Звідки в українських ЗМІ неточності, перекручування, неповна інформація, а часто і свідомі вигадки й упереджені коментарі? Відповідь шукали експерти «Кримської правозахисної групи.» Вони проаналізували, як вітчизняні медіа висвітлюють ситуацію на окупованому півострові та не непідконтрольній частині Донбасу і те, яким тамтешні журналісти бачать життя в Україні.

«Ґендер чи антиґендер. Хто атакує демократію в Україні?» Така назва дослідження, яке презентували в агенції «Укрінформ» керівники низки вітчизняних громадських організацій, активістки та науковці. Цей ґендерний проєкт реалізовано за підтримки німецького фонду «Filia. Die Frauenstiftung» та федерального міністерства закордонних справ Німеччини.  

З ним завжди цікаво. Колись давно ми у нього вдома не лише пили портвейн під крутий рок, а й годинами розмовляли про популярні музичні гурти, непереможне «Динамо» і дивилися діафільми на старенькому фільмоскопі. Тільки той, як зараз кажуть, «контент» був трохи незвичний для загалу. Живопис і скульптура, зібрання недосяжних музеїв, назви яких звучали для нас як дивовижна казкова музика: Уфіцці, Прадо, Лувр…

Відтоді багато води спливло у Дніпрі. Ті музеї стали «досяжними». «Динамо» вже котрий рік «не те», та й наші смаки щодо напоїв помітно витончилися. І вже недавнішню нашу розмову почали з того, як він, архітектор Сергій Дідковський, захопився вивченням конфліктів, їхніми початками, протіканнями, наслідками, пошуком шляхів виходу з непростих ситуацій.

Калорії, вага, об’єм талії, кількість випитої води, інтенсивні тренування, відображення тіла у дзеркалі… Дехто контролює себе аби привити корисні звички, а хтось карає обмеженнями за минулі помилки. Де межа психічного розладу харчування та самодисципліни?
Тема анорексії майже не обговорюється, від неї хочеться сховатися, загубитися, зникнути. Це рана, яку боляче зачіпати навіть спогадами.

Хтось мріє про це ледь не змалечку, й одразу після школи з мрією про журналістику вже з фахової студентської лави цілеспрямовано «розписує перо». Є й такі, хто приходить у цю професію згодом, усвідомлено, після певних шукань, спробувавши себе в іншому. Саме темою вибору професії починаємо розмову з Віктором ШПАКОМ, журналістом, видавцем і науковцем, президентом Української видавничо-поліграфічної компанії «Експрес-об’ява», доктором історичних наук, доктором філософії в галузі економіки, професором кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

Вже майже рік вітчизняний кінематограф колотить. Так, відбуваються прем’єри, українські стрічки представляють на фестивалях, нагороджують кращих, прокатники нарешті побачили сенс «крутити» вітчизняні фільми, а головне – глядач пішов на українське кіно. Але це, таки би мовити, на вершині. А в долині?

Суддя Шостого апеляційного адміністративного суду Людмила Губська не тільки відповідальний та досвідчений працівник, а й приваблива жінка з уважним мудрим поглядом. На розмову погодилася охоче, запросила до себе. Мрії і сподівання – саме з такої теми розпочалося наше спілкування в її ошатному службовому кабінеті, де теж відчутна дбайлива рука доброї господині.

Коли закінчиться карантин, що найперше зроблю? Спитала себе, і згадала один чудовий день.

Тема коронавірусу третій місяць окупує інформаційні медійні поля, про неї говорять на кожному теле- і радіоканалі. Пандемія несподівано, але рішуче увійшла у наше життя. Змінивши  усталені звички, гальмує економіку, збурює суспільства. І не лише ця напасть, а сама інформація про неї часто стає викликом. Про це і йшлося на дискусії експертів, ініційованій громадською організацією «Інститут світової політики» за інформаційної підтримки Укрінформу.

Чесні історії про материнство

…Моя мама народила мене у муках. Від початку все пішло не за планом. Лікарі довго не ставили діагноз. Одні говорили, що мама вагітна, інші, що має кисту.  У підсумку обидва діагнози підтвердились. Мама перенесла важку операцію, а я вперше заворушилась. Кожен мій грайливий рух «Егей! Я тут!» віддавався рідній болем. І в рану, і в серце… Звісно, мама розповідала мені дещо інакше. Але я зрозуміла, що материнство – це важко.

Ісуса називали Учителем. Світло ніс людям, правду відкривав, думку пробуджував. Нинішні педагоги теж є світочами: у садочках, у школах, у вишах. Колись у селі найповажнішими були священник і вчитель. Багато води спливло… Я вже 45 літ працюю у вищій школі. Відчайдухи та жертовники ще зосталися, але… Нині, на жаль, біля владного керма багато неуків, або, як їх назвав Степан Хмара, «шпани ліквідаторів». Сподіваюся, вони збагнуть хибність своїх ідей.  Будувати освітній Храм дуже довго – розвалити просто. Що ж вони пропонують?

В украй рідкісні дні року, коли Василь Мастій вибирається зі Святця до Києва, зустрічаємося, як кажуть, «на бігу». Були часи, коли ті звичні для керівника поважного сільгосппідприємства суто ділові столичні вояжі розбавлялися поїздками спокійнішими і приємнішими: на святкування Дня працівника сільського господарства чи на аграрну виставку. Часи змінилися, змінивши й поїздки. Стало у них більше принуки, яка зазвичай нічого приємного не обіцяє. І якби не короткі години зустрічі тут із сином та онуками, столиця для Василя Васильовича вже давно не викликала б відчуття святковості чи приємного щему.

