Крах режиму Башара Асада в Сирії став серйозною поразкою росії, яка позбулася багатьох стратегічних, економічних і політичних важелів впливу. Сирія була ключовою союзницею Москви на Близькому Сході, ця втрата суттєво послаблює вплив «ерефії» на регіональні процеси. І її вагу супроти Сполучених Штатів: помітно посилюються стратегічні позиції Вашингтона і його союзників, зокрема Ізраїля, Саудівської Аравії та ОАЕ.

Від Трампа вже рябіє ув очах і шумить у вухах.  Усі новини починаються й закінчуються ним – такі великі надії й сподівання на нового президента США. Аж надто великі.

Міжнародний комітет Червоного хреста й ООН. Здавалося б, саме ці дві ключові міжнародні інституції в час кровопролитної війни мали б стати оборонним щитом для країни-жертви. Натомість упродовж двох із половиною років широкомасштабного вторгнення росії в Україну вони показують не лишень безсилля, але й відверто заграють з міжнародними злочинцями.

Усе в цьому світі взаємопов’язано, особливо, коли це стосується глобальних подій. Російсько-українська війна неабияк упливає на світову геополітику. Протистояння демократії та авторитаризму, здається, набуло пікового моменту. Про це свідчить відвертий шантаж кремлівського диктатора ядерною зброєю.

Фільм Чарлі Чапліна «Великий диктатор» – вбивча пародія на авторитарний режим. Крізь призму сатири постає абсурдність страждання звичайних людей різної національності й віросповідання, котрі воліли жити та творити у своїй країні. Займатися улюбленою справою, відчувати безпеку та комфорт, не боятися, що завтра озброєнні люди, сповнені ворожості, силою відберуть нажите поколіннями. Зруйнують відчуття захищеності та спокою. Ба більше – з чиєїсь злої волі нараз укоротять невинному віку.

Чому Україна не стане частиною Європейського Союзу

Омаж (нехай помітний лише мені) на памфлет Багряного явився дощового ранку, саме тоді, коли німецький бомж вирішив підсісти до мене в автобусі. Дорогою він дряпав собі руки, щось бурмотів під ніс, пару разів гучно ремигнув, загалом викликав максимальну огиду, але, на жаль, їхав до кінцевої. Навіть не намагайтеся закликати мене до толерантності – всі інші пасажири теж були сама тактовність, адже смердів він не у них під носом.

Гадина агресивна. Гадина піднімає голову. Це можемо спостерігати саме тепер, коли, росія то там, то сям знаходить собі не тільки союзників, а й послідовників. Останні страшніші. Адже в разі безкарності, зло неодмінно породжує інше зло. І не одне.

Коли чую про київський Майдан, завжди поправляю: Майдани. Як безпосередній учасник тих багатомісячних подій стверджую – Майданів було, як мінімум, п’ять: від оптимістично-застережного Євромайдану осені 2013-го – до кривавого Майдану зими 2014-го… Між ними був і «Майдан зневіри», коли опозиційні спікери після проведених перемовин на Банковій вже не мали з чим виходити до людей. І тоді їх просто засвистали, а на сцені «не заплановано» з’явився активіст Володимир Парасюк… Що було далі – всі знають.

Україна в очікуванні. Світ в очікуванні. Всі чекають на український наступ/контрнаступ (кому що більше до вподоби), але суть від того не змінюється: маємо погнати ворога з української землі. Як стверджують оптимісти, за межі кордонів 1991 року. Все здається очевидним, зрозумілим і справедливим.

Ранок 20 лютого 2023 року точно ввійде в підручники української історії. Попри всі протокольно-безпекові застереження до Києва прибув Президент найсильнішої держави світу Джордж Байден.

У сучасному мінливому світі Європейський Союз, спільнота, заснована на мирі, демократії, відкритих ринках і правах людини, постала перед знаковим викликом: нині серйозно перевіряється на міцність європейська архітектура безпеки. Агресія росії проти України спонукає ЄС шукати нові шляхи підвищення стабільності. Цього року Україна отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу. З перспективою стати віссю, навколо якої будуватиметься нова система безпеки в Європі.

Саме це слово дедалі частіше спадає на ум, коли читаю повідомлення з московії.  Схоже,  кремліни безнадійно заплуталися у власній брехні. Давно повіривши самообману, змусили багатомільйонне суспільство «ерефії»  жити в паралельному світі. Богу дякувати, ця психічна хвороба, що нагадує вивернутий «тулуп,» не поширилася світом, окрім незначної частини країн з диктаторськими режимами. 

Нині сущому поколінню українців довелося відчути на собі, що воно таке – абсолютне зло. Звісно, кожна людина з огляду на власну історію, пов’язану з новітньою російсько-українською війною, може пояснити це по-своєму: від безпосередніх учасників бойових дій  до переселенців. Характерною ознакою абсолютного зла є те, що воно торкнулося всіх людей, без винятку. Це, як – всепроникна радіація, від якої ніхто не сховається. Зло пекуче, болюче, воно викликає страшенну бурю в душі.

Кремлівський фюрер, поведений не лише на змовах, таємних та масових убивствах, морях людської крові, а й на нумерології, готує свій двір і свій покірний «народєц» до «празніка», що «порохом пропах», і до радості «со слєзамі на глазах».

