Гетьманівна

Мемуаристика. Звісно, справжня, правдива. Вона значима і приваблива тим, що це не вигадані історії, а свідчення безпосередніх учасників минулих подій. На палітурці книжки спогадів «Остання з роду Скоропадських» – фото: батько і донька, Павло Скоропадський і Олена Павлівна.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Олена Павлівна Скоропадська (5 липня 1919 – 4 серпня 2014), по чоловікові Отт-Скоропадська – молодша дочка гетьмана Павла Скоропадського.
Брала активну участь у діяльності Гетьманського руху на еміграції, у 1975 році по смерті своєї сестри Єлизавети Скоропадської-Кужім (особистого секретаря батька) перебрала на себе керівництво гетьманським рухом. Співавтор спогадів про останні дні гетьмана Павла Скоропадського «Спомини», автор книжки спогадів «Остання з роду Скоропадських».
Померла в Швейцарії.

В мемуаристиці немає місця письменницькій уяві: що було, те було. Лише щирий плин річки життя. Олена Павлівна так і писала: «Потік спогадів виносив на поверхню моєї свідомості картини, почуття, події мого життя, вони раптом виринали, і я хотіла всіх їх затримати. Люди, які зробили на мене враження в дитинстві чи в юності, ставали для мене знову цілком живими; мої батьки, брати і сестри завдяки спогадам ставали мені такими близькими, якими, можливо, не були ніколи раніше в моєму житті. Я не хотіла покладатися лише на свою пам’ять. Тому заглибилася у щоденники мого батька, його «Спогади», наш родинний архів. Це принесло мені багатство матеріалу. Як же мені це вкласти в читабельну форму? Я намагалась це зробити у книжці». І треба віддати належне ясновельможній авторці, їй це вдалося. Книжка читається на одному подихові, ламаючи певні примарні стереотипи, що можливо існували до того у сприйнятті історичної постаті гетьмана Скоропадського, його оточення, родини. Друге видання поповнилося цікавими спостереженнями Олени Павлівни, зробленими під час трьох відвідин України. Але перші відчуття особливі: «Під нами великі ліси, широкі поля… ми вже над українськими землями. Що сталося, якби розбився наш літак?.. Я померла б на Україні».

Остання з роду Скоропадських і сама втрачала певні уявні трафарети, сформовані далеко від отчого краю. Спогади гетьманівни – це теж документ про епоху, свідками якої ми були і є. Але за турботами повсякдення якось не звертаємо уваги, що за останні чверть століття багато чого змінилося: «Нарешті Хрещатик, знаменитий Хрещатик. Я не уявляла собі, що він такий широкий. Його пересікають гарні бульвари, все дуже чисто, по боках вулиць високі будинки, багато старих, з минулого століття, і нових, з часів Сталіна, не зруйнували загальний вигляд міста, майже всі у доброму стані, далеко краще, як ми це бачили у Східньому Берліні. Нас дивує, що на будинках немає реклям. Це далеко краще, ніж на Заході». Погодьтеся, сьогодні трохи дивно читати. Начебто, не про наш Київ, з новітніми архітектурними одороблами, що спотворили Дніпрові схили, вулицями, розцяцькованими рекламним лубком…

«Яке чудове місто наш Київ, яка краса. Ще тепер, після того, як большевики у тридцятих роках знищили 38 старих Церков, – Софійська площа, скільки часу пройшло, як мій батько тут стояв при молебні після проголошення Гетьманства, скільки він перестраждав після того часу. А тепер я тут стою, – його остання донька».

Старий Київ. Затишний і гордий. Його будинки, як і його мешканці, тихо і непомітно поступаються місцем новомодним зайдам, що вбивають саму душу древнього міста. Правда, є ще острівці минулого, де можна сховатися від новочасної містобудівної какофонії. Ошатна кам’яниця на Подолі, що за переказами належала Івану Мазепі. Тепер – це Музей гетьманства. Окрема експозиція розповідає про часи Гетьманату і його зверхника – Павла Скоропадського.

– Горді, що Олена Павлівна була нашим покровителем, нашою матір’ю-берегинею, – зазначила директор музею Галина Ярова. – Ми завжди відчували її турботу. Хоч і здалеку, зі Швейцарії, але думала і піклувалася про нас. Багато нас учила, підказувала, допомагала.

Кажуть, історія нас вчить того, що нічого не вчить, і не знає умовного способу. Але маючи наприкінці другого десятиліття ХХ століття відносно рівні стартові умови, два народи, що жили до того в одній імперії, пішли різними шляхами. Кожен мав свого очільника: українці – Павла Скоропадського, фіни – Карла Маннергейма. Їхні долі схожі: аристократи, народилися підданими однієї імперії, генеральські звання здобули не на палацових паркетах, а в боях. Але кожному з них, як і народам, зверхниками яких вони були, випав різний талан.

Отак з’явився задум документального кінопроекту. І саме Галина Ярова допомагала збирати матеріал для сценарної розробки.

На той час Олена Павлівна Отт-Скоропадська мешкала у швейцарському місті Кюснахт. Це біля Цюріха, за 2150 км від Києва. Як же кортіло, прочитавши її книжку, поспілкуватися з авторкою, як кажуть телевізійники, наживо! Проте Олена Павлівна тривалий час вже не спілкувалася з пресою. Втім за посередництва Галини Ярової, остання з роду Скоропадських дала згоду на запис інтерв’ю нашою знімальною групою, яка задля цього мала прибути до Швейцарії. Про оренду знімальної техніки ми домовилися, але де взяти гроші на поїздку? І поки шукали кошти на «тревел», користуючись нагодою, що до Її Ясновельможності їхала гостювати художниця Галина Дигас, вручив мисткині маленьку відеокамеру і попросив записати відповіді на мої запитання, надіслані Олені Павлівні.

