Письменник, журналіст, громадський діяч та мандрівник, заслужений журналіст України  Олександр Карпенко напівжартома переконує: журналіст – це та людина, яка готова піти на розстріл, щоб довідатися, як це стояти під прицілом.

Розв’язану росією війну, що дев’ятий рік триває в Україні, називають ще й «війною пропаганди».

– Все, що ви бачите, чуєте і читаєте в новинах з наших «гарячих точок», з територій, окупованих ворогом, в тій чи іншій мірі несе заряд пропаганди, – пояснює шеф-редактор інтернет-видання «Обозреватель» Орест Сохар. – По-перше, вже тому, що значну частину інформації повідомляти не можна – у зв’язку з воєнним станом це державна таємниця. А по-друге, якби люди знали всі подробиці того, що відбувається на фронті, у них було би набагато більше причин для занепокоєння, ніж є тепер.

Починаючи онлайн-зустріч зі студентами-журналістами столичного Грінченкового університету голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський зізнався: волів би не монологу, а живого спілкування – про те, що нині цікаве нам.

Війна вражає влучно, боляче, руйнівно, безжалісно. І все ж не спроможна вбити надію – те світло, що дарує радість. Ним промінять наші мужні Оборонці, його підтримують люди, які попри все допомагають одне одному. Бо тільки так народ здобуває перемогу – громадянською злютованістю і спроможністю кожного знайти своє місце, аби тримати загальний сталевий стрій.
Ілона – волонтерка з Дніпра. Створила організацію «Light» та центр допомоги переселенцям, військовим. «Light» з англійської – «промінь світла». Назву волонтерській організації підібрали Ілонині друзі. Бо знають її засновницю як Ілону Light.

В мені палахкотить злість. Через тих нелюдів, що прийшли катувати та ґвалтувати.
Мене переповнює гордість. За країну, в якій народилася, в якій можу пізнати свободу.

«Это не мы, это все власть русская, а великий народ-то в чем виноват? Мы вообще в дела полетические не лезем», – чути скигління на росії. Поодинокі, але щораз гучніші і плаксивіші.

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Увічнені століттями рядки Кобзаря відродили тривке жаріння у бездонних надрах українського духу. Пророчі трактати стали животрепетним символом нескореності козацької крові. Сталевим зором Пророк спозира спідлоба на тліючий вогонь, що ятриться у рясних румовищах «світу тихого, краю милого». Піт заливає чоло, змиваючи аспідну кіптяву.

Разом із другокурсниками Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка творимо мозаїку воєнного сьогодення України. На тему «Мій герой».

Ми вже звикли до побутування слів «фейк», «дезінформація», «пропаганда». Але чи віддаємо собі звіт, які страшні та руйнівні явища стоять за цими поняттями.

Уже й не відаю, який сьогодні день тижня та яке число, – не цікаво. Здається, ранкові сирени сполохали з голови всяку думку. Так, ще довго після нашої славної перемоги вони будуть снитися у нічних жахіттях. Цей пронизливий до кісток звук – моє власне тавро. Воно ниє болем того життя, яке навіки залишилося там, в іншій епосі, до путлерівської війни.

Світ дивується мужності українських воїнів, єднанню всього народу. Цього не дано збагнути ворогу – він не втямить, що крім байрактарів, автоматів, джевелінів у нас є ще високоточна таємна зброя… 

Натура моя лінькувата таки мене доведе: навіть на війну запізнився! Та й дізнався я про неї, чесно кажучи, не як очевидець: «блискавка» прилетіла з мого рідного міста Миколаєва. Мене, напівсонного, поінструктувала мати, погано ховаючи хвилювання та намагаючись уникати слова «війна». Похапцем зібравшись під акомпанемент роботи наших ППО, спускаюся сходами будинку, виходжу на вулицю і вже у супроводі виття сирени йду до метро.

В атмосфері суцільної віртуалізації ми дедалі чіткіше усвідомлюємо – світ конкретний! У тривожний час, який нині випав на долю нашого покоління ця конкректика аж надто очевидна. Всі події потрапили під у збільшувальному склі: все видно. Особливо – людей. Кожного. І чим вищий статус людини, тим, краще вона «проглядається».

Минуло пів року, як в Україні законодавчо скасовано мораторій на обіг земель сільськогосподарського призначення. Запрацювали електронні аукціони з продажу ділянок та набуття права користування ними. Отже правила гри у земельній реформі окреслено.

На медійному фронті – свіжі сили. Створено Мережу регіональних інформаційних проєктів з протидії дезінформації. Творці узаконили своє дітище підписаним Меморандумом і сповістили про це широку громадськість на спеціально скликаній пресконференції. 

У столиці відбулася прем‘єра драматичної опери «Амадеус». За словами режисера-постановника Максима Голенка, вперше цей Моцартовий твір зазвучав українською. 

Перехід Києва з «червоної» до «жовтої» зони не приніс полегшення художньому керівникові «Дикого театру» та головному режисеру Одеського академічного музично-драматичного театру ім. Василька Максимові Голенку. Київська прем’єра його постановки опери «Амадеус» відбулася за жорстких карантинних обмежень: на виставу впускали лише вакцинованих. Бодай разовою дозою. Та це не завадило столичному Національному академічному театрові оперети прогриміти дводенним аншлагом.

На зорі відновлення нашої незалежності відомий канадський історик українського походження Орест Субтельний, автор чи не найґрунтовніших на Заході праць з історії України, проаналізував соціальну, культурну та політичну ситуацію в тодішній Україні. І завважив поділ, що існує в нашому соціумі між північно-західними та південно-східними регіонами. Між проукраїнською та прорадянською позицією населення. Ця концепція отримала власну назву «Лінія Субтельного».

Далеких 1960-х після появи «Вечірніх розмов» Максима Рильського дослідники його Слова часто констатували, що це нове явище не лише у творчості славетного письменника, а й загалом в історії української журналістики й літератури. Саме цим циклом публіцистичних роздумів, оприлюднених у газеті «Вечірній Київ», класик української літератури дав чіткий сигнал своїм колегам по красному письменству, яким має бути зв’язок літератора з читачем і які широкі можливості для такого посутнього діалогу творить преса. У цих хрестоматійних для журналістів публікаціях – розмаїття тем, проте усі їх об’єднує щирість, глибина, ота «чесність із собою», з якою публіцист їх розкриває.

