Праведники народів Світу. Український вимір

Окрім української і російської, у нашому київському дворі чув ще одну мову, чітку, приємну на мелодику, але незрозумілу. Нею спілкувалися дідусі і бабусі моїх друзів, а ще дивний невеличкий чоловічок невизначеного віку з рипучим високим голоском і схожим на печене яблуко личком. Його звали Абрашею. Здається, він вічно сидів біля третього під’їзду, з усіма сусідами вітався, певне, «все про всіх знав», – справжній живий атрибут нашого двору…

Вже потому дізнався, що мова та – ідиш, нею розмовляють євреї, а нашого дворового всезнайку Абрашу в дитинстві під час війни схопили нацисти. Ні, його не вбили як інших, хлопця оскопили. Тоді, на початку шістдесятих, про звірства нацистів, особливо про нищення євреїв, говорили майже пошепки. Трохи згодом в дитячу пам’ять врізалися окремі кадри з епохального «Звичайного фашизму» Михайла Ромма, стрічки, яку батьки (цілком правильно) забороняли мені дивитися. Але ж так кортіло хоч одним оком зиркнути на екран телевізора – величезної скрині з малюпусіньким екраном! У 66-му мама взяла у сусідки почитати журнал «Юность». Так у нашу квартиру увійшов приголомшливий роман «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова. Напевне, не кращий вибір для читання дев’ятирічному хлопчиськові, але книжка – про війну очима хлопчика, та ще й дія відбувається не на якомусь екзотичному таємничому острові, а осьдечки, у місцях, відомих змалечку. І жахи окупованої української столиці, описані в романі, у такому занадто юному віці читача, сприймалися не як реалії. Радше як страшна-престрашна казка…

Дещо з шухляди нереалізованих планів

Відтоді «Бабин Яр» не перечитував. І не тягне. А напередодні виходу на екран серіалу «Життя і доля», знятого Сергієм Урсуляком, спочатку взявся прочитати першотвір – однойменний роман Василя Гроссмана. Вкотре переконався: за всіх можливостей і засобів «найважливішого з мистецтв», екранізація – річ невдячна. Звісно, якщо порівнювати з першоджерелом.

В одній з глав роману, серед переліку осередків єврейського життя –  київський Поділ, Одеса, Варшава, Фастів, Мелітополь, Амстердам – вичитав доти не відомий мені топонім Сталіндорф…

Так народилася ідея кінопроекту «Зірки Сталіндорфа» – розповіді про історію одного з куточків України, розташованого у степах правобережної частини Дніпропетровської області. Він певний час йменувався Сталіндорфським районом.

Як і вся країна у першій половині минулого століття, люди тут під червоними прапорами і п’ятикутною зіркою пережили колективізацію і розкуркулення, войовничий атеїзм, Голодомор, репресії, боротьбу з «націоналістичним елементом». Але вся ця напасть  вимучувала не лише українців, бо до Другої світової війни це був єврейський національний район: 16 єврейських сіл, 4 – українських, два німецьких, одне – російське.

В часи війни, під нацистським окупантом значну частину сталіндорфців змусили носити на одязі іншу зірку –  шестикутну. А ще – вірити. Вірити у свою долю, що десь там далеко є саме його зірка. Дороговказ.

Голокост забрав життя 3911 євреїв, мешканців району. Як зазначають джерела, зокрема російськомовний розділ Вікіпедії: «евреи Сталиндорфа и всего района, не успевшие эвакуироваться, были уничтожены немцами (при участии местного населения)». А про те, що оте «местное население», ризикуючи життям, своїм та родин, врятувало понад 400 євреїв, – ані слова…

Така напівправда, розказана вибірково (даруйте за журналістський штамп: хочеться сподіватися, що це ненавмисно), таїть неабияку потенційну небезпеку – ефекту «кривого дзеркала».

Саме на подолання цієї проблеми і спрямовувався проект.

Його автори прагнули засобами документального кіно відкрити широкому загалові маловідомі факти вітчизняної історії, спонукати глядача замислитися над дальшою долею України.

Напевне, в кожного є своя шафа із скелетами, а у режисера – шухляда з нереалізованими планами. Тим паче в часи малокартиння. Попри звернення до різних ймовірних джерел підтримки, проект шість років так і залишається лише задумом…

«Людяність у безодні пекла»

Кажуть, час найкращий лікар. Згодом забувається все чи майже все. Але ще живі очевидці тих трагічних подій, котрих вберегла їхня зірка. Зірка Сталіндорфа.

Про це згадалося, коли дивився документальний проект «Слово Праведника».