Назва пісні славетних «бітлів», яку виніс у заголовок, пригадалася, коли почув звістку про те, що Верховна Рада в першому читанні схвалила скорочення свого конституційного складу з 450 до 300 нардепів. Показово: за таке рішення у сесійній залі, окрім тієї «монобільшості», що з усіх фракцій, проголосувала лише проросійська «Опозиційна платформа – за життя». Наступним кроком парламентської реформи, можливо, стане пропозиція поєднати сесійну роботу народних депутатів з іншими видами діяльності. Справді, навіщо весь час «протирати штани» за пультами. Краще, як це вже було за пріснопам’ятних часів УРСР, пару разів на рік депутатам з’їхатися під купол й ухвалити заздалегідь підготовлені законопроєкти. Ото й буде справжній «турборежим». Слово в парламентському лексиконі начебто нове, але методи роботи нинішньої Верховної Ради схиляють до минулого, сумнозвісного…

Талановитий журналіст, людина, котра не боїться ані антарктичних морозів, ані війни. Він залишився без підтримки рідних, але не занепав духом. Не дивлячись на успіх та популярність у телевізійній сфері, залишається доброю та чуйною людиною.

За останні двадцять шість років в Україні вбито понад 60 журналістів. Лише за 10 місяців поточного року через професійну діяльність постраждали 208 журналістів. 92 відсотки злочинів проти працівників ЗМІ залишаються безкарними, тільки кожна дванадцята справа про напади на журналістів доходить до суду, а підсудні, як правило, відбуваються символічно-мізерними штрафами…
Таку сумну картину представили у сесійній залі Верховної Ради учасникам парламентських слухань «Безпека діяльності журналістів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення».

Моя мати Тетяна Зезюлькіна повернулася з Косово та Боснії і Герцеговини – була там у складі делегації громадської організації, що опікується правами жінок, постраждалих у військових конфліктах. Погодьтеся, тема животрепетна як для країн візиту, так і для України.

Михайло Шубін з Донецька розповідає про поїздки на Велику Україну за пенсією. На непідконтрольних територіях українська банківська система не працює.
Ім’я співрозмовника змінене задля його безпеки.

Ледь помітні мазки жовтогарячої барви на суцільному тлі ще зелених верхів наочно свідчили: карпатська осінь цього року забарилася. Але раптове похолодання, перша снігова «крупа», провісник прийдешніх заметілей, пророчать незворотність прийдешньої зимової стужі. На березі Морського Ока (так ще називають знаменитий Синевир) панує тиша. Разом з літом схлинув і натовп відпочивальників. Тепер поодинокі поціновувачі дикої природи можуть по-справжньому насолодитися дзвінкою гірською тишею. Холодне прозоре повітря чітко промальовує обриси довколишніх вершин, поки що живим сріблом, а не важким свинцем виблискує плесо. Такий він, вересень на березі овіяного легендами озера, у володіннях Національного природного парку «Синевир».

Помічаєте, як агресивнішає навала англомовного суржика? Усіх ціих івентів, челенджів, клаудів…

Натомість, сусіди з нашого ближнього зарубіжжя, захищаючи рідну мову, свого часу знаходили відповідники буквально до всіх іншомовних слів. Наприклад, комп’ютер словацькою – почитач, театр – дивадло, аеропорт – летиско. Правда, ми теж українською маємо летовище. Хоча не буде дивиною, якщо цей синонім аеропорту у новітніх словниках позначатимуть як «застаріле, маловживане», а то й як «діалектизм».

За багатолітній стаж активного споживача медійної інформації привчив себе ощадно тратити емоції та дивини, але ця новина таки зачепила за живе і сокровенне.
Посеред тихого розімлілого літа раптом громом з ясного неба – «ой гук, мати, гук!»:
«В Суботові знайшли могилу Богдана Хмельницького!»

Для нас, дітлахів післявоєнного «масового тиражу», війна асоціювалася з грою, коли ми ділилися на «наших» і «німців». З фільмами, які тодішні дотепники так і нарекли: «кіно і німці». А згодом на екрани вийшли «Балада про солдата», «Чисте небо», «Тиша», «Живі і мертві»…
Того вечора у Синій залі Будинку кіно був перегляд стрічок «Ми часто грали у війну» кінорежисера Олександра Давиденка та «Час недитячий» Ольги Самолевської. А глядачами були переважно «діти війни». Те, що розгорталося на екрані,  ятрить їм незагойною раною все життя…

Поміж документів, розданих учасникам засідання ради Конфедерації Вільних профспілок України (КВПУ), була доволі цікава табличка – про суми заборгованості з виплати заробітної плати цього року. В кожній області та в цілому по країні. Цифри, взяті з офіційного сайту Державної служби статистики України, надто красномовні.

Ранок видався надзвичайно сонячним. Мільйоноликий Київ, мов переповнений корабель, плив у своїх справах:
– Алло,.. та на пару спішу,.. –  прошелестів голос повз мене.
– Вже біжу! – крик ліворуч.
– У метро! Я вже не можу говорити, – линуло неподалік.
Пахло весняним теплом та терпким медом цвіту. Аромат плив разом із хмарками над величезним ранковим містом. А в підземці переповнені вагони сварливо стугонять колесами, та жваво біжать у потрібному напрямку. Час від часу прорізається голос диктора:
– Наступна станція Вокзальна…

Фраза Юрія Мушкетика: «Я ще здоровий, але вже неживий» не на жарт стривожила славетного кобзаря Василя Нечепу. А коли Юрій Михайлович немічним голосом благально мовив у слухавку: «Василю, приїжджай, заспівай мені напослідок…», кобзар і поготів позбувся щонайменших сумнівів: треба їхати!

Презентація у столичному Університеті імені Бориса Грінченка українськомовного перекладу роману Даніеля Григорчука «Міф та божевілля» вкотре довела: попри тотальну «ґаджетизацію» ми, в Україні сущі, все ще кревно сполучені здоровою лімфою зі старою доброю книжкою. З її споконвічною премудрістю, яка й нині вчить, як на світі жить. І то не лише «літньо-озиме покоління», а й достоту «цифрову» молодість.  

Громадський активіст, один із засновників ініціативи «Крим SOS» та програмний директор правозахисної  гуманітарної установи «Кримський дім» Алім Алієв – кримський татарин. До 2014 року працював на рідному півострові журналістом – писав для кримсько-татарської газети. Коли почалася Революція Гідності, не зміг залишатися осторонь, полишив роботу, приєднався до столичного Євромайдану.