Протягом року на Закарпатті в заплаві річки Тиса та її приток працівники Держекоінспеції та районних управлінь водного господарства виявили 86 стихійних сміттєзвалищ.

У День української писемності та мови Україна писала ХХІ Радіодиктант національної єдності. Це нотатки людини, котра вже встигла посміятися, обуритися та, перевіривши текст, гірко зітхнути.

Як захистити демократію від деструктивних інформаційних впливів, визначалися учасники онлайн-зустрічі Дискусійного ПЕН-клубу. Платформою стала фейсбук-сторінка інтернет-видання «Тиждень».

Підсумки перших двох місяців іспиту для визначення рівня володіння державною мовою підбито на брифінгові в Укрінформі. Езаменують осіб, які за службовими обов’язками повинні володіти державною мовою, а також тих, хто бажає отримати українське громадянство.

… Вранці 19 серпня 1991 року я, тодішній головний редактор республіканського молодіжного журналу «Ранок», мав справи у центрі Києва. Про те, що у Москві стався державний переворот і що Горбачова його ж найближчі соратники брутально зачинили під посиленою вартою на дачі у кримському Форосі, мені вже було відомо. Хотілося з кимось із тих, кому цілком довіряв, поділитися своїми тривогами і думками. Тож проїжджаючи повз будівлю на Десятинній, де тепер розташоване Міністерство закордонних справ, заскочив на кілька хвилин до свого доброго приятеля Олександра Чижа, голови Комітету молодіжних організацій України.

Польща, Ольштин, завершальні акорди Х Міжнародного телерадіофестивалю «Калинові Мости». Учасники побували на відкритті фотовиставки військового капелана Андрія Дуди «Герої не вмирають. Обличчя війни». Вражаючі миті, схоплені та навіки зафіксовані майстром. Після церемонії відкриття – показ документального фільму полтавця-кінорежисера Олександра Калашника «Репетиція». Спливають останні титри, стихає музика, зціпеніла побаченим аудиторія, тиша… І враз вибух овацій…

Останнім часом професія кондитера стала неабияк популярною. Бо хто ж не любить смаколики?
Та що стоїть насправді за лаштунками «солодкої» професії? І як її обирають? З цього починаємо розмову з кондитеркою Юлією Саклаковою.

Емансипація, схоже, сягає апогею: жінки світу зажадали для себе славня. Звісно, плебісцит із цього питання у всесвітньому масштабі ніхто не проводив, але найактивніші і найемансипованіші вирішили: славню жіноцтва бути! І його створили – чоловік, італійський композитор Роберто Руссо.

Ні для кого не секрет: сфера, де цінується креативний потенціал людей, практично завмерла через дистанційну роботу. Хоча деяким організаціям вдалося знайти вихід із «ковідного тупика».
Саме такі інноваційні тенденції та креативні рішення обговорювали видавці на круглому столі «Сучасні виклики та тренди у сфері креативних індустрій» в межах міжнародної конференції «Креативні індустрії: сучасні тренди», яка відбулася у Київському університеті імені Бориса Грінченка.

Російська пропаганда славиться своїми неймовірними вигадками, за межами здорового глузду. Жертвами цих атак найперше стають самі росіяни, внутрішній, так би мовити, споживач. На це і розраховують кремлівські фейкомети – розлютити людей, вселити ненависть до країни та народу, кого правителі РФ узяли під приціл. Уже понад 7 років під таким прицілом російського окупанта – Україна й українці.

«Сам он был дивный юморист, жизнелюб, но где-то под спудом и в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинциальных квартир, русских луж и заборов…»
(К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.: Москва, «Советский писатель», 1991, с. 196.)

Політичну кризу у прифронтовому Слов’янську та її вплив на український Донбас обговорили експерти на круглому столі, ініційованому Центром дослідження проблем громадянського суспільства.

Громадське об’єднання «Детектор медіа» презентувало «Індекс медіаграмотності української аудиторії». Опитавши широкі верстви населення, стверджує: переважна більшість українців розуміє призначення ЗМІ, адже вважає, що вони «повинні інформувати аудиторію про соціально-політичні події». Але немало й таких, хто всерйоз думає, що медіа існують, аби… розважати.

Безпечного куріння не існує. Про це йшлося на онлайн-конференції, організованій Центром громадянського представництва ГО «Життя». Радилися, як протидіяти курінню, а також досліджували ефективність попередніх антитютюнових кампаній: рекламні ролики на телебаченні, у метрополітені, інтернеті, а також банери.

Є місцеві періодичні видання газети, які можуть дати фору обласним і навіть усеукраїнським! До того ж деякі з них – справжні довгожителі, з багатющою історією! Серед них – канівський тижневик «Дніпрова зірка», яким упродовж кількох десятиліть керує креативний журналіст і письменник Євген Бруслиновський. Днями це видання відзначатиме славне століття!

Вони днюють і ночують на холодному бетоні міста. Кожен їхній день схожий на гру, де або перемагає сильніший, або програють усі… Безпритульні котики та песики, яким не вдалося знайти свою «людську» домівку… Натомість доля їм дарує вуличний холод і голод. Проте трапляються люди небайдужі – рятівники хвостатих і пухнастих…

Відсвяткували Міжнародний день материнської мови. Звісно, у таке свято багато говорили і писали про милозвучність, красу та неповторність нашої солов’їної… Із щемливим жалем згадували її тернистий шлях, обабіч якого ще й досі не квітує радісний квіт.
І щиро раділи досягненнями земляків…

Мандруючи просторами української глибинки, не раз ловив зором сумний контрапункт для квітучого буяння мальовничої природи – покинуті села, зруйновані домівки. В такі моменти мимоволі поставали аналогії із Зоною відчуження, пізніше – з місцями бойових дій. Але там було зрозуміло – біда рукотворна, спричинена збуреним «мирним» атомом чи військовою агресією. А тут, посеред України, під мирним чистим небом…

В Україні нарешті буде встановлено чесний прожитковий мінімум, який для українців досі є геть не прожитковим. Принаймні так на підсумковій річній пресконференції пообіцяла голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова.

Очікування, страх, пригнічення… Ні, це не сюжет фільму жахів. Усім нам до болю в ногах і серці знайомі безкінечні черги та тривалі марафонські забіги від кабінету до кабінету: не за Жар-птицею чи Золотим руном – за папірцем із печаткою та карлючкою, який, можливо, зробить вам щастя.
Діджиталізована Україно, агов, де ти? А у відповідь – як у давньому літописі: «… уже за горами єси!»

