Трагічне 26 квітня 1986 року кардинально змінило свідомість людства: чорнобильське лихо вибухнуло на весь світ, поставивши людство віч-на-віч з болючими проблемами безпеки «мирного атома». А для СРСР це стало початком кінця – розпаду комуністичного тоталітаризму.

– Раніше ж була яка система? Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе, свої інтереси став нижче інтересів суспільних, – згадує Сергій Борденюк, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, кінооператор, голова Національної спілки кінематографістів України. – Лозунги були шикарні, але чи виконувалися на ділі? Те що, нині ворог шантажує нашу країну – і захопивши Запорізьку АЕС, й увірвавшись у перші дні війни на Чорнобильську станцію, – це такий підлий шантаж: «Україно, ти ж у нас в руках. У мавпи з гранатою».

В столичному Будинку кіно організували унікальний вечір-вшанування українських кінематографістів, тележурналістів, які висвітлювали драматизм і героїку ліквідації найстрашнішої техногенної катастрофи в історії людства. Не дистанційно, а з самісінького чорнобильського пекла. Документальні кадри кінострічок, телесюжетів занурювали глядачів у минуле, яке, схоже, ніколи не мине: відлуння отого жахливого тріщання чорнобильських дозиметрів вкарбувалося у наших генах. Велика драма народу зафіксована самовідданими і талановитими митцями українського документального кіно.

Сергій Борденюк, тоді солдат строкової служби, був відряджений на ЧАЕС у складі знімальної групи армійської кіностудії разом з побратимом, світлої пам’яті Костянтином Степанковим-молодшим. Їхня камера першою відтворила деталі катастрофи.

– Я міг би дуже багато говорити про Чорнобиль, – розповідає кінодокументаліст. – Не тому, що збіг термін підписки про нерозголошення, а тому що з часом, коли додається сивини, відкриваєш для себе ті сторінки по-новому. Переосмислюєш.

Офіційне телебачення тоді задавало тон висвітленню подій, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою, і, звісно ж, було інструментом для створення такого образу, який вимагали комуністичні керманичі держави. На екранах телевізорів розгорталася вигідна картинка, яка підсилювала контроль влади над суспільством.

Масового глядача переконували: ситуація під контролем, триває «планова робота з подолання наслідків аварії». Розповідали про героїзм ліквідаторів та ефективність дій державних органів. Так намагалися не просто підтримувати спокій серед населення – так укотре нав’язували суспільству думку про непохитність авторитету радянської влади, про «дружбу братніх народів СРСР», здатну здолати будь-яке лихо.

– Творилася картинка з явним пропагандистським контекстом для підтримки бойового духу, – зазначає Сергій Борденюк. – Після зйомок в 30-кілометровій зоні, перед дев’ятою годиною вечора ми збиралися і з посмішками казали один одному: «Ходімо дивитися програму «Час», дізнаємося, як тут у нас, в Чорнобилі».

Кадри, зняті оператором-чорнобильцем, по-справжньому вражають. Навіть тепер, коли Україна у страшній пожежі війни, розпаленої нащадками тих, хто свого часу з диявольським цинізмом «притулив» до тіла української столиці, «матері міст руських» чорнобильського атомного монстра. Емоційна складова фільмів про Чорнобиль спроможна формувати суспільну свідомості. Для розширення міжнародної взаємодопомоги та відповідальності перед майбутніми поколіннями, щоб, зокрема, гарантувати народам світу техногенну безпеку атомних об’єктів.

Такі кіносвідчення вкрай необхідні – вони оновлюють гостроту суспільної пам’яті про Чорнобильську катастрофу. Вкарбовують у свідомості нащадків цей техногенний виклик людській цивілізації і безприкладний героїзм тих, хто, вийшовши на двобій з оскаженілим чорнобильським атомом, поклав життя і здоров’я, щоб порятувати людство.