Наприкінці січня на Львівщині, у знаменитому Трускавці зберуться хворі люди. «То й що тут такого? – спитає ви. – Загальновідомо: з усіх усюд їдуть пацієнти-відпочивальники до колишньої «всесоюзної здравниці», а тепер відомого курорту, котрий все більше відроджує свій європейський шарм». Правильно. Але ми про людей, хвороба яких не пов’язана ні з серцево-судинною, ні з нервовою системами, ані, боронь Боже, з опорно-руховим апаратом чи шлунково-кишковим трактом. Йдеться про спільноту, невиліковно недужу на… кінематограф. Саме вона береться провести цього року вже Восьмий трускавецький міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат».
Якби це був кіносценарій, в цьому місці написав би так: «Титр: Два місяці до того».

Фемінізм і бодіпозитив – у деякому сенсі суміжні поняття. Вони про довіру до себе, до своїх думок, свого тіла. Про те, що всі ми різні, хоч ділимося на чоловіків і жінок. Але різні = (дорівнює) рівні.  Кожен має право на існування, на щастя. Нема жодної потреби у стандартизованих категоріях: це лише додає до нашого життя негативу, надуманих образ.

Про Богдану Романцову кажуть, що вона людина з бібліотекою у голові і гострим пером у руках. Літературний критик, фахівець американської та німецької літератур, вельми вдало поєднує літературознавство з журналістикою. А ще опікується проектами у видавництві «Темпора».

Це вже добра традиція: у стінах столичного Грінченкового університету збираються фахівці безпекової сфери з багатьох країн світу. Цьогорічний V Міжнародний форум «Інформаційна безпека: актуальні тренди-2018» був рясний на майстер-класи, які пройшли у секціях «Гуманітарні технології» та «Digital та психотехнології». Але кульмінацією форуму стала панельна дискусія: які ж саме тренди визначали інформаційну безпеку року, що минає?

Дві години від Києва до Чернігова минають швидко. Ось уже й середмістя столиці Сіверського краю. «Добре, що «Золотий ключик» ще зберігся, а не перетворили його, скажімо, на якійсь новомодний кальян-бар «Дуремар», – з приємністю відмічаю, дивлячись на добре відоме більшості чернігівців ще змалечку кафе-кондитерську на вулиці Шевченка. Міста з древньою історією, хранителі традицій, обережні до нововведень. Центральну у Чернігові Красну площу не «декомунізували». Бо її нарекли «Красною», а не «Червоною» ще за князів Ольговичів, ген-ген задовго до заснування Москви.

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
(Тарас ШЕВЧЕНКО)

Олексій Мушак, народний депутат України за партійним списком БПП, в розлогому інтерв’ю «Грінченко-інформу» називає себе агентом. У нас, виборців, постає питання: а чий агент Олексій Петрович? Зі сказаного ним стає зрозуміло, що він висловлює думку тих впливових сил в Україні і за її межами, яким до вподоби територія нашої країни, її клімат і природні багатства, але дуже заважають самі українці, бо тримаються своєї споконвічної землі.

З Олегом Вергелісом, відомим театральним критиком, експертом Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка, редактором відділу культури часопису «Дзеркало тижня. Україна», розмовляємо в осінньому скверику біля столичного Національного театру імені Івана Франка. Тут люблять перепочити за кавою киян і гості столиці. А тележурналісти – знімати біля скульптур Миколи Яковченка та Гната Юри сюжети про український театр.

Коли жбурляєте на узбіччя, у водойму пляшку, пакет, коли залишаєте по собі у лісі, парку, на березі, галявині здавалося б маленьку купку сміття, –  чи замислюєтеся, що стаєте холоднокровним серійним убивцею? Що, нищачи довкілля, губите планету, а отже вкорочуєте віку всьому сущому.  

Вона – індивідуалістка з лідерськими схильностями. Друзі поговорюють, що «кожна її любов – виснажливе листування, кожне її нещастя – геніальний рукопис». Оксана Фречка – активна завсідниця столичних кінотеатрів: ходить на всі без винятку українські фільми, щоб підтримати «наших» режисерів.
Ця її пристрасть не завжди приносить лише насолоду. Нещодавно хотіла переглянути фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Але на сенс, окрім неї, не було жодного глядача, і квитка Оксані не продали. Сказали: такі правила.

До України завітала всесвітньо знана робот Софія. В агентстві «Укрінформ» при небувалому журналістському велелюдді поважна гостя дала прес-конференцію – за участі Девіда Чена, фінансового директора компанії-розробника «Hanson Robotics», засновника «Angel Vest», Марка Гінзбурга, представника компанії «Angel Vest» в Україні, венчурного інвестора, та Олександра Риженка, голови Державного агентства з питань електронного урядування України.

За майже три роки, відколи Сергія Замідру обрали головою Немішаєвого, бюджет селища збільшився ледь не втричі – з 3,7 до 10,8 мільйона гривень. За тих-таки майже три роки молодий керманич зумів не просто розворушити громаду, збадьорити активну її частину і заохотити до важливої громадської роботи шкільну молодь – він повернув багатьом землякам віру в те, що громада – справді великий чоловік. І навіть не маючи й частини фінансових, ресурсних, бізнесових можливостей столиці, до якої звідси півгодини їзди електричкою, отим немішаївським «великим чоловіком» можна успішно розвивати селище, запроваджувати помітні зміни на краще – та так, що добра слава про це покотиться не лише Бородянським районом, а й докотиться до владних кабінетів столиці, перемайне адмінкордони Київщини і навіть почують її за кордонами країни.

«Бути людиною – це багато, але бути жінкою – ще більше», – так висловився фінський журналіст і письменник Мартті Ларні про тендітну частину людства. Жінки потребують захисту й підтримки у суспільстві: вони мають почуватися впевнено у сімейно-побутовій царині, громадській, професійних діяльності, на політичній арені. Важливо надавати жінці право вибору, дати змогу їй відкрити свій потенціал та розвіяти всілякі уявні стереотипи.

