Калинові зустрічі. Козацька Могила

«Нашого цвіту – по всьому світу», – кажуть про українців. Справді, у які тільки далекі землі не заносила доля наших краян! Що вже казати про сусідні. Свідченням цього є зведені храми, назви вулиць і населених пунктів, а ще – могили тих, хто пішов у кращі світи далеко від отчої домівки. Александрув-Куявський, що неподалік Торуня посідає особливе місце у сумному мартирологу українства.

На околиці цього невеличкого польського містечка знайшли свій останній спочинок 17 українських вояків. 1920 року підрозділи Дієвої Армії УНР спільно з Військом Польським відбили більшовицьку навалу зі Сходу. По тому були інтерновані у табори, один з яких до осені 1921 р. був у Александрові-Куявському.

17 хрестів і надгробків. Козацький курган, запорозький хрест на його вершечку… Цей невеличкий цвинтар так і нарекли – Козацька Могила. Сімнадцять безіменних могил. Певне, імена померлих збереглися десь в архівах, але ця Козацька Могила у польському містечку – символ. Пам’ятник усім, хто склав голову у нерівній борні за рідну, незалежну, соборну…

У час між двома світовими війнами щорічно на початку червня на Козацькій Могилі збиралися українські емігранти. Тут проходили патріотичні заходи, екуменічна служба Божа. У повоєнну добу володарювання комуністів про цвинтар забули. А 1991 року за ініціативи історика Еміліана Вішки і полковника Шимона Сметани та за підтримки місцевої влади український військовий цвинтар відновили. Від 1993 року, вже вдвадцять п’яте, у першу суботу червня на Козацькій Могилі пройшло урочисте вшанування українських вояків.

Велелюдне зібрання на околиці Александрува. Священики різних конфесій, представники міської влади на чолі з бурмістром, депутати Сейму, українські дипломати з Варшави та Гданська, громадськість, гості з України. Зокрема, й учасники телерадіофестивалю «Калинові Мости». Багато хто з місцевих і гостей – у вишиванках.

Починається спільна екуменічна служба Божа. Звучать слова молитов українською, польською, латиною…

Далі промови, лейтмотив котрих – пам’ять про минувшину і польсько-українське єднання. Задля майбутнього…

Військовий салют, урочисте пронесення прапороносцями з асистентами знамен організацій, що брали участь у церемонії, покладання квітів. Від учасників «Калинового Мосту» квіти покладають «батьки» фестивалю – Петро Мідріган та голова Ольштинського відділу Об’єднання українців Польщі Степан Мігус, котрий приєднався до нашої делегації саме в Александруві.

По завершенню урочистостей усіх учасників запрошують на спільний обід. Під величезним навісом – буфет-самообслуговування, столи, де поруч сидять і міський голова, і підліток-харцер, котрий ще годину тому під час урочистостей ледь не непритомнів під спекотним сонцем. Єдина різниця – у дитини у пластиковій склянці лимонад, а не пиво, як у більшості дорослих. Прості, ситні смачні наїдки – бігос, смажені ковбаски. Чемна кухарка пропонує скуштувати «кашичку». Виявляється – це кров’яні ковбаски з гречаною кашею. Атмосфера дружня і невимушена. Військовий оркестр виконує відомі джазові композиції. Жодних окремих кімнат президії чи банкетної зали для «обраних».

– Пригадую одну з наших подорожей до Любави (це невеличке гарне містечко),  – зауважив наш керманич Петро Мідріган. – Мер нас водив містом і дехто з наших, хто зі східних областей, дивувалися: як це мер міста, як «проста смертна» людина може йти містом без почту чиновників, охорони, без джипів, вільно спілкуватися. Тут інше ставлення до посад, до обов’язків, якими наділяє громада.

* * *

Про урочисте вшанування і спільний молебень біля Козацької Могили у польському Александруві пригадав вже повернувшись з фестивалю додому, до української столиці. Згадав, коли побачив кадри як «наш» і «їхній» президенти порізно (один – на Холмщині, інший – на Волині) вшановували загиблих у ході етнічного конфлікту. Навіть не зустрілися по тому…

Так і хотілося вигукнути: схаменіться! Невже стільки смертей нічого і нікого не вчать! Невже так складно усвідомити, що те трагічне протистояння наприкінці Другої світової і у повоєнний час – наш спільний біль…

Історія не знає умовного способу. Але. Уявімо собі, як задля порозуміння, після стількох смертей, діяли би постаті масштабу В’ячеслава Чорновола, Леха Валенси.

Під час таких роздумів, випадково переглянув нещодавно опубліковану в мережі програму про смерть В’ячеслава Чорновола, що вийшла в ефір одного з українських телеканалів у лютому цього року.

В ній йдеться про те як впродовж століття спеціальний гебістський підрозділ вбиває опонентів режиму. Зокрема, й українців Євгена Коновальця, Степана Бандеру…

До речі, політики сусідньої держави, щодо «антибандерівського закону» нещодавно прийнятого Сеймом. Так, історія не знає умовного способу. Але уявімо ситуацію: влада, встановлена в Польщі починає проводити проти корінного населення політику пацифікації – активно переселяти і надавати землю на пільгових умовах представникам іншої нації, підтримувати дії щодо асиміляції і загального утиску польського населення краю. Репресує польських політиків, припиняє фінансування освіти польською мовою. Як би мали діяти польські патріоти? Не тепер, а в історичних реаліях початку тридцятих років минулого століття? Цілком вірогідно – вбили би головного «пацифікатора».

Тероризм як метод державної політики, усунення політичних опонентів… Не сто років тому, а сьогодні, в наш час. Вбивство Галини Старовойтової, Ганни Політковської, Бориса Нємцова, «загадкова» смерть Бориса Березовського. Загибель у катастрофах губернаторів Михайла Євдокимова та Олександра Лєбедя – реальних, а не кишенькових можливих конкурентів на майбутніх президентських виборах.

В цьому контексті, вже не дивують останні результати польської сторони у розслідуванні трагедії, що сталася 10 квітня 2010 року в небі над Смоленськом. Тоді в авіакатастрофі водночас загинуло керівництво Польської держави на чолі з президентом Лехом Качинським. Хіба що дивує як мляво офіційна Варшава реагує на висновки своїх же експертів. М’яко кажучи, не так жорстко як в «українському питанні». Де так легко і наочно можна продемонструвати «жорсткість і принциповість» позиції. Як власної, так і політичної сили, до якої належиш.

Вкотре пригадалися слова сера Вінстона: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на наступне покоління». Отож… 

(Далі буде)

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company