Вона молода рестораторка, координаторка мережі ресторанів і кафе. У житті – перфекціоністка і жорстка управлінка в бізнесі. Завжди все помічає і дуже вимоглива до дрібниць, бо переконана – в усьому важливі деталі.
На другому курсі Київського національного економічного університету Аліна Косічкіна зрозуміла: досвід важливіший, аніж просто освіта. І влаштувалася на роботу в новий ресторан на столичному Печерську. За рік стала керуючою цього закладу (при цьому – наймолодшою в команді). У 2008 році познайомилася з Дмитром Заходякіним, перейшла працювати в його компанію, а 2013-го вони відкрили свій спільний ресторан. Перший.

Обідрані білборди та шматки паперової агітації на обніжках доріг – свідки того, що в Україні відбулися вибори, цього разу місцеві. На жаль, ніхто не замислюється над тим, скільки розкладатимуться оця передвиборча макулатура з обіцянками кандидатів. Якщо не знаєте, то для «самознищення» маленького глянцевого папірчика знадобиться понад 5 років.

Статистика використання української мови у побуті та у громадських місцях плачевна, а тиск русифікації на наших громадян не послаблюється. Такої думки Тарас Шамайда, співкоординатор громадського руху «Простір свободи». Напередодні Дня української мови та писемності ця організація представила в Укрінформі аналітичний огляд «Становище української мови в 2020 році».

Як і кожне глобальне явище, у 2020 році пандемія коронавірусу обросла великою кількістю чуток та міфів. Ситуація дійшла до рівня, коли серед фейків та маніпуляцій неможливо знайти правди. Особливо гостро постає питання серед ЗМІ, які претендують на об’єктивність, адже й вони впали жертвою загрозливого «фейковірусу». Це не могло залишатися поза оком експертів, і міжнародна організація «Internews», традиційно проводячи щорічне опитування, зосередила увагу саме на цій резонансній проблемі.

«Скоб»! Так вітаються, подаючи ліву руку, пластуни. Це означає: швидкий розумом і тілом, щедрий душею, обережний у помислах і планах, активний у ділах. І це ідеал пластуна. Організація сприяє патріотичному вихованню і самовихованню молоді за особливою, «пластовою» методою: добровільне членство, виховання й навчання через гру та працю, програма занять і випробувань, система самоорганізації, життя серед природи, підтримка зацікавлень і здібностей.

Як залишатися журналістом-патріотом, громадянином, навіть скочуючись до пропагандистських кліше? Як не стати журналістом-визволителем? Про це дискутували працівники пера на Міжнародному київському форумі видавців. Почасти зрозумілий вибір, більшість учасників обговорення працювала на окупованих територіях чи як експерти відстежує роботу місцевих ЗМІ.

Про нові можливості, глобальне мислення, ключові події та сподівання Української бібліотечної асоціації – діалог з президентом УБА, директоркою Науково-технічної бібліотеки ім. Г.І. Денисенка Національного технічного університету України «КПІ імені Ігоря Сікорського», кандидатом наук із соціальних комунікацій Оксаною БРУЙ, віце-президентом УБА, директоркою Центру неперервної культурно-мистецької освіти Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, заслуженим працівником культури України, кандидатом педагогічних наук Іриною Шевченко та віце-президентом УБА, директоркою Львівської обласної бібліотеки для дітей, заслуженим працівником культури України Ларисою Луговою.

У внутрішньому дворику Київського університету імені Бориса Грінченка письменник Степан Процюк зустрічався з читачами і презентував свою нову, щойно видану книжку «Відкинуті і воскреслі». Одна простодушна студентка з нетерплячки совалась на стільці, аж поки улучила момент озватися: мовляв, нам на парах сказали, що маємо змогу побачити живого класика. То як воно – бути класиком?..

Звідки в українських ЗМІ неточності, перекручування, неповна інформація, а часто і свідомі вигадки й упереджені коментарі? Відповідь шукали експерти «Кримської правозахисної групи.» Вони проаналізували, як вітчизняні медіа висвітлюють ситуацію на окупованому півострові та не непідконтрольній частині Донбасу і те, яким тамтешні журналісти бачать життя в Україні.

«Ґендер чи антиґендер. Хто атакує демократію в Україні?» Така назва дослідження, яке презентували в агенції «Укрінформ» керівники низки вітчизняних громадських організацій, активістки та науковці. Цей ґендерний проєкт реалізовано за підтримки німецького фонду «Filia. Die Frauenstiftung» та федерального міністерства закордонних справ Німеччини.  

З ним завжди цікаво. Колись давно ми у нього вдома не лише пили портвейн під крутий рок, а й годинами розмовляли про популярні музичні гурти, непереможне «Динамо» і дивилися діафільми на старенькому фільмоскопі. Тільки той, як зараз кажуть, «контент» був трохи незвичний для загалу. Живопис і скульптура, зібрання недосяжних музеїв, назви яких звучали для нас як дивовижна казкова музика: Уфіцці, Прадо, Лувр…

Відтоді багато води спливло у Дніпрі. Ті музеї стали «досяжними». «Динамо» вже котрий рік «не те», та й наші смаки щодо напоїв помітно витончилися. І вже недавнішню нашу розмову почали з того, як він, архітектор Сергій Дідковський, захопився вивченням конфліктів, їхніми початками, протіканнями, наслідками, пошуком шляхів виходу з непростих ситуацій.

Калорії, вага, об’єм талії, кількість випитої води, інтенсивні тренування, відображення тіла у дзеркалі… Дехто контролює себе аби привити корисні звички, а хтось карає обмеженнями за минулі помилки. Де межа психічного розладу харчування та самодисципліни?
Тема анорексії майже не обговорюється, від неї хочеться сховатися, загубитися, зникнути. Це рана, яку боляче зачіпати навіть спогадами.

