На часі

НЕ СПРИЙМАЄМО УПЕРЕДЖЕНОГО СТАВЛЕННЯ ДО СТУДЕНТІВ!

Заява Київського університету імені Бориса Грінченка
щодо розташування студентського гуртожитку в мікрорайоні Русанівка
(бульвар І. Шамо, 18/2)

НАЇЛИСЯ МИЛА…

Треба, щоб у голові не було ні крапелини лою, аби з власного глупства наїстися мила. Але ж  дурень з народної приказки налигався задурно, а наші політики-розумаки заплатили за той, даруйте, наїдок грубі гроші, щонайменше 60 млн. доларів. Купилися на гарнесенько загорнуте у лискучі обгортки, начебто то не мило, а якісь ласощі: «конті» чи «АВК» від рідного  бізнесу. Хто ж вони, наші Мартини, що за милу душу допалися до мила?

СМЕРТЕЛЬНИЙ ТИЛ «ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ»

На них щодня, як на фронті, чатує небезпека. Втім, на передовій ти зазвичай бачиш свого ворога. А в мирних містах-селах невидима вражина полює на вулицях, на роботі чи біля дверей квартири. Підстерігає людей активних, непримиренних до корупціонерів, до злодійкуватих чинуш, до амебних поліціянтів, до прокурорів-крутіїв, до суддів-«тихуш», однаково нечистих на совість і руку. Під прицілом ті, кого ми називаємо громадськими активістами, бо вони відстоюють не власні інтереси, а порядок і законність, наш з вами добробут.

В ЛІГВІ ПОВЕРЖЕНОГО ЗВІРА

Навіть серед незвично ранньої для Прибалтики спеки тут прохолодно і затишно. Лагідний шепіт вітерцю, що гойдає гілля старих дерев, щебет птаства… Заколихує. Сонячні промені, пробиваючись крізь товщу ще яскравої зелені, вкривають довколишній простір строкатою ковдрою світла й тіні. Але попри таку суцільну ідилію відчувається якась напруга. Тривожний настрій посилюється, коли крізь цей природний камуфляж проступають громаддя замшілих бетонних руїн. Отакий контрапункт! Мабуть такі емоції і мусять виникати у лігві одного з найжахливіших звірів в історії людства – у головній ставці Адольфа Гітлера «Вольфсшанце». Саме звідси фюрер керував нападом на Радянський Союз і війною на Східному фронті. Провівши тут понад 800 днів.

Архів розділу »

З перших вуст

І Дніпро, і гори. Заповідні

Канів… Напевне, немає в Україні людини, яка б не чула про це старовинне наддніпрянське місто. Коли стоїш на Чернечій горі та вдивляєшся у світанковий задніпровський простір, відчуваєш якусь фантастичну принаду цієї землі. Невипадково тут обрали місце вічного спочину «українського сонця» Тараса Шевченка.

У «Софілоренівці» біля Диканьки

Одразу застережу, читачу: не справляйтеся про цю топографічну новацію у довідниках та на мапах. Її не існує в природі. Офіційна і правдива назва сеї знакової точки на мапі України – село Чернечий Яр Диканського району. А «Софілореніка» – це так:  моя метафора, не більше. Хоча й не вигадана і навіть цілком обґрунтована.

Калинові зустрічі. Козацька Могила

«Нашого цвіту – по всьому світу», – кажуть про українців. Справді, у які тільки далекі землі не заносила доля наших краян! Що вже казати про сусідні. Свідченням цього є зведені храми, назви вулиць і населених пунктів, а ще – могили тих, хто пішов у кращі світи далеко від отчої домівки. Александрув-Куявський, що неподалік Торуня посідає особливе місце у сумному мартирологу українства.

Калинові зустрічі

Дороги. Скільки їх подолано, сподіваюсь, немало ще й попереду. Автобус стрімко мчить автобаном. Легке похитування у комфортному кріслі заколихує. Напевне, це вже умовний рефлекс, набутий за роки журналістського життя – спати у дорозі за будь-якої нагоди. Та й сім сотень кілометрів від українського Рівного до польського Ольштина – достатня відстань у просторі й часі аби не лише покимарити, а й помилуватися краєвидами, поспілкуватися з попутниками-колегами. Яких тільки цікавих дискусій, спогадів, правдивих і не дуже бувальщин можна почути в автобусі, вщент заповненому телерадіожурналістами, операторами, фотографами, представниками «писучої» братії! Попри весело-подорожній настрій, відчувається певна атмосфера очікування. Нових вражень, зустрічей, знайомств під час телерадіофестивалю «Калинові мости», котрий вже вдев’яте проходитиме на мальовничих теренах Вармії і Мазур. Саме тут, на крайньому північному сході Польщі, в цьому краї тисячі озер, живуть наші краяни, переселені сюди у повоєнний час в ході горезвісної «Операції «Вісла».

Архів розділу »

Постаті

Володар видовища. Віктор КІСІН

Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом  Віктором Борисовичем Кісіним.

Провідничий «нескаламученого світу»

Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».

Рильські: від Максима до Максима

На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.

«Дивак»

Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.

Архів розділу »

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company