Для Західної України Європа вже давно стала таким собі «ельдорадо». Дуже своєрідним. З 1990-х років мої земляки цілим рушенням потяглися за кордон шукати кращого життя – для себе, своїх дітей та навіть онуків. Новітню хвилю еміграції назвали «заробітчанською». За деякими дослідженнями, вже 2001 року за межами України проживало 10-13 мільйонів моїх співвітчизників.
Підняла ця навісна хвиля й Оксану та Андрія, молоде подружжя з Львівщини. Вирвала з рідного гніздів’я та й понесла світом за примхливою пані Удачею.

Про сільський, зелений, агротуризм сказано, написано чимало. Понад два десятки років ентузіасти пояснюють селянам його перспективність. І вже гуртом доводять суспільству переваги такого відпочинку: створили мережу сільського туризму «Українська гостинна садиба», переконують владу в доконечній потребі підтримки (у тому числі й законодавчої) розвитку сільського зеленого туризму як надважливого чинника сучасної соціально орієнтованої аграрної політики. У травні 2003 року парламент ухвалив закон «Про особисте селянське господарство». Як один з напрямів діяльності особистих селянських господарств (ОСГ) закон визначив можливість надавати послуги сільського зеленого туризму (СЗТ).

Світ усе більше «оцифровується», комп’ютеризується. «Розумні» машини повсюдно. Невпинно зростає й потреба ІТ-спеціалістів. Компанії мотивують їх високими зарплатами, кар’єрним зростанням. Дмитро Луценко програмує мовою «Java». Розповідає: людей його фаху часто вважають такими собі універсалами, майстрами до всього. Мовляв, «ти ж програміст – то полагодь телевізор!»

Будівля UA:Першого на Дорогожичах, у народі – «Карандаш». Минаю кав’ярні з білими кріслами і терпким лате, сходами підіймаюся на другий поверх. Подалі від туристів, яким віднедавна тут влаштували «День відкритих дверей», ближче до темних закутків з раритетною телестудійною технікою й архівними шафами. Нарешті, кабінет. Мій співрозмовник уже чекає. Сидячи на «малахітовому» дивані, смакує чорною, ніби аравійська нафта, кавою й усміхається. Режисер проектів на вітчизняних телеканалах 1+1, Новий та СТБ, а також на російському каналі «Пятница!» Михайло Андрєєв.

Ініціативна група «Першого грудня» звернулася до українського суспільства із застереженням «щодо закликів до насильницького повалення влади та сліпого бунтування». Наголосивши на відповідальності нашого соціуму. Попри неспроможність втілити у життя позитивні наслідки трьох революцій, саме завдяки їм досягнуто дві мети: точки неповернення до імперіалістичного впливу Росії та чітко окресленого європейського вибору. Але через те, що більшого нинішній владі реалізувати не вдається, акції протесту повернулися на Майдан і майдани. Щоправда, у переважній більшості – незрозумілі, з лідерами, які не викликають довіри. Підбурювання до радикальних дій нічого не дасть, утім тенденції закликів до руйнування загрозливо ширяться. «Зберігати державу і сприяти її розбудові – наша головна мета. Не допустити стихійної чи й інспірованої гіпер-анархії – наше з вами громадянське завдання», – йдеться у зверненні. «Не «промайданьмо» України! Будьмо обачні й не впишімо себе в історію руйначами української державності!», – застерігає ІГ «Першого грудня».

Що буде з фотожурналістикою завтра? Знайти відповідь на це питання спробуємо у спілкуванні з Олексієм Фурманом. Але розмову заводимо, як то кажуть, «здаля»: з чого почався його творчий шлях у фотографії…

До 100-річчя затвердження Українською Народною Республікою  Державного Герба – золотого Тризуба на синьому фоні – ми поспілкувалися з Мариною Дмитрієнко, відомою дослідницею української геральдики, доктором історичних наук, професором. Розмову почали з того, що за конституційною нормою  в нашій державі мають бути чинними два Герби: малий, що його Верховна Рада затвердила разом з Державним Прапором і Державним Гімном ще 19 лютого 1992 року,  і  великий, який має поєднувати  символіку малого Державного Герба і герба Війська Запорозького. Доля цього Герба нині  неясна: розгляд його проекту відкладено «до кращих часів», а вони, ті «кращі», схоже, і не засвітають: минають роки, міняються влади, а до роботи над Великим Гербом не беруться ні народні депутати, ні науковці. Не проведено жодного засідання робочої групи, жодної наукової конференції, яка б обговорила насущну проблематику.

16 лютого за східним календарем починається Рік Жовтого земляного Пса. Про те, що цей звір принесе Україні і нам, спілкуємося з астрологом Павлом Міхліним.  Але спочатку – що являє собою сама астрологія?

Громадські організації «Детектор медіа» та «Інститут демократії ім. Пилипа Орлика» публічно обговорили, як наші мас-медіа дотримувалися цього року стандартів журналістських матеріалів, чи вдавалися до маніпуляцій і чи поширювали неперевірену та відверто фейкову інформацію.

Десь із чверть століття тому розповів своєму приятелю, вченому-ботаніку Карпатського біосферного заповідника, що на Заході серед городян все більшої популярності набуває аграрний, або сільський туризм. Це коли мешканці міст їдуть на відпочинок у село і залюбки займаються там фізичною працею: пораються на городі, доглядають худобу…

– Йой, Андрію! – сміявся тоді приятель. – Привозь їх до мене у село на Рахівщину – я їм такий «фронт робіт» забезпечу!

Волинянин Руслан Кашаюк пішов добровольцем на Східний фронт після Майдану. Був у складі роти «Захід» батальйону «Айдар». Над своїм рішенням довго не думав: активний учасник Революції Гідності став захисником рідної землі разом з побратимами-майданівцями. З фронту привіз контузію. Душевний спокій знайшов у малюванні. Пензлі і фарба – своєрідна арт-терапія: розслабляє та врівноважує. Його картинами захоплювалися не лише мешканці рідного Луцька, а й багатьох українських міст. І навіть у Бельгії , куди Русланові твори помандрували дякуючи підтримці нашої діаспори. А тим часом Кашаюк закінчив столичні курси іконопису, вступив до Інституту мистецтвознавства. Крім ікон, звісно ж, пише  портрети: побратимів, друзів… Якось непомітно склалася серія «Волонтери». Руслан допомагає іншим ветеранам реабілітуватися і знайти себе у мирних буднях.