Хтось мріє про це ледь не змалечку, й одразу після школи з мрією про журналістику вже з фахової студентської лави цілеспрямовано «розписує перо». Є й такі, хто приходить у цю професію згодом, усвідомлено, після певних шукань, спробувавши себе в іншому. Саме темою вибору професії починаємо розмову з Віктором ШПАКОМ, журналістом, видавцем і науковцем, президентом Української видавничо-поліграфічної компанії «Експрес-об’ява», доктором історичних наук, доктором філософії в галузі економіки, професором кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

Вже майже рік вітчизняний кінематограф колотить. Так, відбуваються прем’єри, українські стрічки представляють на фестивалях, нагороджують кращих, прокатники нарешті побачили сенс «крутити» вітчизняні фільми, а головне – глядач пішов на українське кіно. Але це, таки би мовити, на вершині. А в долині?

Суддя Шостого апеляційного адміністративного суду Людмила Губська не тільки відповідальний та досвідчений працівник, а й приваблива жінка з уважним мудрим поглядом. На розмову погодилася охоче, запросила до себе. Мрії і сподівання – саме з такої теми розпочалося наше спілкування в її ошатному службовому кабінеті, де теж відчутна дбайлива рука доброї господині.

Коли закінчиться карантин, що найперше зроблю? Спитала себе, і згадала один чудовий день.

Тема коронавірусу третій місяць окупує інформаційні медійні поля, про неї говорять на кожному теле- і радіоканалі. Пандемія несподівано, але рішуче увійшла у наше життя. Змінивши  усталені звички, гальмує економіку, збурює суспільства. І не лише ця напасть, а сама інформація про неї часто стає викликом. Про це і йшлося на дискусії експертів, ініційованій громадською організацією «Інститут світової політики» за інформаційної підтримки Укрінформу.

Чесні історії про материнство

…Моя мама народила мене у муках. Від початку все пішло не за планом. Лікарі довго не ставили діагноз. Одні говорили, що мама вагітна, інші, що має кисту.  У підсумку обидва діагнози підтвердились. Мама перенесла важку операцію, а я вперше заворушилась. Кожен мій грайливий рух «Егей! Я тут!» віддавався рідній болем. І в рану, і в серце… Звісно, мама розповідала мені дещо інакше. Але я зрозуміла, що материнство – це важко.

Ісуса називали Учителем. Світло ніс людям, правду відкривав, думку пробуджував. Нинішні педагоги теж є світочами: у садочках, у школах, у вишах. Колись у селі найповажнішими були священник і вчитель. Багато води спливло… Я вже 45 літ працюю у вищій школі. Відчайдухи та жертовники ще зосталися, але… Нині, на жаль, біля владного керма багато неуків, або, як їх назвав Степан Хмара, «шпани ліквідаторів». Сподіваюся, вони збагнуть хибність своїх ідей.  Будувати освітній Храм дуже довго – розвалити просто. Що ж вони пропонують?

В украй рідкісні дні року, коли Василь Мастій вибирається зі Святця до Києва, зустрічаємося, як кажуть, «на бігу». Були часи, коли ті звичні для керівника поважного сільгосппідприємства суто ділові столичні вояжі розбавлялися поїздками спокійнішими і приємнішими: на святкування Дня працівника сільського господарства чи на аграрну виставку. Часи змінилися, змінивши й поїздки. Стало у них більше принуки, яка зазвичай нічого приємного не обіцяє. І якби не короткі години зустрічі тут із сином та онуками, столиця для Василя Васильовича вже давно не викликала б відчуття святковості чи приємного щему.

Назва пісні славетних «бітлів», яку виніс у заголовок, пригадалася, коли почув звістку про те, що Верховна Рада в першому читанні схвалила скорочення свого конституційного складу з 450 до 300 нардепів. Показово: за таке рішення у сесійній залі, окрім тієї «монобільшості», що з усіх фракцій, проголосувала лише проросійська «Опозиційна платформа – за життя». Наступним кроком парламентської реформи, можливо, стане пропозиція поєднати сесійну роботу народних депутатів з іншими видами діяльності. Справді, навіщо весь час «протирати штани» за пультами. Краще, як це вже було за пріснопам’ятних часів УРСР, пару разів на рік депутатам з’їхатися під купол й ухвалити заздалегідь підготовлені законопроєкти. Ото й буде справжній «турборежим». Слово в парламентському лексиконі начебто нове, але методи роботи нинішньої Верховної Ради схиляють до минулого, сумнозвісного…

Талановитий журналіст, людина, котра не боїться ані антарктичних морозів, ані війни. Він залишився без підтримки рідних, але не занепав духом. Не дивлячись на успіх та популярність у телевізійній сфері, залишається доброю та чуйною людиною.

За останні двадцять шість років в Україні вбито понад 60 журналістів. Лише за 10 місяців поточного року через професійну діяльність постраждали 208 журналістів. 92 відсотки злочинів проти працівників ЗМІ залишаються безкарними, тільки кожна дванадцята справа про напади на журналістів доходить до суду, а підсудні, як правило, відбуваються символічно-мізерними штрафами…
Таку сумну картину представили у сесійній залі Верховної Ради учасникам парламентських слухань «Безпека діяльності журналістів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення».

Моя мати Тетяна Зезюлькіна повернулася з Косово та Боснії і Герцеговини – була там у складі делегації громадської організації, що опікується правами жінок, постраждалих у військових конфліктах. Погодьтеся, тема животрепетна як для країн візиту, так і для України.

Михайло Шубін з Донецька розповідає про поїздки на Велику Україну за пенсією. На непідконтрольних територіях українська банківська система не працює.
Ім’я співрозмовника змінене задля його безпеки.

Ледь помітні мазки жовтогарячої барви на суцільному тлі ще зелених верхів наочно свідчили: карпатська осінь цього року забарилася. Але раптове похолодання, перша снігова «крупа», провісник прийдешніх заметілей, пророчать незворотність прийдешньої зимової стужі. На березі Морського Ока (так ще називають знаменитий Синевир) панує тиша. Разом з літом схлинув і натовп відпочивальників. Тепер поодинокі поціновувачі дикої природи можуть по-справжньому насолодитися дзвінкою гірською тишею. Холодне прозоре повітря чітко промальовує обриси довколишніх вершин, поки що живим сріблом, а не важким свинцем виблискує плесо. Такий він, вересень на березі овіяного легендами озера, у володіннях Національного природного парку «Синевир».

Помічаєте, як агресивнішає навала англомовного суржика? Усіх ціих івентів, челенджів, клаудів…

Натомість, сусіди з нашого ближнього зарубіжжя, захищаючи рідну мову, свого часу знаходили відповідники буквально до всіх іншомовних слів. Наприклад, комп’ютер словацькою – почитач, театр – дивадло, аеропорт – летиско. Правда, ми теж українською маємо летовище. Хоча не буде дивиною, якщо цей синонім аеропорту у новітніх словниках позначатимуть як «застаріле, маловживане», а то й як «діалектизм».

