«Біжить рядок рядкові навздогін»

Поезія завжди несподівана – образами, почуттями, римами. Тим вона й невичерпно дивує. Бо у справжнього поета свій Всесвіт, який той відкриває людям із небайдужими серцями. Людям, які разом з поетом плачуть від подиху, радіють не лише грозі, а й сльозі…

Віталій Білозір завершує навчання в одній із загальноосвітніх шкіл Жашкова, що на Черкащині. Потяг до слова, напевне, народився під впливом бабусиних пісень, яка виходить у ранки і «сапою підбиває роси». Попри відкритість і щирість, голос Віталія не збивається на простоту, у віршах помітна непритаманна для його років зрілість.  

Упевнений, що рідне місто сьогодні для Віталія – Всесвіт, рясно напоєний поезією. А на обрії обдарованого юнака нові світи, які він іще відкриє читачам.

Володимир ЗЕМЛЯНИЙ,  член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола

* * *

Щось бореться
в мені непобориме!
Гаряче серце рветься із грудей,
Повстанський дух гартованих ідей
На волю тягне
чи не кожну жилку…

* * *

Чому замовк, народе, в передгроззі?
Чого чекаєш:  бурі, урагану?
Чи, може, грому, може, шквалу?
Чого ти ждеш, на що надію маєш?
Ще буде грім, ще буде шквал,
Іще гроза заллється.
Ще не на часі
падать у провал.
Настав той час, що треба
воз’єднаться!
Бо грім і небо може розколоти,
Гроза і дух затопить,  не мигне.
Отак і втратиш царствіє земне.

* * *

Яка доречна ця зніяковілість,
Невмілі рухи наших передпліч,
В очах така сумнівна зрілість,
А за плечима — сиза ніч.

У пелюстках весняного Провансу.
Замріяна на вітрові летиш…
Я вкрав тебе у Франції із вальсу,
Хоч ти чужа, а так мені болиш…

* * *

Приходь на чай,
а ні, то на вино.
Я пам’ятаю, що напівсолодке
так любиш ти.
любило і  воно
спивати гіркоту солодку
із вуст твоїх.
Приходь на чай,
бо ніч, як вічність.
Все відчиняє двері ув одчай
і навіть чай, гіркий лимонний чай, 
мені печаль
окропом перелив!

* * *

Свіжий запах смаженої кави
І холодний ранок у журбі…
Як затихли поспіхом октави
На пастелі голосу її!

У молочній пагубі світанку,
Де загиблих зорей не злічить,
Де торкають протяги фіранку
І багряне сонце золотить.

Свіжий запах смаженої кави…

* * *

За шаблонами тихо і уперто, 
За сценарієм людство живе.
Моляться Богу. Себто ,
Вірують в Бога, а люблять себе…

* * *

Ввімкніть мені прадавній патефон
й мелодію тюльпанових платівок,
щоб голка бігла нотами крізь сон,
немов приємний спомин від листівок, 
пошарпаних,  у жовтому конверті,
де сльози окликом упали на слова.

* * *

Біжить рядок рядкові навздогін,
Строфа цвіте бузковим оксамитом.
Від запалу моїх зухвалих рим
Скрипить перо в моєму межисвітті.

Пишу я  Вам, я  думаю про Вас,
Про Ваші сміхи й очі зеленаві.
Нехай той час, що розлучає нас,
Загубиться у скошенній отаві!

* * *

Оце воно так в цьому світі йдеться,
Оце воно так суне до біди… 
Гаряче серце. Ноги скуті в берці.
Розчахнуті від обстрілів сади…

Оце б воно отак упало в прірву,
Оце б воно над небом прогуло…
Як би не наш солдат у формі сірій —
То, може,  Боже, й  світу  не було…

* * *

Бережіть свої душі у цій безкінечній грозі,
і навчіться знаходити щастя в найменших
дрібницях,
не розмінюйте серце в отих безвідмовних
крамницях,
і радійте грозі,
                     і радійте росі,
І радійте сльозі…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company