На часі

НЕ ПАГОРБИ ПЕЧЕРСЬКІ, А БАТИЄВІ ГОРИ

Українська громадськість, освітяни й науковці, діячі культури – на хвилі протесту: під прикриттям надзвичайних економічних заходів у зв’язку з пандемією коронавірусу влада повела боротьбу з наукою і культурою. Проваливши бюджетні надходження, як минулого, так і нинішнього років, в умовах, коли наростаюча пандемія потребує значних витрат, уряд заходився обрізати державні видатки. І так захопився, що почав по живому сікти шкільну і вищу освіту, фундаментальну науку, книговидавництво, кіно…

НЕ ВТРАЧАЙМО ГОЛОВИ!

– Вони, «умніки», прийняли карантин, а нам тепер по магазинах бігай…
– Ага, ага… Ондо як крупи з полиць розгрібають.
Дві жіночки посеред торгового залу гучно скрушаються наболілим.
– А ви будьте розумнішими, не бігайте і не розгрібайте.
Це вже я не витерпів, кинув своїх п’ять копійок.
Одна з жінок, закопиливши губу, відвернулася.

«МИ» БЕЗ «Я»

Президент України Володимир Зеленський через контрольовану більшість у Верховній Раді змінив уряд. Несподівано, бо ще вчора Кабінет міністрів був «цяця», а всяким критиканам нинішні насельники Банкової та Грушевського відповідали, що скоро, мовляв, ми заживемо, як вареники у маслі.

МІНІСТРИ НА КАРТОПЛІ

Міністерка охорони здоров`я України заточила себе в Новосанжарський карантин. Разом з евакуйованими з ураженого коронавірусом Китаю. Що робить у санаторії головна медична чиновниця держави? Міряє температуру здоровим громадянам, що потрапили в зону ризику? Бере кров для тестів? А зайняті штатні медпрацівники і відряджені туди спеціалісти, виходить, б’ють байдики?

Архів розділу »

З перших вуст

Одкровення

Ісуса називали Учителем. Світло ніс людям, правду відкривав, думку пробуджував. Нинішні педагоги теж є світочами: у садочках, у школах, у вишах. Колись у селі найповажнішими були священник і вчитель. Багато води спливло… Я вже 45 літ працюю у вищій школі. Відчайдухи та жертовники ще зосталися, але… Нині, на жаль, біля владного керма багато неуків, або, як їх назвав Степан Хмара, «шпани ліквідаторів». Сподіваюся, вони збагнуть хибність своїх ідей.  Будувати освітній Храм дуже довго – розвалити просто. Що ж вони пропонують?

У пошуках зими

Вперше за 140 років спостережень у Києві так і не настала метеорологічна зима. Більш того, за даними Центральної геофізичної лабораторії імені Бориса Срезневського, ще 10 лютого в українську столицю прийшла весна. Тому й не вірилося, що не десь у далекій Лапландії, а у нас усе ж є місця, де ще можна відчути примхи зими.

Містика і явина Чернечого Яру

У листі князя Василя Леонтійовича Кочубея 1682 року до «Святейшого Правительствующего Синода», що зберігається у Санкт-Петербурзькому центральному державному історичному архіві, написано, що у двох верстах від тодішнього Чернечоярського монастиря, вниз по течії Ворскли у бік Михайлівки, на горі є підземний чоловічий скит, заснований до 1602 року. Це перший і єдиний на Полтавщині підземний скит, який знаємо. Того ж таки 1682 року Василь Кочубей нібито переніс той скит до монастиря, що був побудований у Чернечому Яру. Скит чоловічий, оскільки під землею мали право проживати тільки чоловіки-ченці. Звідси нібито й назва самої місцини: Чернечий Яр.

Василь МАСТІЙ: «Земля – не цвяхи, якими можна торгувати на вагу»

В украй рідкісні дні року, коли Василь Мастій вибирається зі Святця до Києва, зустрічаємося, як кажуть, «на бігу». Були часи, коли ті звичні для керівника поважного сільгосппідприємства суто ділові столичні вояжі розбавлялися поїздками спокійнішими і приємнішими: на святкування Дня працівника сільського господарства чи на аграрну виставку. Часи змінилися, змінивши й поїздки. Стало у них більше принуки, яка зазвичай нічого приємного не обіцяє. І якби не короткі години зустрічі тут із сином та онуками, столиця для Василя Васильовича вже давно не викликала б відчуття святковості чи приємного щему.

Архів розділу »

Постаті

Михайло Оппоков. Трагедія українця

Доволі часто в літературі та засобах масової інформації зустрічаємо відомості про родичів Михайла Грушевського по батьківській лінії. А ось про представників материнської гілки розповіді трапляються не так часто. Однак, це зовсім не свідчить про те, що рід Оппокових мало досліджений чи не має яскравих постатей, зокрема і з іншими прізвищами, як от Менчиць, Черняхівський, Топачевський та інші[1].

Оповиті легендою

Зима 1942/43 років на Волині поклала початок активного спротиву нацистській, а згодом і радянській окупації, означилася створенням Української повстанської армії. Земля горіла під ногами зайд. Німецька окупаційна влада скаженіла масовим терором, каральними акціями, розстрілами й арештами. У цій масакрі склала голови родина українських лікарів і громадських діячів Рощинських:  Петро і Ганна. «Як відомих і активних громадян, – пише у спогадах письменник Улас Самчук, – їх переслідували і за поляків, і за совєтів, а також, насамперед, тепер (тобто, за німецької окупації)… Рощинські далі продовжували свою лікарську практику в Крем’янці, що закінчилася для них опісля великою трагедією».

Фотограф із Шевченкового роду

Григорій Шевченко з донькою Євгенією.

Це так здається, що поняття «українська фотографія» з’явилося недавно. А насправді їй літ і літ: одразу з появою модного на той час первісного світлопису – дагеротипії або ж сріблення на металевій пластині – одне з перших в царській Росії фотоательє з’явилося саме у Києві. Відкрив його далекого 1849 року товариш Тараса Шевченка по художній академії живописець Іван Гудовський. Майстерня у кам’яниці на Великій Васильківській вулиці швидко набула популярності серед киян. Сам Тарас Шевченко спершу ставився до фотографії лише як до нового способу копіювання картин. Коли ж його заслали до Оренбурга, то місцевий аматор нової справи аптекар Михайло Цезік робив копії Шевченкових малюнків. А сам Кобзар допоміг зібрати кошти і придбати фотокамеру комендантові фортеці Іраклію Ускову, нащадку запорозьких козаків. Нині його оренбурзькі фотокраєвиди зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. Нарешті, відомо кілька світлин Тараса Шевченка, зокрема, у колоритному кожусі і смушковій шапці…

Аншлаг Григорія Чапкіса

Того лютневого вечора до столичного Грінченкового університету з’їхалося чимало модерних авто з упізнаваними пасажирами. Було багато телекамер та фоторепортерів. У внутрішньому університетському дворику монтували пишні лаштунки телепрограми «Світське життя»: процесом керувала сама Катя Осадча…

Архів розділу »

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company