За багатолітній стаж активного споживача медійної інформації привчив себе ощадно тратити емоції та дивини, але ця новина таки зачепила за живе і сокровенне.
Посеред тихого розімлілого літа раптом громом з ясного неба – «ой гук, мати, гук!»:
«В Суботові знайшли могилу Богдана Хмельницького!»

Для нас, дітлахів післявоєнного «масового тиражу», війна асоціювалася з грою, коли ми ділилися на «наших» і «німців». З фільмами, які тодішні дотепники так і нарекли: «кіно і німці». А згодом на екрани вийшли «Балада про солдата», «Чисте небо», «Тиша», «Живі і мертві»…
Того вечора у Синій залі Будинку кіно був перегляд стрічок «Ми часто грали у війну» кінорежисера Олександра Давиденка та «Час недитячий» Ольги Самолевської. А глядачами були переважно «діти війни». Те, що розгорталося на екрані,  ятрить їм незагойною раною все життя…

Поміж документів, розданих учасникам засідання ради Конфедерації Вільних профспілок України (КВПУ), була доволі цікава табличка – про суми заборгованості з виплати заробітної плати цього року. В кожній області та в цілому по країні. Цифри, взяті з офіційного сайту Державної служби статистики України, надто красномовні.

Ранок видався надзвичайно сонячним. Мільйоноликий Київ, мов переповнений корабель, плив у своїх справах:
– Алло,.. та на пару спішу,.. –  прошелестів голос повз мене.
– Вже біжу! – крик ліворуч.
– У метро! Я вже не можу говорити, – линуло неподалік.
Пахло весняним теплом та терпким медом цвіту. Аромат плив разом із хмарками над величезним ранковим містом. А в підземці переповнені вагони сварливо стугонять колесами, та жваво біжать у потрібному напрямку. Час від часу прорізається голос диктора:
– Наступна станція Вокзальна…

Фраза Юрія Мушкетика: «Я ще здоровий, але вже неживий» не на жарт стривожила славетного кобзаря Василя Нечепу. А коли Юрій Михайлович немічним голосом благально мовив у слухавку: «Василю, приїжджай, заспівай мені напослідок…», кобзар і поготів позбувся щонайменших сумнівів: треба їхати!

Презентація у столичному Університеті імені Бориса Грінченка українськомовного перекладу роману Даніеля Григорчука «Міф та божевілля» вкотре довела: попри тотальну «ґаджетизацію» ми, в Україні сущі, все ще кревно сполучені здоровою лімфою зі старою доброю книжкою. З її споконвічною премудрістю, яка й нині вчить, як на світі жить. І то не лише «літньо-озиме покоління», а й достоту «цифрову» молодість.  

Громадський активіст, один із засновників ініціативи «Крим SOS» та програмний директор правозахисної  гуманітарної установи «Кримський дім» Алім Алієв – кримський татарин. До 2014 року працював на рідному півострові журналістом – писав для кримсько-татарської газети. Коли почалася Революція Гідності, не зміг залишатися осторонь, полишив роботу, приєднався до столичного Євромайдану.

Наприкінці січня на Львівщині, у знаменитому Трускавці зберуться хворі люди. «То й що тут такого? – спитає ви. – Загальновідомо: з усіх усюд їдуть пацієнти-відпочивальники до колишньої «всесоюзної здравниці», а тепер відомого курорту, котрий все більше відроджує свій європейський шарм». Правильно. Але ми про людей, хвороба яких не пов’язана ні з серцево-судинною, ні з нервовою системами, ані, боронь Боже, з опорно-руховим апаратом чи шлунково-кишковим трактом. Йдеться про спільноту, невиліковно недужу на… кінематограф. Саме вона береться провести цього року вже Восьмий трускавецький міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат».
Якби це був кіносценарій, в цьому місці написав би так: «Титр: Два місяці до того».

Фемінізм і бодіпозитив – у деякому сенсі суміжні поняття. Вони про довіру до себе, до своїх думок, свого тіла. Про те, що всі ми різні, хоч ділимося на чоловіків і жінок. Але різні = (дорівнює) рівні.  Кожен має право на існування, на щастя. Нема жодної потреби у стандартизованих категоріях: це лише додає до нашого життя негативу, надуманих образ.

Про Богдану Романцову кажуть, що вона людина з бібліотекою у голові і гострим пером у руках. Літературний критик, фахівець американської та німецької літератур, вельми вдало поєднує літературознавство з журналістикою. А ще опікується проектами у видавництві «Темпора».

Це вже добра традиція: у стінах столичного Грінченкового університету збираються фахівці безпекової сфери з багатьох країн світу. Цьогорічний V Міжнародний форум «Інформаційна безпека: актуальні тренди-2018» був рясний на майстер-класи, які пройшли у секціях «Гуманітарні технології» та «Digital та психотехнології». Але кульмінацією форуму стала панельна дискусія: які ж саме тренди визначали інформаційну безпеку року, що минає?

Дві години від Києва до Чернігова минають швидко. Ось уже й середмістя столиці Сіверського краю. «Добре, що «Золотий ключик» ще зберігся, а не перетворили його, скажімо, на якійсь новомодний кальян-бар «Дуремар», – з приємністю відмічаю, дивлячись на добре відоме більшості чернігівців ще змалечку кафе-кондитерську на вулиці Шевченка. Міста з древньою історією, хранителі традицій, обережні до нововведень. Центральну у Чернігові Красну площу не «декомунізували». Бо її нарекли «Красною», а не «Червоною» ще за князів Ольговичів, ген-ген задовго до заснування Москви.

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
(Тарас ШЕВЧЕНКО)

Олексій Мушак, народний депутат України за партійним списком БПП, в розлогому інтерв’ю «Грінченко-інформу» називає себе агентом. У нас, виборців, постає питання: а чий агент Олексій Петрович? Зі сказаного ним стає зрозуміло, що він висловлює думку тих впливових сил в Україні і за її межами, яким до вподоби територія нашої країни, її клімат і природні багатства, але дуже заважають самі українці, бо тримаються своєї споконвічної землі.