– «Слово Праведника» реалізується вже протягом двох років, – розповідає Маргарита Яковлєва. – У нього два співавтори: я і Світлана Левітас. За цей час створили п’ятнадцять інтерв’ю з Праведниками Світу і людьми – свідками Голокосту, які готові говорити з різних міст України: Києва, Львова, Вінниці, Умані, Могилева-Подільського. Знято шість серій фільму. Нині в Україні близько 2650-ти чоловік є Праведниками народів Світу. Хтось врятував одне, хтось десятки або сотні життів. Всі ці люди мають нагороди від «Яд Вашем», і за законом держави Ізраїль – герої. Проте їх майже не знають, і наш проект покликаний зберегти їхні імена для історії, а їхні спомини – для майбутнього. Щоб світ більше дізнався, що в один з найтемніших і похмурих періодів в історії людства, під час Голокосту (як зазначено в Книзі Псалмів) були люди, які, смертельно ризикуючи собою і своїми сім’ями, не боялися рятувати інших. Також у цих фільмах використано фрагменти їхніх особистих архівів, розповіді про те, як до війни в різних містах України жили разом євреї і українці. А також історії дружби їхніх сімей, скріпленої страшними роками війни.

– Нині іврит є рідною мовою приблизно для восьми мільйонів людей,– нагадав головний редактор порталу Jewish.org.ua Ігор Кулаков. – Це мало, але якби не перемога союзників і не Праведники народів Світу, то цю мову чули б рідше, ніж латину. Чи не чули б узагалі. Я часто повертаюся думками до подій 30-40-х років XX ст. Досить важко зрозуміти й усвідомити, що тоді відбувалося. Може, тому і з’явився наш інтернет-портал. На цьому сайті, намагаємося аналізувати сучасність, минулі взаємини українського та єврейського народів. І, звичайно, знайшли місце для проекту «Слово Праведника».

– За часів Радянського Союзу, багато людей боялися говорити про те, що вони рятували євреїв, – вела далі Маргарита Яковлєва. – На 1991 рік «Яд Вашем» визнав Праведниками народів Світу близько двохсот українців. Дві з половиною тисячі героїв розшукали вже за роки Незалежності. Люди перестали боятися, перестали мовчати, і щороку Ізраїль визнає все нових Праведників народів Світу. На жаль, посмертно, тому медалі, дипломи отримують їхні родини. Всього в світі близько двадцяти шести тисяч Праведників народів Світу. Найбільше – у Польщі, потім – у Франції, Україна – четверта у цьому переліку. Але якщо в окупованій Європі за перехованого єврея людей депортували в концтабори, то в захопленій нацистами частині Радянського Союзу за це знищували всю родину. У наших фільмах цитуємо книжку Жанни Ковби «Людяність у безодні пекла», яка розповідає про тих, хто вижив, рятуючи євреїв на Галичині. І про тих, кого за це знищили нацисти. Після Другої світової війни євреї приїхали в Ізраїль, звернулися в «Яд Вашем», і ті українці, котрі їх рятували, отримали звання Праведника посмертно.

*  *  *

Такий приклад самопожертви розповів мені кінорежисер Володимир Фесенко:

– Якщо їхати повз Яремче до Буковеля, Микуличина вам ніяк не оминути. У цьому гуцульському селі живе Катерина Михайлівна Німчук. Свого часу записав з нею такий синхрон, де вона сказала: «Моїх тата і маму розстріляли німці за те, що ті переховували євреїв». Маленькій Катрусі вдалося врятуватися, після дитбудинку закінчила педучилище у Коломиї, все життя вчителювала у рідному селі. Вона вже давно на пенсії.

*   *   *

«Вижили, тому що їх врятувала українська родина»

– Не можу уявити, яка б була кількість Праведників, якби процес їхнього пошуку розпочався одразу по війні, особливо на теренах України, Польщі, Білорусі,– зазначає голова правління Всеукраїнського благодійного фонду «Для тебе» Юлія Гольденберг. – Дуже часто вони рятували людей, яких до того ніколи не бачили і не знали. Років п’ятнадцять тому на Західній Україні зустріла жіночку. Їй тоді було 95 років. Під час війни вона врятувала вісім євреїв, які йшли повз її будинок у селі. В неї було десять дітей, чоловік був на фронті. Я запитала: «Ви не боялися рятувати? Чужі люди, а в вас свої діти. Ви ж знали, що вас можуть вбити разом з вашими дітьми»! Вона почала плакати, взяла мене за руку і сказала: «Дітонько, ти ще не розумієш, ти дуже молода. Як могла не допомогти людям, які потребували моєї допомоги. Коли хотіла, щоб вижили мої рідні діти, як могла позволити іншим дітям померти лише через те, що вони мали інше віросповідання». Виявилося, що вона все ще спілкувалася з тими родинами, що вони підтримували одне одного. Люди, котрих вона врятувала, тоді вже мешкали в Америці, називали своїх дітей і онуків на честь її родичів. Це і є приклад мужності, людяності, дружби.

