Після проголошення Незалежності мова для багатьох українців стала чи не найпотужнішим виявом національної та культурної ідентичності. Набирають потуги  націоналістичні рухи, виникають нові організації, розширюючи коло симпатиків. Суспільство міняється: пересічного українця вже не страхає велелюдна факельна хода у Києві та інших містах країни у день народження Степана Бандери, а «Правий сектор» перестав бути чуперадлом навіть для мешканців Криму і Донбасу.

Народна депутатка VІІ-го скликання, член політради ВО «Свобода» Ірина Фаріон давно відома своєю непримиренною війною проти совкового мовного покруцтва і «суржикової» зашкарублості.

–  Мова – поняття не зі сфери емоцій, – заявила вона колись в інтерв’ю одному з телеканалів. Мова – із юридичної площини. І якщо ми хочемо жити у правовій державі і хочемо діяти законно, то маємо дуже послідовно і системно втілювати у життя 10-ту статтю Конституції України. Якщо ти за 26 років не прочитав 10-ту статтю, то або в тебе проблеми із розумовим розвитком, або  серйозне несприйняття держави, всередині якої ти живеш. Мова – не зі сфери уподобань: чия мова, того й влада. Роботи не дати, освіти не дати – «защебечуть» наступного дня, без жодних сантиментів.

Оте  «роботи не дати, освіти не дати» зачепило тоді багатьох, передовсім російськомовних.

Стоп! А як інакше? Знайдіть-но достойно оплачувану роботу без знання мови у будь-якій цивілізованій країні. Не кажемо вже про набуття громадянства.  Пані Ірина нехай жорстко, але доступно вказує на те, яким чином має діяти держава.

… Ми зустрілися з нею рік тому у Львівській політехніці, де Ірина Фаріон викладає українську філологію. Нас познайомив столичний поет Сергій Савін. Представив пані Фаріон як «найбільшого мовознавця країни». Ще й додав: «З легкістю одружився б!». Починалася пара, тож спілкування було коротким.

– Ірино Дмитрівно, Ви  обстоюєте нашу мову, можна сказати, все своє життя. Робите так, з фахового обов’язку чи справді вважаєте, що українську мову можна швидко і легко запровадити повсюдно?

– Світлано, от Ви з якого міста?

– З Донецької області.

– От бачите (посміхається). Ми стоїмо у стінах Львівської політехніки і Ви розмовляєте українською. І непогано, до речі, виходить. Тому мені все ж таки щось та вдалося.

– Але ж є й численні ті, кому Ваші висловлювання  видаються  дискримінацією ?

– Я не сприймаю ворога, агресора, який прийшов на мою землю. Ка-те-го-рич-но!

І в цьому «ка-те-го-рич-но!»  –  вся Ірина Фаріон: безкомпромісна, рішуча, одверта, енергійна. Провокативна, але чесна із собою! Ще й досі їй закидають відвідини одного із львівських дитсадків далекого 2010 року. Тоді пані Ірина пояснювала малечі, що Міша має називатися Михайликом, а Маша – Марійкою. Багатьох обурила така одвертість. Хоча знайшлися і такі гарячі голови, які вихолонувши та добре подумавши таки замислилися: а й справді!  Звідки у традиційному перелікові українських імен Ванька, якщо споконвіку лелеки у наші родини приносили Іванів. І казкипро це повідують – от хоч би й знаменита про Івасика-Телесика.

Буває, що тільки дошкульне слово може поставити на місце грубіяна. А часом і добрим ляпасом варто таких усамобожувати. Інколі емоційні струси потрібні і суспільству. Ми тоді дружніше замислюємось над почутим, дискутуємо, і колективно «отямлюємося».

Ірина Фаріон – прибічниця радикального вирішення мовного питання. Та чи призведе такий шлях до зміцнення національної самосвідомості українців? Чи не обернеться додатковим протистоянням у суспільстві?  Багато мовлено й писано про те, що можна усвідомлювати себе українцем, патріотом своєї держави і не говорити українською. Напевно,  можна. Якийсь  час. Але, схоже, той час уже минув. На нашому порозі окупант, агресор. І ми не можемо говорити з ним однією мовою. Категорично!