З Олегом Вергелісом, відомим театральним критиком, експертом Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка, редактором відділу культури часопису «Дзеркало тижня. Україна», розмовляємо в осінньому скверику біля столичного Національного театру імені Івана Франка. Тут люблять перепочити за кавою киян і гості столиці. А тележурналісти – знімати біля скульптур Миколи Яковченка та Гната Юри сюжети про український театр.

Коли жбурляєте на узбіччя, у водойму пляшку, пакет, коли залишаєте по собі у лісі, парку, на березі, галявині здавалося б маленьку купку сміття, –  чи замислюєтеся, що стаєте холоднокровним серійним убивцею? Що, нищачи довкілля, губите планету, а отже вкорочуєте віку всьому сущому.  

Вона – індивідуалістка з лідерськими схильностями. Друзі поговорюють, що «кожна її любов – виснажливе листування, кожне її нещастя – геніальний рукопис». Оксана Фречка – активна завсідниця столичних кінотеатрів: ходить на всі без винятку українські фільми, щоб підтримати «наших» режисерів.
Ця її пристрасть не завжди приносить лише насолоду. Нещодавно хотіла переглянути фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Але на сенс, окрім неї, не було жодного глядача, і квитка Оксані не продали. Сказали: такі правила.

До України завітала всесвітньо знана робот Софія. В агентстві «Укрінформ» при небувалому журналістському велелюдді поважна гостя дала прес-конференцію – за участі Девіда Чена, фінансового директора компанії-розробника «Hanson Robotics», засновника «Angel Vest», Марка Гінзбурга, представника компанії «Angel Vest» в Україні, венчурного інвестора, та Олександра Риженка, голови Державного агентства з питань електронного урядування України.

За майже три роки, відколи Сергія Замідру обрали головою Немішаєвого, бюджет селища збільшився ледь не втричі – з 3,7 до 10,8 мільйона гривень. За тих-таки майже три роки молодий керманич зумів не просто розворушити громаду, збадьорити активну її частину і заохотити до важливої громадської роботи шкільну молодь – він повернув багатьом землякам віру в те, що громада – справді великий чоловік. І навіть не маючи й частини фінансових, ресурсних, бізнесових можливостей столиці, до якої звідси півгодини їзди електричкою, отим немішаївським «великим чоловіком» можна успішно розвивати селище, запроваджувати помітні зміни на краще – та так, що добра слава про це покотиться не лише Бородянським районом, а й докотиться до владних кабінетів столиці, перемайне адмінкордони Київщини і навіть почують її за кордонами країни.

«Бути людиною – це багато, але бути жінкою – ще більше», – так висловився фінський журналіст і письменник Мартті Ларні про тендітну частину людства. Жінки потребують захисту й підтримки у суспільстві: вони мають почуватися впевнено у сімейно-побутовій царині, громадській, професійних діяльності, на політичній арені. Важливо надавати жінці право вибору, дати змогу їй відкрити свій потенціал та розвіяти всілякі уявні стереотипи.

Для Західної України Європа вже давно стала таким собі «ельдорадо». Дуже своєрідним. З 1990-х років мої земляки цілим рушенням потяглися за кордон шукати кращого життя – для себе, своїх дітей та навіть онуків. Новітню хвилю еміграції назвали «заробітчанською». За деякими дослідженнями, вже 2001 року за межами України проживало 10-13 мільйонів моїх співвітчизників.
Підняла ця навісна хвиля й Оксану та Андрія, молоде подружжя з Львівщини. Вирвала з рідного гніздів’я та й понесла світом за примхливою пані Удачею.

Про сільський, зелений, агротуризм сказано, написано чимало. Понад два десятки років ентузіасти пояснюють селянам його перспективність. І вже гуртом доводять суспільству переваги такого відпочинку: створили мережу сільського туризму «Українська гостинна садиба», переконують владу в доконечній потребі підтримки (у тому числі й законодавчої) розвитку сільського зеленого туризму як надважливого чинника сучасної соціально орієнтованої аграрної політики. У травні 2003 року парламент ухвалив закон «Про особисте селянське господарство». Як один з напрямів діяльності особистих селянських господарств (ОСГ) закон визначив можливість надавати послуги сільського зеленого туризму (СЗТ).

Світ усе більше «оцифровується», комп’ютеризується. «Розумні» машини повсюдно. Невпинно зростає й потреба ІТ-спеціалістів. Компанії мотивують їх високими зарплатами, кар’єрним зростанням. Дмитро Луценко програмує мовою «Java». Розповідає: людей його фаху часто вважають такими собі універсалами, майстрами до всього. Мовляв, «ти ж програміст – то полагодь телевізор!»

Будівля UA:Першого на Дорогожичах, у народі – «Карандаш». Минаю кав’ярні з білими кріслами і терпким лате, сходами підіймаюся на другий поверх. Подалі від туристів, яким віднедавна тут влаштували «День відкритих дверей», ближче до темних закутків з раритетною телестудійною технікою й архівними шафами. Нарешті, кабінет. Мій співрозмовник уже чекає. Сидячи на «малахітовому» дивані, смакує чорною, ніби аравійська нафта, кавою й усміхається. Режисер проектів на вітчизняних телеканалах 1+1, Новий та СТБ, а також на російському каналі «Пятница!» Михайло Андрєєв.

Ініціативна група «Першого грудня» звернулася до українського суспільства із застереженням «щодо закликів до насильницького повалення влади та сліпого бунтування». Наголосивши на відповідальності нашого соціуму. Попри неспроможність втілити у життя позитивні наслідки трьох революцій, саме завдяки їм досягнуто дві мети: точки неповернення до імперіалістичного впливу Росії та чітко окресленого європейського вибору. Але через те, що більшого нинішній владі реалізувати не вдається, акції протесту повернулися на Майдан і майдани. Щоправда, у переважній більшості – незрозумілі, з лідерами, які не викликають довіри. Підбурювання до радикальних дій нічого не дасть, утім тенденції закликів до руйнування загрозливо ширяться. «Зберігати державу і сприяти її розбудові – наша головна мета. Не допустити стихійної чи й інспірованої гіпер-анархії – наше з вами громадянське завдання», – йдеться у зверненні. «Не «промайданьмо» України! Будьмо обачні й не впишімо себе в історію руйначами української державності!», – застерігає ІГ «Першого грудня».

