Силові єдиноборства вдосконалювали впродовж багатьох століть в Індії, Японії, Кореї, Китаї, інших країнах. Бойова самооборона з часом вийшла за звичні рамки, стала спортом і мистецтвом, філософією сприйняття світу, своєрідним етикетом, ба більше — способом життя, станом свідомості задля духовного очищення. Справжній майстер той, хто долає межі людських можливостей. Як Юрій Лабзюк, тренер київської «Школи слов’янського кулачного бою».

Він навчає силових прийомів уже двадцять років, але й має чималий особистий спортивний здобуток. Чемпіон світу та другий призер чемпіонату Європи із сіндокан кай карате, другий призер «Кубка Хорива» і володар Кубка світу з універсального кулачного бою, виборов золоту медаль на VI Всесвітньому фестивалі бойових мистецтв у Південній Кореї.

— Юрію Віталійовичу, як Ви починали спортивну кар’єру?

— В дитинстві займався дзюдо. Потім захопився кемпо — східним бойовим мистецтвом, схожим на карате. У спорт прийшов сам, ніхто мене до тренувального залу за ручку не водив. Бойові мистецтва захоплювали. Поставив за мету ними оволодіти і впевнено до цього йшов.

— Досягнення давалися важко? Не було бажання залишити спорт?

— Визначальним стало перше невдале змагання. Пропустив серйозний удар, отримав нокаут, довго відновлювався. Тоді з’являлися думки кинути. Але людина для того й тренується, щоб ставати сильнішою, долати свої слабкості. Так, на старті мене спіткала невдача, але ними і гартуються справжні спортсмени. Більше нокаутів не отримував.

— А поза рингом доводилося пускати в діло свої кулаки?

— Було, одного разу. Вимушена ситуація: ми з товаришем заступилися за хлопця з дівчиною. На них вночі напав чималий натовп. Тоді я вже мав чорний пояс. У таких ситуаціях важливо не втратити контроль над собою, не піддатися «бойовому» азарту. Тому застосовував до нападників кидкові прийоми. Головне було вивести їх з рівноваги, розкидати. Жодного серйозного удару не наніс, нікого не травмував. А якщо комусь і дістався синець, то нехай нарікає на власну дурість.

— Якими знаннями повинен володіти тренер бойових мистецтв? Потрібно мати фахову освіту чи достатньо лише власного досвіду?

— Я починав тренерську кар’єру інструктором, маючи за плечима винятково спортивний досвід. Здавалося, що мені ще потрібно? Коли з’явилося більше вільного часу, замислився над спортивною освітою. Вивчивши анатомію, спортивну фізіологію, тренерські методики, став по-іншому дивитися на усталені речі. Можна мати великий досвід, виховати чемпіонів, але питання в іншому: чи раціонально ти виконуєш роботу, чи не травмуватимеш вихованців надмірними навантаженнями? Бо в гонитві за результатами тренери, трапляється, на все життя відбивають у дітей бажання займатися спортом.

— Юрію Віталійовичу, що мотивує Вас у роботі?

— Фінансовий чинник, насправді, не дає мотивації. Якщо в бізнесі ти вкладаєш гроші і прагнеш за рік отримати удвічі-втричі більше, то у спорті так не працюють. Ти маєш справу з живими людьми, різними за характерами, за фізичною підготовкою. Щоб виховати одного гідного спортсмена, потрібен не один рік. Навіть якщо вихованець досягне високих результатів, тренер не обов’язково отримає грошову винагороду. У нас таке не практикують. Навпаки, часом доводиться витрачатися самому. Наприклад, на ліки своїм підопічним. Чи на спортивну форму. Коли до тебе приходить вайлуватий пацан, а через три-чотири роки він демонструє результат, – оце, справді, мотивує.

— Чи доступний спорт кожному?

— Нині є спортивні школи, де тренують безоплатно. Та й сюди приходять не лише ті, хто завтра бачить себе рекордсменом. А от з участю у змаганнях складніше. Якщо вони проходять за межами міста чи країни, то тут виникають проблеми. Дуже часто талановиті учні через безгрошів’я змушені відмовлятися від участі у турнірах.

— Головне у спорті…

— Усвідомлення того, що будь-які труднощі можна подолати. Спорт формує активну життєву позицію. Людина ставить перед собою цілі, постійно морально і фізично розвивається. Головне — бажання зробити себе сильнішим і кращим!