приймали артиста. Уславлений архітектор українського походження Юрій Кодак зголосився супроводжувати Андрія в його подорожах країною.

44668784Рокфеллер таки побував на концерті Андрія Кикотя і капели «Думка». І, зачарований його співом, запросив співака додому – на вареники з опішнянської макітри. А на знак пошани та захоплення вирішив подарувати йому дорогий сценічний костюм. Та й, правду кажучи, як згадує знаменитий хормейстер Київської Національної опери, народний артист України Лев Венедиктов, тоді Андрій Кикоть поїхав за океан у простому дешевенькому костюмчикові. Радянська держава, хоч і справно відбирала  97 відсотків заробленої артистами валюти, зовсім не опікувалася їхнім зовнішнім виглядом. Але й подарунки приймати категорично заборонялося. Тому Кикоть, подякувавши, відмовився від костюма. Ситуацію врятував мудрий Рокфеллер: попросив Андрія віддарувати свій костюм йому як сувенір. Довелося артистові, віддавши Рокфеллерові свій костюм, прийняти його подарунок. Наглядачам від КДБ не було чим крити: не їхати ж відомому артистові додому роздягненим!

Ще один дорогий подарунок зробив тоді Кикотю Рокфеллер: зняв з пальця персня з діамантом і передав артистові.

Андрій Іванович тонко відчував і розумів класичну музику. За словами Василя Голуба, одним із найулюбленіших і близьких композиторів його дядька був Антонін Дворжак. Не раз бачив, як записи його творів дядько слухав із заплющеними очима. Найчастіше було це в час розпуки чи душевної тривоги. Він тихо промовляв якісь дивні слова, на перший погляд вони ніби й не стосувалися музики, але в Андрія Івановича то був найвищий ступінь оцінки твору.

Нині багато говорять про те, як усі любили Андрія. Втім не так усе й безхмарно було у нього в його мистецькому світі. Згадує Василь Голуб. Помітивши, що той має талант до співу, дядько якось запитав його чи потягне він навчання в консерваторії. Василь тоді навіть не знав, що це таке. І дядько сказав, що він там учився співати, а тепер його називають «биком». Отож, додав, коли вивчишся, «буде в Києві два бики». Згодом, коли Василь уже навчався в консерваторії, дядько подарував йому своє фото з пророчим написом: «Майбутньому народному артистові Василю Голубу від народного артиста Андрія Кикотя». Як у воду дивився – став його небіж народним артистом України, а через чверть століття після дядька відвідав Канаду. І коли заспівав у Клубі канадських українців «Чуєш, брате мій», вдячна публіка також понесла його на руках, а Юрій Кодак, довідавшись, що співак –  небіж Андрія Кикотя, не міг стримати сліз та все досадував, що той так мало прожив.

Сімейні негаразди, смерть Івана Сергійовича Паторжинського, який захищав свого улюбленця від усіляких утисків, та ще комплексування з приводу своєї недостатньої освіти помалу привели видатного співака до психічного надриву. І до, на жаль, традиційного для тогочасних творчих людей, шукання рятунку в чарці. П’яницею він, звісно, не був, але й звички цієї не позбувався. Часто приїздив до свого села, де відпочивала його світла душа.

Якось, уже відомим артистом, Андрій приїхав у рідну Кам’янку. Брат Василь зібрав гостей. На столі давно було те що треба, а Андрій усе говорив і говорив із сусідкою – бабою Жеребчихою. Кам’янецьким бабам зазвичай давали прізвиська чи то за прізвищем чоловіка, чи за його іменем. Вуличне прізвисько бабі Жеребчисі так само перепало від прізвища її чоловіка Романа Жеребця. Дід Роман хрестив малого Андрійка. Тож артист не міг наговоритись із свою хрещеною.

Нарешті Андрій прийшов до столу. І отримав від рідного брата зауваження: ну про що, мовляв, можна так довго говорити з бабою Жеребчихою?

– Що вдієш, Василю, – відповів Андрій.  – У тебе і з власною жінкою немає про що поговорити, а я з бабою Жеребчихою, може б, і день гомонів.

Любив і шанував артист своїх земляків, був у курсі їхніх клопотів і турбот, гостюючи в селі, не обминав усіх, кого знав. А знав усю Кам’янку.

Не поталанило співакові в особистому житті. Стосунки з першою дружиною були геть далекі од радісних: не знайшов у ній вірного друга, а у сім’ї – затишку та підтримки. Тому й стали можливими такі незрозумілі обивателеві вчинки Андрія. Ці розповіді про його «гусарювання» і нині можна почути від колишніх колег співака. Та тільки тут більше особистої трагедії артиста, а не якихось вибриків його вдачі. Коли атмосфера в його домі ставала геть задушливою, Андрій міг, вийшовши в спортивному одязі в гастроном і випадково стрівши друзів, зникнути на кілька днів… Так по-дитячому намагався виборсатися з липкої павутини нещирого сімейного живоття. Шкода, що все це відбувалося на очах у рідної мами, яку Андрій Іванович дуже любив.

Врешті-решт артист взявся кардинально змінити своє життя. Багато хто вважає, що з другою дружиною він прожив у гармонії. Втім доля відміряла йому для цього надто мало часу. Менше року. Андрій Іванович справді хотів круто змінити долю. Як вважає його колега, відома оперна співачка, народна артистка України Євдокія Колесник, він рішуче переборював свою тягу до оковитої. Вона згадує його останній концерт. Було холодно. Після виступу відбувся, як нині кажуть, фуршет. Тоді Андрій Кикоть навідріз відмовився випити, навіть для профілактики від застуди.

А наступного дня артист відійшов у вічність. Серце не витримало чергового нападу.

Дехто з його оточення заходився просторікувати: мовляв, розтратив себе, не вберіг свій унікальний голос… На жаль, ніхто з цих добрих приятелів та підкилимних критиків не побачив чи не хотів бачити як гине унікальний талант, ніхто не кинувся його рятувати, ніхто навіть не спробував підставити своє плече.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company