Оксюморон — літературний прийом, поєднання контрастних понять, які разом дають нове уявлення, створюють унікальну комбінацію: швидкий равлик, веселий песиміст, красномовна мовчанка. Таке поняття найчастіше зустрічається у кінематографі та літературі, проте життя несподіване, як несподівані й самі люди…
Юлія Лобчинська— втілення оксюморону: поєднує в житті юриспруденцію та мистецтво. Працюючи у власному арт-просторі, своїм прикладом розвіює міф про «лише одне призначення людини».
Малювати почала в дитинстві, в далекі 90-ті.

— Це, — зізнається, — була ініціатива радше моя, аніж батьків, оскільки я завжди була творчою дитиною, любила малювати. Як тільки мої допитливі очі помічали олівець, руки самі тяглися створити власне маленьке «мистецтво».

— А є улюблений стиль творчості, художники, які надихають?

— Мені подобаються декілька знаменитих художників, але нехай їхні імена залишаться за завісою інтриги. Стосовно стилю? Не можу сказати, що мені до вподоби лише один конкретний. Вважаю себе людиною різносторонньою — в кожному стилі можна знайти те, що викликає теплий відгомін у душі, змушує замислитися.

— Що надихнуло перетворити хобі на серйозну роботу?

— Була цікава ситуація. Кілька років тому одна дівчина написала мені повідомлення: запитала, чи можу я їй допомогти намалювати картину. Спершу я відмовлялася, але потім схаменулася: «Що я роблю, Боже! Юлю, отямся! Ти ж завжди хотіла малювати!» Я їй одписала, погодилася на її пропозицію, ми домовилися про зустріч. Відтоді мої і навчальна, й особиста художня діяльності переросли в нову гілку життя.

— Важко було спершу поєднувати звичну роботу та мистецтво?

— Важко.Та й досі нелегко, а буде ще складніше. Багато роботи, чимало планів і нових перспектив… Хочеться самостійно зростати як мисткиня, а не лише допомагати іншим створювати бажане на сніжно-білих просторах полотен.

— Може, творчість та навчання інших — це своєрідна відрада, спроба втекти від рутини?

— Певною мірою можу назвати її відрадою. Та й черговою рутиною теж. Проте ця робота приємніша. Чи то від відносної новизни в моєму житті, чи від її цілковитої протилежності моїй професії. Створюється відчуття цікавого контрасту.

— Чи конче потрібна людині, яка добре малює, вища профільна освіта?

— Якщо це стосується академічного рисунку, то так, я вважаю, що професійні знання в цій сфері необхідні. Принаймні навчати такого інших повинна винятково людина, яка має вищу художню освіту. Що ж до «вільного» малювання фарбою: якщо в людей це чудово виходить, то, як на мене, мистецька освіта не є принциповою.

— А був у Вашому творчому житті випадок, коли розуміли, що не можете цілковито допомогти людині реалізуватися на полотні?

— Буває й таке, хоча трапляється доволі рідко. Втім вийти з цієї ситуації можливо. Спершу я пояснюю людині, що це доволі складна робота або ж, що цю картину можна намалювати, але це вимагатиме надмірної кількості часу та значною мірою моєї допомоги. Хай там що, а альтернативу складним малюнкам можна завжди знайти, враховуючи доступність ідей та шаблонів у цифрових ресурсах.

— Є щось спільне у професії юриста та художній діяльності?

— Так, спільне це, мабуть, фантазія. Звісно, в юриспруденції меншою мірою, оскільки ми працюємо з людьми, пишемо статті юридичного характеру, складаємо заяви. Але хочеш ти того чи ні, а навіть у таких матеріалах бодай дрібка фантазії та креативу потрібна.

— Творчий хід мислення допомагає в юриспруденції?

— Насправді, жодним чином. У цьому випадку творчість та бюрократію поєднувати не можна, бо вони все ж доволі різні. Вони занадто контрастні — живуть і діють абсолютно окремо одна від одної. Та ж документація вимагає офіціозу та прискіпливості, а малюнок дає більше простору і практично не обмежує творчу фантазію.

— Вистачає часу для малювання?

— Цілковито. Проте не бажаю зупинятися на досягнутому та вивченому. Нині співпрацюю з однією художницею: обмінюємося досвідом, разом плануємо нові ідеї для занять, нові, так би мовити, методики. Все ж таки я не хочу зміщувати у своєму житті акценти: моя основна діяльність — юриспруденція і це мене повністю влаштовує, тому більшу частину свого часу приділятиму саме їй.

— А війна якось змінила Ваше ставлення до обох видів діяльності?

— Вона налягла тягарем — фізичним і моральним. Закономірно збільшилася кількість внутрішньо переміщених осіб, відбулися численні і разючі зміни у законодавстві. Тому щоденний моніторинг та постійне вичитування стали новою рутиною.

А художньою діяльністю перші два місяці війни я взагалі не займалася. Була далеко від міста. Та й боялася кликати людей до студії через велику загрозу повітряних атак і тривалу невизначеність на фронті.

— Як не втрачати натхнення під час війни?

— Натхнення — доволі індивідуальний фактор. У кожного свої джерела й вони залежать від різних аспектів, тому важко надати універсальну пораду. Війна забрала в нації багато, і не дивно, що чимало людей відчувають внутрішню спустошеність та певний духовний занепад. Головне в нашому випадку — вірити в покращення ситуації. В появу на полотнах наших життів яскравих життєствердних фарб.