– Перш за все я мушу сказати, що я не політик, не науковець і не філософ, – зазначила на початку такого «дистанційного» інтерв’ю Олена Павлівна. – Тому на всі ці запитання дуже важко відповідати. Крім того, моя українська мова дуже слаба і я дуже стара. (При цьому пані Олена щиро посміхнулася – А.М.). Але питайте.

– Які властивості характеру Ви найбільш цінували у Павла Скоропадського? Яким Ви його пам’ятаєте?

– Батька я дуже любила і дуже шанувала. Він був великим прикладом для мене, людиною з великою гуманністю, неймовірною витримкою, мав багато гумору. Міг бути ласкавим, а то й емоційним, вибуховим. Але це тривало недовго, і він завжди вибачався по тому. Як маленька дитина, я дуже запам’ятала, як одного разу він мене несправедливо покарав. Потім вибачився, тому що вчинив неправильно (усміхнулася). А головне, він мав ідею, за яку він дуже переживав. І взагалі, обставини тодішнього часу…

– Україна – не Фінляндія. Але наприкінці другого десятиліття ХХ століття стартові умови у цих уламках колишньої імперії були схожі. Чому тоді Україні на відміну від Фінляндії не вдалося відстояти незалежність?

– Думаю, що обставини були все ж таки дуже різні. У Фінляндії народ був об’єднаний. В Україні під час Гетьманату цієї єдності не існувало. Мій батько старався з’єднати нарід. Але не встиг. І я думаю, що це було головною причиною, що Україна впала… Що Гетьманат впав.

– Що таке інститут гетьманства – середньовічна архаїка, чи можлива модель розвитку сучасної України?

– Що буде в майбутньому, я не знаю. Але переконана, що зараз Гетьманат не актуальний.

– Як виховати справжню українську еліту?

– Це дуже важко. На мій погляд, головне – навчити українців відповідальності. І це починається вже у дуже маленьких роках. Для нас, швейцарців, це незрозуміло, що, скажімо, на Україні помешкання дуже затишні, приємні, чисті, а ззовні… Як це може бути? Це ж кожна людина відповідальна за все. І це починається з самого дитинства. Мусять бути такі умови, щоб всі без винятку мали би можливість вчитися, мати добру освіту. Але головне, щоб люди мали таке відчуття, що вони всі разом відповідальні за свою землю.

– Яким має бути лідер сучасної України?

– Чесним. Він не може бути корумпованим. Але зовсім непотрібно, щоб лідер був таким дуже освіченим. Це зовсім не так. Подивіться на Валенсу. Він був простим робітником. Але він мав характер і мав витримку, мав ідею. І це, я думаю, важливо. Але я громадянка Швейцарії, в якої одного лідера нема. Ми маємо 7 міністрів, з яких щороку вибирається президент. І всі ті міністри затверджують кожний рік нового. Це зовсім інший підхід, який дуже добре функціонує.

– Якою має бути нині українська національна ідея?

– Головне, я думаю, мусить бути єдність. І всі частини народу мусять над цим працювати і працювати на вільну незалежну Україну. Крім того, я все ж таки думаю, що шлях України мусить бути ближчим до Заходу. Мати добрі відносини з сусідами, але більше співпрацювати з Заходом. Для цього головне, найважливіше – встановити, щоб суди були некорумповані. Щоб люди на Заході мали довіру до українців. На жаль, трапилось так, що Україна розгубила ту довіру після Помаранчевої революції. Під час революції увесь світ дивився на Україну. А що сталося пізніше?

– Якою Ви бачите Україну років за 20?

– Це все залежить від молоді, залежить від нових генерацій. Коли вони розумітимуть, що вони всі спільно можуть працювати для своєї держави, для вільної самостійної України, все буде добре. Коли вони цього не зможуть, тоді я не бачу доброго. Але все ж таки я вірю в добре майбутнє. Тому що я вірю в творчу силу українського народу.

– Про що мріє Олена Скоропадська?

– Мрію про самостійну вільну Україну. Щасливу, яка була б об’єднана однією ідеєю мати свою державу. А для мене особисто… Я така стара. Ще живу, ще маю радість життя, але все ж таки думаю о кінці. І я мрію щоб могла спокійною і здоровою померти.

*   *   *

За життя Олени Павлівни до швейцарського Кюснахта ми так і не дісталися. Тепер, дивлячись на монітор, з якого посміхається високоповажна гетьманівна, вкотре переконуєшся – історія не має умовного способу, і цей любительський запис – єдине, що залишилося в нашому відеоархіві.

«Властиво, старіти є цілком добре. Вже не потрібно нудьгувати, треба тільки спробувати глибоко поринути у спогади. Це так, наче знову розкриваєш стару книжку з дуже яскравими малюнками, до якої вже давно не заглядав».

Це завершення  книжки спогадів Олени Скоропадської-Отт. Українки  не лише за походженням…

Loading...

Коментар до Гетьманівна

  1. Дуже правильно сказано про молодь. Мрію про ті часи, коли молоді українці візьмуть владу в Україні в свої руки. Ще не так давно, якихось два роки з хвостиком, навіть гадки не мав і не вірив, що в нас є гарна, достойна, патріотична мудра молодь. Сьогодні з впевненістю в 1000(тисячу) процентів кажу: Є! Є в нас хлопці й дівчата що вже можуть брати державне кермо під свою опіку. і таки візьмуть. Бо вже пора взяти нашу злодійкувату (а не повертається язик сказати – еліту) владу за хвоста, стягти з засидженого трону і… Та хай ідуть з Богом. Нехай ідуть і не заважають Україні стати нарешті в рівень з найрозвиненішими країнами світу. А потенціалу в України вистачить на півсвіту.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company