Низка громадських організацій України за підтримки Європейського Союзу  проаналізувала  зміни у регіонах після запровадження візової лібералізації з ЄС. Почин для такого дослідження поклали шість областей: Вінницька, Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська, Одеська та Херсонська.

Він журналіст-аналітик і фаховий філолог. Працював фрілансером, редактором стрічки новин інформаційної агенції, аналітиком у прес-службі Генеральної прокуратури, продюсером в інформаційно-аналітичному відділі програми «Вікна-Новини» телеканалу СТБ. З 2015 року – співробітник громадського руху «ЧЕСНО».

Коли вперше почув, даруйте, чимось схожу на матюк абревіатуру ОСББ, подумав: «Що воно таке?». Жив собі у багатоквартирному ЖБК (житлово-будівельному кооперативі), начебто все було гаразд: чисті, відремонтовані під’їзди, більш-менш доглянута прибудинкова територія. Та й дерев’яні вікна власним коштом поміняли на сучасні пластикові склопакети. І тут раптом гурт активістів (у переважній більшості жіночої статі) заповзявся трансформувати наш ЖБК в ОСББ. Наголошуючи на перевагах, які відкриються перед нашим спільним домоволодінням.

Вони молоді, енергійні, освічені, креативні, одчайдушні. Запраглі справедливості, щиро занепокоєні масовістю та й рівнем її повсякденного зневажання. І все ще не позбавлені революційного романтизму. «Могутня Кучка», трійця «дон-кіхотів», мале коло мрійників?.. А може, провісники тієї сили, яку так чекає окрадена можновладними шкуродерами, одурена булавоносними шулерами, розшарпана і розділена партійними чварами та продажною «отаманією» Україна?

За політичними боями на Печерських пагорбах довкола судової, пенсійної, медичної реформ, тема оновлення земельних відносин поки що залишається у затінку. Втім це не стосується експертного середовища: воно продовжує ретельно аналізувати можливі ризики земельної реформи. Хто володітиме землею, в яких обсягах, яким буде майбутнє мільйонів людей, котрі не можуть уявити своє життя і життя своїх родин без права бути господарем на власній землі.

Фішка столичного кінотеатру «Кінопанорама» – в його нетиповості. Тут не почуєш плямкання сусіда, що наминає попкорн, не насолодишся зручними кріслами-фотелями та не подивишся хітові фільми, які крутять у n-кількості. Він виховує мислячих людей завдяки артхаусним фільмам. Чим живе унікальний кінотеатр, для «Грінченко-інформу» розповіла директор «Кінопанорами» Наталія СОБОЛЕВА.

Інститут журналістики столичного Грінченкового університету разом із Познанським університетом імені Адама Міцкевича, за участі Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка провели міжнародну наукову конференцію «Комунікації у ХХІ столітті: безпековий вимір». Світ став доступнішим, наше спілкування долає відстані, а постачальником інформації будь-якого ґатунку на будь-який смак стали не лише ЗМІ, а й неохопна мережа Інтернету. Проте від цього наше інформаційне середовище, наша буденність не стали безпечнішими, ризиків зав’язнути у павутині інформації побільшало. Нові можливості несуть нові загрози: суспільні протистояння, соціальні потрясіння, конфлікти і війни, до яких підбурюють «інформаційні армії».

Любов Молдаван слухаю давно. І давно затямив для себе непорушне правило: якщо на конференції, круглому столі, нараді чи іншому поважному столичному заході, присвяченому проблематиці аграрного сектору або земельної сфери, присутня професор Молдаван, – налаштовуй диктофон: вона додасть до розмови глибини, жвавості, щирості і конструктиву. У щоденниках світлої пам’яті Ірини Жиленко вичитав запис, датований далеким 1964 роком: «Бачилася з Любкою. Наслухалась цілу торбу новин». Це про Любов Молдаван. Вони добре зналися: молода письменниця тоді якийсь час навіть працювала рядовою сапальницею у комсомольсько-молодіжній ланці артілі «Червоний партизан» Хотинського району Буковини, у славному колективі, який створила з однокласників Любов Молдаван. День – за сапою, «героїчно прополюю кукурудзу», а ніч – за пером: писала сценарій фільму про знамениту ланкову.

«Якби з’явився проект повністю знищити українську естраду, а я як фермер мав Ваш рівень популярності, то автори такого проекту вибрали б мене для популяризації їх злого задуму. І тоді я, фермер, далекий від цієї галузі культури, доводив би своїм співвітчизникам необхідність позбутися української естради і української пісні. Хвалити Бога, такого проекту немає, а проект відібрати в українців землю – є. Групи людей, які кинули оком на вироблену українську землю, є дуже багатими людьми, і хитрими. Вони розуміють хиткість своєї аргументації (точніше, добре розуміють її облудність) і намагаються полонити людей емоціями. Для цього вони залучають відомих людей: співака С. Вакарчука, журналіста М. Вересня та інших.

… Достатньо ВР України прийняти закон про продаж землі, і зайве буде, п. Святославе, закликати не здаватись без бою. Українці, приспані «злими людьми» і їх помічниками, добровільно продадуть землю, і бою як такого просто не буде».

За час дії безвізу майже 100 тисяч українців скористалися біометричними паспортами для поїздок до Європи. Маємо і відмови, але їхня кількість мізерна – лише 50 за перший місяць. Отже, країни Європейського Союзу добре підготувалися до запровадження безвізового режиму. З цього і розпочалася наша розмова з представником з візових питань Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні паном Себастьяном ОРТНЕРОМ.