Що буде з фотожурналістикою завтра? Знайти відповідь на це питання спробуємо у спілкуванні з Олексієм Фурманом. Але розмову заводимо, як то кажуть, «здаля»: з чого почався його творчий шлях у фотографії…

До 100-річчя затвердження Українською Народною Республікою  Державного Герба – золотого Тризуба на синьому фоні – ми поспілкувалися з Мариною Дмитрієнко, відомою дослідницею української геральдики, доктором історичних наук, професором. Розмову почали з того, що за конституційною нормою  в нашій державі мають бути чинними два Герби: малий, що його Верховна Рада затвердила разом з Державним Прапором і Державним Гімном ще 19 лютого 1992 року,  і  великий, який має поєднувати  символіку малого Державного Герба і герба Війська Запорозького. Доля цього Герба нині  неясна: розгляд його проекту відкладено «до кращих часів», а вони, ті «кращі», схоже, і не засвітають: минають роки, міняються влади, а до роботи над Великим Гербом не беруться ні народні депутати, ні науковці. Не проведено жодного засідання робочої групи, жодної наукової конференції, яка б обговорила насущну проблематику.

16 лютого за східним календарем починається Рік Жовтого земляного Пса. Про те, що цей звір принесе Україні і нам, спілкуємося з астрологом Павлом Міхліним.  Але спочатку – що являє собою сама астрологія?

Громадські організації «Детектор медіа» та «Інститут демократії ім. Пилипа Орлика» публічно обговорили, як наші мас-медіа дотримувалися цього року стандартів журналістських матеріалів, чи вдавалися до маніпуляцій і чи поширювали неперевірену та відверто фейкову інформацію.

Десь із чверть століття тому розповів своєму приятелю, вченому-ботаніку Карпатського біосферного заповідника, що на Заході серед городян все більшої популярності набуває аграрний, або сільський туризм. Це коли мешканці міст їдуть на відпочинок у село і залюбки займаються там фізичною працею: пораються на городі, доглядають худобу…

– Йой, Андрію! – сміявся тоді приятель. – Привозь їх до мене у село на Рахівщину – я їм такий «фронт робіт» забезпечу!

Волинянин Руслан Кашаюк пішов добровольцем на Східний фронт після Майдану. Був у складі роти «Захід» батальйону «Айдар». Над своїм рішенням довго не думав: активний учасник Революції Гідності став захисником рідної землі разом з побратимами-майданівцями. З фронту привіз контузію. Душевний спокій знайшов у малюванні. Пензлі і фарба – своєрідна арт-терапія: розслабляє та врівноважує. Його картинами захоплювалися не лише мешканці рідного Луцька, а й багатьох українських міст. І навіть у Бельгії , куди Русланові твори помандрували дякуючи підтримці нашої діаспори. А тим часом Кашаюк закінчив столичні курси іконопису, вступив до Інституту мистецтвознавства. Крім ікон, звісно ж, пише  портрети: побратимів, друзів… Якось непомітно склалася серія «Волонтери». Руслан допомагає іншим ветеранам реабілітуватися і знайти себе у мирних буднях.

Низка громадських організацій України за підтримки Європейського Союзу  проаналізувала  зміни у регіонах після запровадження візової лібералізації з ЄС. Почин для такого дослідження поклали шість областей: Вінницька, Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська, Одеська та Херсонська.

Він журналіст-аналітик і фаховий філолог. Працював фрілансером, редактором стрічки новин інформаційної агенції, аналітиком у прес-службі Генеральної прокуратури, продюсером в інформаційно-аналітичному відділі програми «Вікна-Новини» телеканалу СТБ. З 2015 року – співробітник громадського руху «ЧЕСНО».

Коли вперше почув, даруйте, чимось схожу на матюк абревіатуру ОСББ, подумав: «Що воно таке?». Жив собі у багатоквартирному ЖБК (житлово-будівельному кооперативі), начебто все було гаразд: чисті, відремонтовані під’їзди, більш-менш доглянута прибудинкова територія. Та й дерев’яні вікна власним коштом поміняли на сучасні пластикові склопакети. І тут раптом гурт активістів (у переважній більшості жіночої статі) заповзявся трансформувати наш ЖБК в ОСББ. Наголошуючи на перевагах, які відкриються перед нашим спільним домоволодінням.

Вони молоді, енергійні, освічені, креативні, одчайдушні. Запраглі справедливості, щиро занепокоєні масовістю та й рівнем її повсякденного зневажання. І все ще не позбавлені революційного романтизму. «Могутня Кучка», трійця «дон-кіхотів», мале коло мрійників?.. А може, провісники тієї сили, яку так чекає окрадена можновладними шкуродерами, одурена булавоносними шулерами, розшарпана і розділена партійними чварами та продажною «отаманією» Україна?

За політичними боями на Печерських пагорбах довкола судової, пенсійної, медичної реформ, тема оновлення земельних відносин поки що залишається у затінку. Втім це не стосується експертного середовища: воно продовжує ретельно аналізувати можливі ризики земельної реформи. Хто володітиме землею, в яких обсягах, яким буде майбутнє мільйонів людей, котрі не можуть уявити своє життя і життя своїх родин без права бути господарем на власній землі.

Фішка столичного кінотеатру «Кінопанорама» – в його нетиповості. Тут не почуєш плямкання сусіда, що наминає попкорн, не насолодишся зручними кріслами-фотелями та не подивишся хітові фільми, які крутять у n-кількості. Він виховує мислячих людей завдяки артхаусним фільмам. Чим живе унікальний кінотеатр, для «Грінченко-інформу» розповіла директор «Кінопанорами» Наталія СОБОЛЕВА.

Інститут журналістики столичного Грінченкового університету разом із Познанським університетом імені Адама Міцкевича, за участі Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка провели міжнародну наукову конференцію «Комунікації у ХХІ столітті: безпековий вимір». Світ став доступнішим, наше спілкування долає відстані, а постачальником інформації будь-якого ґатунку на будь-який смак стали не лише ЗМІ, а й неохопна мережа Інтернету. Проте від цього наше інформаційне середовище, наша буденність не стали безпечнішими, ризиків зав’язнути у павутині інформації побільшало. Нові можливості несуть нові загрози: суспільні протистояння, соціальні потрясіння, конфлікти і війни, до яких підбурюють «інформаційні армії».

