Упродовж довгих десяти років війни українські аграрії вирощують хліб і до хліба так, як творять справжній подвиг: під постійними ворожими обстрілами, під постійною загрозою підірвати сільгосптехніку й себе на російській міні, тягаючи полем плуг, сівалку чи жнивуючи комбайном. Той випадок, коли радянське пафосне словосполучення «битва за врожай» набуло свого істинного і моторошного значення.

Це бачить світ, але, схоже, не всі розуміють справжню ціну українського хліба. Маю на увазі вельми недружні акції протесту поляків проти транспортування нашого зерна їхньою територією далі до Європи.

А, може, й розуміють? Тоді ці випади – не просто «протести», а добре кимось організована спецоперація проти України. Так це чи ні – розсудить майбутнє.

Згадаймо, у листопаді минулого року польські фермери розпочали блокувати кордон з Україною. Черги, у яких тоді перебували українські перевізники, тривали по 12 годин, а то й добу. Зафіксовано випадки смертей наших транспортувальників. Ми почали втрачати своїх синів не лише на східному кордоні, а й на західному.

Попри все поляки й далі затято стоять облогою на шляхах сполучення з Україною, заподіюючи колосальних збитків економікам обох країн. І чи то у «страйковій лихоманці», чи цілком усвідомлено вряди-годи вдаються до антиукраїнських закликів, які, звісно ж, не мають нічого спільного з економічними вимогами. А дехто «плакатно» навіть до путіна звертається , щоб той «розібрався з Україною». Такі факти є поодинокими і начебто розслідуються польською владою, але вони залишають у наших душах гіркий осад. Тимчасом «економічні акції» проти українського зерна на польських теренах дійшли до ручки. Польські «хлібороби» (не можу не висловити сумнів, чи є вони насправді людьми, які вирощують святий хліб) пішли приступом на наш транспорт і взялися примусово висипати українське зерно під ноги…

Польща, на відміну від України, не зазнавала Голодоморів. Та й про польові роботи поляків під виття бомб і снарядів можуть згадати хіба що тамтешні очевидці Другої світової війни. Навряд, щоб польські організатори цих набігів на українські зерновози не розуміли, як гучно і вдоволено їм аплодують прямі нащадки тих, хто у 1940 році холоднокровно розстріляли 15 тисяч військовополонених громадян Польщі, серед них і польського письменника та журналіста Тадеуша Доленгу-Мостовича. Нині Україна стікаючи кров’ю стримує навалу новітньої московської орди. Реваншистів, що й не приховують наміру не спинятися на українсько-польському кордоні.

Нащадки тих, кого 1940 року скосили російські кулі, польські аграрії виправдовують свої теперішні вчинки європейським «зеленим законодавством». Дивна принциповість: відмовляються від українського зерна, купуючи й транспортуючи сільськогосподарську продукцію з росії та білорусі. Чи не суперечить це позиції Європейського Союзу, який запровадив уже 13-й пакет санкцій проти держави-терориста?

Залишається сподіватися, що громадяни наших країн-союзників розуміють просту річ: перемога Україні у війні з путінською росією – це наша спільна перемога. Нині не час для протистоянь – ані в культурі, ні в дипломатії, ні в економіці. Про всі нюанси і непорозуміння домовлятимемося потім, під час процедури вступу України до Європейського Союзу. Певна: тоді відпрацюємо оптимальний механізм поставок української продукції на ринки Європи і світу, не завдаючи економічного дискомфорту жодній із європейських країн.