В Українському кризовому медіа-центрі відбувся круглий стіл з детективною назвою: «Спіймай мене, якщо зможеш, або Чому «дійові особи» журналістських розслідувань залишаються безкарними?». Йшлося, зокрема, про журналістські розслідування в енергетиці. Про те, власне, що деякі українські видання вміють глибоко й розлого «розкопати» корупційних вітчизняних монстрів, вивести на світ Божий з темних кримінальних джунглів цілих «слонів» злочинних схем, навіть торохнути, немов з гармати, у тих «слонів» викривальною статтею, та ось ефект, на жаль, від того – ніби із гармати по термітах.

Від 11 червня українці до 90 днів протягом кожних 180 діб зможуть вільно пересуватися країнами Шенгенської зони. І попри сподівання скептиків, наші співвітчизники масово взялися оформляти біометричні паспорти. Українцям Європа вкрай цікава.

Громадське об’єднання «Детектор медіа»  представило в «Укрінформі» звіт за результатами вимірювання «індексу інформаційного впливу Кремля» у чотирьох країнах: Україні, Грузії, Угорщині та Чеській Республіці. Дослідження  оцінює спроможність уряду Російської Федерації впливати (ініціювати, змінювати) на процеси в інформаційному просторі (виробництво, обмін та споживання інформації) інших країн. 

Отримав електронкою вістку від друга дитинства Велери. Життя розкидало нас по всьому білому світові, Валера знайшов свій новий дім в Криму.  З його дозволу публікую його листа – так, як він пише (частково випущу лише нецензурне слово).

Тридцять і один рік пролягли між сьогоденням і тією страшною ніччю, що розділила життя наше, Україну і світ на «до» і «після». Виросло, змужніло нове покоління, тисячі тих, хто втихомирював ядерного монстра, на жаль, відійшли за обрій. Але з пам’яті живих учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ніколи не зітруться ті екстремальні будні.
Поділитися своїми спогадами про страшні і звитяжні дні та ночі вже такого далекого 1986-го – святий обов’язок свідків й учасників ліквідації ядерного лиха. Погортаю сторінки свого щоденника: на той час у званні майора міліції я очолював прес-службу Державтоінспекції України.

Дитячий літературний конкурс «Ми діти твої, Україно» засновано ще 1998 року газетою «Кримська світлиця». Відтоді багато води спливло. І конкурс не раз уривався, і, власне, «Кримську світлицю» зі штаб-квартирою у Сімферополі після російської окупації – тепер ніби розірвано навпіл: хтось із її творців переїхав на материкову Україну, а хтось лишився в Криму, і звідти, в інтернет-версії, продовжує творити видання.

Делегати  XIV  з’їзду  Національної спілки журналістів України обрали головою Сергія Томіленка. Представника Черкаської організації, який до цього вже виконував обов’язки голови НСЖУ.  На посаду претендували шестеро кандидатів. У другому турі новий голова отримав 131 голос при мінімальній «прохідній планці» – 130.

Охоче підтримую патріотичну ідею газети «День» щодо ініціативи «Українська журналістська платформа» та підписуюся під нею. У сьогоднішніх умовах важкої боротьби за становлення незалежності держави, передусім від агресивної політики Росії та безпорадності влади в інформаційній політиці, об’єднання проукраїнських сил в медіасфері — це висока патріотична місія.

Тієї погожої квітневої днини в ошатній залі Київського будинку письменників було велелюдно і врочисто: віншували молодих літераторів – лауреатів Міжнародної недержавної премії ім. Олеся Гончара.

Він ріс хорошим хлопцем у нормальній сім’ї. Непогано вчився і займався спортом. Одного ранку поклав у сумку кросівки і поїхав на тренування. Але додому не повернувся. Його забрав із собою «Синій кит».

За офіційними джерелами,  щороку  близько 5  млн. українців  шукають заробітків закордоном. Дбаючи про особистий достаток, працюємо на розвиток інших країн.

У столичному Укрінформі на суд громадськості представили звіт про роботу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) за 2016 рік. Як зазначив Голова УІНП Володимир В’ятрович, для нього особисто «і для нашої команди надзвичайно відповідально презентувати цей звіт саме у дні вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні». Бо саме завдяки перемозі Євромайдану «наша робота стала можливою».

Про хід реформ і їхню необхідність, про те що і як треба робити говорять, пишуть, сперечаються багато. Найбільше – останніми роками. Професійного  рівня експертні дискусії на цю тему точаться, головним чином, у столиці, під пильним зором центральних медіа. Натомість в українській глибинці експерти констатують низьку суспільну обізнаність. Місцеві ЗМІ мало розповідають про реформи: бракує фахових коментарів. Як наслідок, за даними дослідження українського представника світового лідера в галузі маркетингових досліджень – компанії TNS, показник поінформованості громадян про прогрес реформ за останній рік погіршився. Якщо 2015 року про хід реформ нічого не чули 13 відсотків українців, то минулого року –  вже 18%.
На подолання такої негативної тенденції спрямований проект аналітичної платформи «VoxUkraine» – «VoxConnector», презентація якого днями відбулася у столиці. Його втілюють за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні співорганізатори: Центр економічної стратегії та Реанімаційний Пакет Реформ – РПР.

Розмова з керівником головної редакції відеофотоінформації державного інформаційного агентства «Укрінформ» Володимиром СЕРДЮКОМ

– Володимире Євгеновичу, Ви стажувалися у британській телерадіомовній компанії BBC. Чим запам’ятався цей досвід?

– Те відрядження було давно, але процеси у ЗМІ, які тоді хвилювали британських редакторів, нарешті почали хвилювати і нас. Вони той процес називали «таблоїзація преси». Викладачі журналістики у містах Кембридж та Лінкольн, кафедри журналістики у Королівському коледжі мистецтв Лондона, редактори газет The Guardian та Observer, працівники BBC і викладачі журналістики з інших країн, з якими ми спілкувалися, скаржилися, що працівники державних (спонсорованих чи підтримуваних державою), комунальних ЗМІ отримували меншу зарплатню, ніж гонорари у комерційних виданнях, на кшталт The Sun. При цьому сенсаційні, гарно оплачувані  матеріали у таблоїдах часто складаються з одного речення під «розкутим» фотознімком, а публікація у «пристойному» виданні готується довше і потрапляє на шпальти пізніше, бо тричі перевіряються й уточнюються факти, зіставляється інформація з трьох різних джерел, враховується баланс думок, текст перевіряється на «політичну толерантність», «зваженість» і відсутність «мови ненависті». Люди, які відчувають відповідальність перед читачем, програють і цій гонитві за сенсаційністю, якої (нібито) вимагає публіка. Та й платять за «фітюльку» у The Sun ушестеро більше, ніж на ВВС.