– Моя мати була підлітком, коли знищили всю її велику родину, – ділиться спогадами Головний рабин об’єднання громад прогресивного іудаїзму Алекс Духовний. – Її батько був останнім рабином Ружина. Його вбили за два місяці до визволення цього єврейського містечка. Моя мати і її молодша сестра Броня вижили. Вижили, тому що їх врятувала українська родина Волинець, які зараз серед Праведників народів Світу. Якби не ця українська родина, я б перед вами не стояв, бо моєї матері не було б. З дитинства пам’ятаю, що розповідала мати. Мені дуже подобаються слова Бернарда Шоу: «Ми навчилися плавати під водою як риби, навчилися літати в небі як птахи, нам ще треба навчитися жити на землі як люди». Треба, щоб відновлювалась Україна, бо ми всі один народ, і тому Бог сповнений милосердя.

– Я люблю такі проекти і з задоволенням даю і даватиму на них гроші, бо люди живі, поки пам’ять про них жива, – зазначив один з меценатів «Слова Праведника» Євген Городецький. – На роковини Бабиного Яру ми робимо марш пам’яті. Просимо людей, щоб вони не приходили з прапорами, транспарантами, збираємося біля кінотеатру «Київська Русь», мовчки йдемо до Бабиного Яру, і там рабин читає кадиш. Ми почали удвох, а вже минулого року нас було понад триста. Були діти з єврейських шкіл Житомира, Білої Церкви, з випускного класу німецької школи Києва. Діти повинні нести в собі пам’ять, яку несемо ми. Тоді є надія, що такого не буде знову.

– Фільми Маргарити Яковлєвої та Світлани Левітас – про праведників і врятованих, я один з тих, кого врятували з гетто, врятувала родина Самборських, – продовжує розповідь голова Всеукраїнської асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів Борис Забарко. – У нашій організації ті, хто дивом врятувалися і вижили в роки Голокосту. Ми залишилися живими завдяки українцям, росіянам, полякам, навіть німцям. У 2001 році ми зробили перший в Україні фільм про Праведників народів Світу. Один з епізодів стрічки присвячений селу Яруга Вінницької області. В цьому селі під час війни українці рятували своїх друзів і сусідів. Вони створили комітет з порятунку, який очолював Федір Крижевський, і домовилися, що кожна українська сім’я буде рятувати по одній єврейській родині. Так це село було врятовано. Це унікальний випадок, який досі не відзначено на державному рівні. Хоча не раз зверталися (починаючи з Ющенка) до Президентів України з пропозицією, щоб влада, держава, країна відзначили подвиг людей в Ярузі. Нарешті отримав відповідь, що у нас прийнято відзначати тільки людей, а не села і міста, як це, приміром, робиться в Болгарії. Шкода, що все, що робимо для вшанування, – це занадто пізно. Ми обікрали себе, обікрали свою історію і ті люди, які могли б розповісти, як вони вижили, їх залишається все менше й менше…

«Зрозуміла: це не може бути просто інтерв’ю»

– Мама моєї бабусі під час погромів переховувала своїх сусідів, – долучається до розмови кінорежисер, автор документального циклу «Праведники Світу» Марина Дубровіна. – Про це дізналася геть випадково, коли почала вивчати цю тему. Закінчивши ВДІК, жила в Москві, але п’ять років тому повернулася в Україну. Приїхала до Києва відпочити, та стався Майдан, і я залишилася. Моя мама багато хворіла… Зрозуміла, що виїхати не можу. Стала молитися, щоб Бог дав якусь роботу, котра була б мені до серця. Президент американського християнського телеканалу запропонував поїхати до Вінниці, у музей Голокосту. Поїхала у відрядження і зрозуміла: це не може бути просто інтерв’ю, це має бути історичне дослідження, яке б руйнувало стереотипи. Мій документальний серіал було задумано на 12 серій, але в певний момент довелося зупинитися, бо не знала чи витримає серце. З цією темою працювати дуже складно: пропускаєш все через себе. Наприклад, директор музею Голокосту в Одесі Павло Козленко – юрист і не збирався займатися історією. Його попросили подивитися і відредагувати книжку про історію єврейських поховань в Одеському регіоні. І після цього він став директором музею. У сорок років переніс інфаркт, бо опрацьовував багато дуже важкого матеріалу. Ця тема не вичерпається ніколи.

*   *   *

Працюючи над задумом «Зірок Сталіндорфа», багато думав: а раптом такий фільм про Голокост, знятий режисером-українцем, спонукає мого колегу-єврея створити кінотвір про Голодомор. Як би це допомогло формувати наш спільний, а відтак об’єктивний погляд на складні моменти історії. Та  нас самих, для кого від діда-прадіда Україна – спільний дім. Нашу єдину політичну націю.

Хоча насправді цю мою мрію ще 1963 року втілив Василь Семенович (Іосиф Соломонович) Гроссман – повістю про Голодомор «Все тече»…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company