Любов Молдаван слухаю давно. І давно затямив для себе непорушне правило: якщо на конференції, круглому столі, нараді чи іншому поважному столичному заході, присвяченому проблематиці аграрного сектору або земельної сфери, присутня професор Молдаван, – налаштовуй диктофон: вона додасть до розмови глибини, жвавості, щирості і конструктиву. У щоденниках світлої пам’яті Ірини Жиленко вичитав запис, датований далеким 1964 роком: «Бачилася з Любкою. Наслухалась цілу торбу новин». Це про Любов Молдаван. Вони добре зналися: молода письменниця тоді якийсь час навіть працювала рядовою сапальницею у комсомольсько-молодіжній ланці артілі «Червоний партизан» Хотинського району Буковини, у славному колективі, який створила з однокласників Любов Молдаван. День – за сапою, «героїчно прополюю кукурудзу», а ніч – за пером: писала сценарій фільму про знамениту ланкову.

«Якби з’явився проект повністю знищити українську естраду, а я як фермер мав Ваш рівень популярності, то автори такого проекту вибрали б мене для популяризації їх злого задуму. І тоді я, фермер, далекий від цієї галузі культури, доводив би своїм співвітчизникам необхідність позбутися української естради і української пісні. Хвалити Бога, такого проекту немає, а проект відібрати в українців землю – є. Групи людей, які кинули оком на вироблену українську землю, є дуже багатими людьми, і хитрими. Вони розуміють хиткість своєї аргументації (точніше, добре розуміють її облудність) і намагаються полонити людей емоціями. Для цього вони залучають відомих людей: співака С. Вакарчука, журналіста М. Вересня та інших.

… Достатньо ВР України прийняти закон про продаж землі, і зайве буде, п. Святославе, закликати не здаватись без бою. Українці, приспані «злими людьми» і їх помічниками, добровільно продадуть землю, і бою як такого просто не буде».

За час дії безвізу майже 100 тисяч українців скористалися біометричними паспортами для поїздок до Європи. Маємо і відмови, але їхня кількість мізерна – лише 50 за перший місяць. Отже, країни Європейського Союзу добре підготувалися до запровадження безвізового режиму. З цього і розпочалася наша розмова з представником з візових питань Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні паном Себастьяном ОРТНЕРОМ.

В Українському кризовому медіа-центрі відбувся круглий стіл з детективною назвою: «Спіймай мене, якщо зможеш, або Чому «дійові особи» журналістських розслідувань залишаються безкарними?». Йшлося, зокрема, про журналістські розслідування в енергетиці. Про те, власне, що деякі українські видання вміють глибоко й розлого «розкопати» корупційних вітчизняних монстрів, вивести на світ Божий з темних кримінальних джунглів цілих «слонів» злочинних схем, навіть торохнути, немов з гармати, у тих «слонів» викривальною статтею, та ось ефект, на жаль, від того – ніби із гармати по термітах.

Від 11 червня українці до 90 днів протягом кожних 180 діб зможуть вільно пересуватися країнами Шенгенської зони. І попри сподівання скептиків, наші співвітчизники масово взялися оформляти біометричні паспорти. Українцям Європа вкрай цікава.

Громадське об’єднання «Детектор медіа»  представило в «Укрінформі» звіт за результатами вимірювання «індексу інформаційного впливу Кремля» у чотирьох країнах: Україні, Грузії, Угорщині та Чеській Республіці. Дослідження  оцінює спроможність уряду Російської Федерації впливати (ініціювати, змінювати) на процеси в інформаційному просторі (виробництво, обмін та споживання інформації) інших країн. 

Отримав електронкою вістку від друга дитинства Велери. Життя розкидало нас по всьому білому світові, Валера знайшов свій новий дім в Криму.  З його дозволу публікую його листа – так, як він пише (частково випущу лише нецензурне слово).

Тридцять і один рік пролягли між сьогоденням і тією страшною ніччю, що розділила життя наше, Україну і світ на «до» і «після». Виросло, змужніло нове покоління, тисячі тих, хто втихомирював ядерного монстра, на жаль, відійшли за обрій. Але з пам’яті живих учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ніколи не зітруться ті екстремальні будні.
Поділитися своїми спогадами про страшні і звитяжні дні та ночі вже такого далекого 1986-го – святий обов’язок свідків й учасників ліквідації ядерного лиха. Погортаю сторінки свого щоденника: на той час у званні майора міліції я очолював прес-службу Державтоінспекції України.

Дитячий літературний конкурс «Ми діти твої, Україно» засновано ще 1998 року газетою «Кримська світлиця». Відтоді багато води спливло. І конкурс не раз уривався, і, власне, «Кримську світлицю» зі штаб-квартирою у Сімферополі після російської окупації – тепер ніби розірвано навпіл: хтось із її творців переїхав на материкову Україну, а хтось лишився в Криму, і звідти, в інтернет-версії, продовжує творити видання.

Делегати  XIV  з’їзду  Національної спілки журналістів України обрали головою Сергія Томіленка. Представника Черкаської організації, який до цього вже виконував обов’язки голови НСЖУ.  На посаду претендували шестеро кандидатів. У другому турі новий голова отримав 131 голос при мінімальній «прохідній планці» – 130.

Охоче підтримую патріотичну ідею газети «День» щодо ініціативи «Українська журналістська платформа» та підписуюся під нею. У сьогоднішніх умовах важкої боротьби за становлення незалежності держави, передусім від агресивної політики Росії та безпорадності влади в інформаційній політиці, об’єднання проукраїнських сил в медіасфері — це висока патріотична місія.

Тієї погожої квітневої днини в ошатній залі Київського будинку письменників було велелюдно і врочисто: віншували молодих літераторів – лауреатів Міжнародної недержавної премії ім. Олеся Гончара.

Він ріс хорошим хлопцем у нормальній сім’ї. Непогано вчився і займався спортом. Одного ранку поклав у сумку кросівки і поїхав на тренування. Але додому не повернувся. Його забрав із собою «Синій кит».

За офіційними джерелами,  щороку  близько 5  млн. українців  шукають заробітків закордоном. Дбаючи про особистий достаток, працюємо на розвиток інших країн.

У столичному Укрінформі на суд громадськості представили звіт про роботу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) за 2016 рік. Як зазначив Голова УІНП Володимир В’ятрович, для нього особисто «і для нашої команди надзвичайно відповідально презентувати цей звіт саме у дні вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні». Бо саме завдяки перемозі Євромайдану «наша робота стала можливою».