Це ніби журналіст сідає на шпагат: писати дурниці швидко і весело чи писати серйозні матеріали, перетворюючись на «ботана». Моральний вибір, якого не знали попередні покоління журналістів, бо раніше такі «новини» потрапляли у розділ «плітки».

Спекотного ранку 14 серпня 2016 року зі Львова прийшла сумна звістка: на 86-му році життя відійшов у вічність Михайло Андрійович Голубець… З пам’яті, наче відзняті епізоди,  виринули спогади: грудень 2011 року, засніжений Львів, мороз, наша знімальна група документального проекту «Україна 20/21» слідом за академіком Голубцем іде порожніми коридорами Інституту екології Карпат НАН України. Михайло Андрійович вибачається, через брак коштів на опалення і  страшенну холоднечу науковці інституту працюють дистанційно. Заходимо в кабінет, лаштуємо техніку, вмикаємо світло, камеру, і не помітили, як промайнули майже дві години спілкування…
Сьогодні вперше публікується фрагмент тієї розмови.

Представництво ЄС в Україні на сторінці Фейсбук роз’яснило свою позицію щодо мораторію на експорт українського лісу-кругляку. Зокрема, вважає «хибними» твердження, що євроспільнота має намір задовольнити свої «егоїстичні» інтереси, наполягаючи на скасуванні мораторію на експорт лісу і поділяє бажання українців захистити ліси.

Понад десять тисяч зруйнованих об’єктів інфраструктури і лише одиниці відновлено. Це лише дещиця тих жахних руйнувань, які заподіяла російська агресія на Донбасі. В отих поки що одиницях відроджених з руїн шкіл, лікарень, дитсадків – великий жертовний труд волонтерів.

Українці відкриваються світові, а світ відкриває для себе Україну. Наші вишиванки сьогодні такі ж популярні, як одяг «від Армані». Але. Ми пишаємось своєю країною, проте жити хочемо в Європі чи за Океаном. Чому? Про це говоримо з журналістами за фахом, випускниками Київського університету імені Бориса Грінченка.

День Інституту журналістики в Київському університеті імені Бориса Грінченка поєднали з нагородженням лауреатів Фонду розвитку журналістики імені Анатолія Москаленка. Цей Фонд вже не один рік опікується здібною молоддю, котра має в журналістиці, як казав Анатолій Захарович, «одну групу крові». Перед вшануванням кращих молодих репортерів з вітальним словом виступили ректор Київського університету імені Бориса Грінченка Віктор Огнев’юк та співзасновник Фонду, доцент кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олена Кравчук.

Чверть століття політики добросусідства між Польщею та Україною сьогодні під загрозою? Як розв’язуватиметься проблема складних історичних взаємин між нашими країнами? Ці питання стали актуальними, по-справжньому пекучими. Після оприлюднення ухвали Сейму у справі Волинської трагедії та виходу фільму польського режисера Войцеха Смажовського знову роз’ятрилися віковічні і, схоже, невиліковні рани нашої спільної історії.

В палких дискусіях навколо проблеми, яку таким крутим возом зачепила телеведуча Мирослава Барчук,  ідеться головно про етично-політично-патріотичні аспекти відставки Зураба  Аласанії з «Першого національного» та про квоти для української пісні в наших медіа. Дискусії виходять гострі й часом щирі – але ж, панове, істинний болісний епіцентр проблеми не тут! Він – в оцінці сучасної української естради по суті. Такої оцінки насправді ніколи не було і немає, її уникають навіть найгарячіші патріоти.

У рамках проекту «GRINCHENKO MEDIACLASS» студенти-грінченківці  зустрілися з Іриною Славінською – українською журналісткою, ведучою популярних програм на радіо і телебаченні, перекладачкою, літературознавцем. А потому відбулася наша розмова.

Громадська організація «Детектор медіа» підбила підсумки пілотного дослідження якості журналістської освіти в Україні. Про рейтинг вишів, що готують «акул пера і мікрофона», трохи перегодом. А найголовніше, що одразу озвучила виконавчий директор «Детектора» Діана Дуцик: медіаіндустрія має дуже великі претензії щодо тих кадрів, які виходять на ринок з українських вишів. Редактори газет, інформагенцій, сайтів, телевізії часто кажуть, що їм навіть краще брати на роботу випускників інших спеціальностей, навчати їх з нуля, аніж працювати з «дипломованими журналістами». Через те, переконує пані Дуцик, потрібно починати говорити про серйозну проблему. Власне, про неї вже час волати. І нинішнє перше таке дослідження має стати початком системного обговорення якості журналістської освіти.

Як свідчить статистика Мінрегіонбуду, у Київській області – 661 місцева рада: 26 міських, 30 селищних і 605 сільських.
За перспективним планом, схваленим 2015 року облрадою попереднього скликання, тут має бути створено 61 об’єднану територіальну громаду. Тим часом створено лише 2.
Що гальмує територіальну реформу у столичному регіоні, яка роль у ній земельних відносин,  – про це та інше розмовляємо з першим заступником голови Київської обласної ради Володимиром МАЙБОЖЕНКОМ.

Позачерговий з’їзд Національної спілки кінематографістів України (НСКУ) відбудеться 25 жовтня 2016 року. Таке рішення ухвалив ІХ пленум правління НСКУ, аби зберегти неприбутковий статус організації. Для цього потрібно внести зміни до статуту спілки, зумовлені черговими новаціями Податкового кодексу України.

З давнім добрим приятелем Віктором ЛАЗОРЕНКОМ, заступником генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», стоїмо на маківці Замкової гори, звідки на долоні не лише місто, а все затясминське роздолля, аж ген, де око тулиться до правобережних дніпровських крутоярів. Щедре сонце густо заливає рівнину, стріпує маревом, і від того поодаль наче пливе все за в’язкою течією. Мовби велетенський сірий корабель гойдається на невидимих сонних хвилях. Авжеж, корабель – он і труба небо підперла…

Упродовж останніх двох-трьох тижнів багато думаю про те, що це, напевно, ненормально, що у нас так довго не було міністра охорони здоров’я…Та й зараз лише в/о…

Чому так думаю? Бо дивляться мені в душу очі онкохворих дітей, яких довелося зустріти у Києві під час опромінення. Вони, як і я, проходили цю процедуру на апараті, який часто ламався. У той час, коли новісінький (кажуть, за 40 мільйонів куплений) стояв у підвалі, бо грошей на його встановлення (а це сума значно-значно менша) знайти не вдалося…

Я й не знаю, чи дожив він до 60-ти. Але за поставою і худорбою виглядав на хлопчика. Лишень його обличчя – завжди червоне і пожмакане – не потребувало «ідентифікації Борна». Навіть чип із мікрофайлом у нозі шукати було зайве, аби безпомильно визначити – вже підтоптаний і «горький алькоголік», як казали у селі. Ніхто навіть не знав, що він за метриками – Олександр Михайлович. Всі називали його – Шурик. Те «Шурик» звучало розхристано і зневажливо, фонетично плутаючись та відлунюючи словом «Шарик», де на останньому складі, здавалось, навіть дзеленькання собачого ланця вчувалося.

Страшно, коли нема кому у старості подати склянку води. А ще страшніше – коли нема ЩО подати… Проблема нестачі питної води нині болюча для багатьох районів Донеччини. Чимало сіл і містечок регіону практично залишилися з цією докукою сам на сам. Проте, світ не без добрих людей: нині вже у 39 селах реалізують новий проект водопостачання.

Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
(Тарас ШЕВЧЕНКО, «Чигрине, Чигрине…»)

Не заїжджа зірка політики чи «шоу-бізу», не гучний фестиваль сколихнули Чигирин. Такого зібрання людей у центрі  гетьманської столиці не бачили давно. І привід був зовсім не святковий. Майже півтисячі чигиринців, жителів довколишніх сіл, посланців з Канівського і Черкаського районів зібралися на мирну акцію протесту проти побудови приватним акціонерним товариством «Миронівський хлібопродукт» птахофабрики торговельної марки «Наша Ряба» –  у передмісті, на землях Рацівської сільської ради.

Перше, з чого почав промову Обамана саміті в Стенфорді, –  оцінка Брекзіту. Це пішло в новини моментально. В українських новинах – що? А у нас коротка замітка, через день: «Українська правда» переказує повідомлення  Російської служби «Голосу Америки». І взагалі, нащо українським ЗМІ якийсь «лівий» саміт? Що сказав «великий політик» Ляшко – о, це наш рівень, на всю країну: «дайте два, нє, три!..»

2016-й рік ювілейний для Лесі Українки: незважаючи на біду, війну, скажені комунальні тарифи та інші напасті, громадськість України відзначає 145-ту річницю від дня народження геніальної письменниці. Вшановує творчими вечорами, науковими конференціями, монографічними й популярними виданнями, науковими збірниками, фільмами, теле- та радіопрограмами. На сценах українських театрів з’являються нові спектаклі за Лесиними творами, а її книжка «Слово, моя ти єдиная зброє…» разом з Тарасовим «Кобзарем» у військових одностроях-обкладинках нині самозречено воюють на східному фронті, допомагаючи нашим лицарям героїчно бити загарбника. 

Ігор просить не називати його прізвище. Він третьокурсник одного зі столичних вишів. Родом із Житомирської області, якраз із тієї місцини, котру вразила «бурштинова лихоманка»… Він – пізній син у батьків. Батьки – прості сільські люди. Великих статків не мають. А Ігореві треба ж вчитися у дорогому Києві. І треба жити. Тому коли випадає вільний день – він їде зі столиці додому не на посиденьки, а на «підробіток»…

За даними ГУ МВС у місті Києві, з початку року тільки у столиці зафіксовано 20 зґвалтувань. Йдеться лише про ті випадки, коли жінки знайшли у собі сили звернутися до поліції. Жахає динаміка зростання таких злочинів: за відповідний період минулого року їх у столиці  зафіксовано вдвічі менше – 9. Маніяки справедливо викликають огиду і суспільну ненависть. Слід знати, як діяти в разі неочікуваної зустрічі з такими покидьками.

Останнім часом у країні розплодилася неймовірна кількість громадських організацій. Одні збирають кошти для дітей, інші захищають права молоді/пенсіонерів/тварин, ще хтось мітингує проти вирубки лісів… Розібратись де справді ефективна організація, а де фейк – важко. Непросто. Ми ж вибрали одну з таких громадських спільнот і протягом двох тижнів були з ними пліч-о-пліч.

Хтось вірив, хтось ні, але Джамала таки виборола першість на «Євробаченні-2016» у Стокгольмі. Попри цьогорічний незвичний формат підрахунку голосів, результат справедливий і навряд чи був би іншим, навіть якщо б рахували по-старому. Це, звісно ж, викликало шлункове загострення, навіть рецидиви «когнітивний дисонансу» як у прихильників, так і у «хейтерів» України. Австралія так і не зрозуміла, що трапилось, і на час проголошення результатів більшість на «Зеленому континенті» уже поспішала на роботу чи смакувала ранкову каву. А володарі бронзи лютували, нарікаючи на висмоктані з пальця «корумпованість» конкурсу, «некомпетентність» журі та «анексію» першого місця.

Визволення Надії Савченко відтіснило на узбіччя інформаційного мейнстриму подію, яка за всіма ознаками мала стати топ-новиною в українському медіапросторі. 25 травня спливло два роки від часу обрання Петра Порошенка Главою держави. Що вдалося, а що ні за цей відтинок президентської каденції – спробували оцінити експерти в ході прес-конференції «Два роки Президента».