Докопуючись до причин новітньої російсько-української війни, доходимо гіркого, але цілком сподіваного висновку: у цій бійні однаково винні як російська верхівка, так і більшість росіян. 

Інформація з усіх усюд фронтової України підтверджує: наш східний лютий ворог, який так любив хизуватися своєю європейськістю і навіть рядитися у святе місіонерство «трєтьєго Ріма», здер ненависну машкару цивілізації і явив себе у всій почварній генетиці – первородністю орди. Є до цього своя біологічна аналогія: комаха Locusta migratoria, яка вирізняється масовою стадністю, здатністю мігрувати й агресивною ненажерливістю. Ми, зазвичай, називаємо її зрозуміліше: сарана перелітна. 

Агресія Російської Федерації проти України наростає. Соцмережі ряхтять фейками, а потенційні інтервенти стягують до російсько-українського кордону війська, техніку й озброєння.

Топ-темою більшості світових ЗМІ  кінця 2021 – початку 2022 років стало зухвальство Російської Федерації, своєрідний «виклик на дуель». Цей демарш, адресований, передовсім, США, змусив найбільшого геополітичного гравця реагувати. На хворобливу думку нинішніх господарів Кремля, своїм «ультиматумом» вони автоматично стали в ряд «світових гравців». А ми знаємо настільки важливим для імперії зла є чинник усвідомлення власної величі.
Про них справді заговорили. І не тільки. Для багатьох істинних гросмейстерів геополітичної шахівниці саме тепер настав момент істини. 

Під гаслом «Нє отдадім ні пяді родной зємлї!» Росія робить усе, щоб в інших країнах нагніталися політичні протистояння, дужчали відцентрові сили, множилися сепаратистські настрої. У Кремлі сплять і бачать роздроблений і розсварений Євросоюз. Адже нинішня євроспільнота жорстко обстоює (економічними санкціями й потугою Північноатлантичного альянсу) непорушність кордонів, встановлених після Другої світової війни.  Така міцна спільнота, звісно,  створює російським загарбникам серйозні економічні й геополітичні проблеми. Тому Росія в особі путінського режиму звернулася до звичної для неї дипломатії цезаризму: «Розділяй і володарюй!»

Події останніх місяців у протистоянні «імперії зла» розгортаються надто швидко (а точніше – за відсутності належного протистояння). Отже, хто переможе – цивілізований демократичний світ чи московський авторитаризм? Якщо раніше це питання не викликало жодних двозначних відповідей то тепер, з огляду на нахабну поведінку Російської Федерації в енергетичному секторі, не варто легковажити.

Відомий філософський вислів: «Платон мені – друг, але істина дорожче» перекочовує від покоління до покоління вже багато століть. І не випадково, адже ця проста фраза вкотре нагадує про верховенство справедливості над усіма іншими постулатами.

Брат ты мне или не брат,
Рад ты мне или не рад…
(З пісні).

У своїй статті про Україну Владімір Путін з-поміж вразливих територій, котрі Росія може відкремсати від України, пом’янув нашу Підкарпатську Русь (нинішнє Закарпаття). Разом з регіонами потенційної Новоросії. Нагадав 1944-45 роки, коли Червона армія вже владарювала в автономній республіці, оформлюючи папір’я, щоб одібрати її від Чехословаччини та передати Українській РСР. Так і вчинили. З Маніфестом з’їзду Народних комітетів Закарпатської України в Мукачеві, підписанням договору між урядами СРСР та ЧССР, ратифікаціями парламентами у Празі та Москві.

Вже всі помітили, що у наших «молодших братів» з Півночі з’явився новий тренд: вони не лише вище керівництво, але й усіх українців записують у «нацисти». Ми ж натомість маємо усвідомити: в Росії не лише керівництво, але й широкі народні маси є невиліковними шовіністами.

Ніхто так самозакохано і самовпевнено не виховує собі ворогів, як московити. І то – віками! Нині дожилися до того, що своїх друзів вони можуть назвати на пальцях однієї руки. Решта – вороги! Тривалий час у коло їхніх близьких, уважалося, входили українці. Так там думали. Аякже – «братскій народ» із однієї, як вони кажуть, «купєлі»… Тоді чому, маючи на прив’язі «младшую сєстру Украину», московити не гребували для неї найгіршими характеристиками? «Странная любовь, однако». Отак, орудуючи як віжками «братскімі узамі», не зчулися, як виростили на свою голову ще одного ворога.

Журналісти поцікавилися у відомого шоумена і телеведучого Юрія Горбунова, чи готовий той будувати політичну кар’єру. Юрій відповів: «Вже пропонували, я не пішов. Все-таки люди повинні займатися тим, що вміють. Політика, як мені здається, – це професія. Тому моя відповідь – ні». Втім, трішки подумавши, шоумен пом’якшив свій категоризм: мовляв, поживемо-побачимо…

Прессекретар президента РФ Владіміра Путіна Дмітрій Пєсков заявив, що Кремль і надалі захищатиме свою ідентичність в Україні, де живе дуже багато росіян і російськомовних, які без сумніву є частиною «русского мира» світу. Запевнивши, що його, того «міра», захист, розвиток відносин із ним і різні механізми його підтримки були, є і залишатимуться пріоритетною темою для російської держави. І що Росія просуватиме ці ідеї в Україні «м’якою силою», методами, що не суперечать міжнародному праву.

Кілька українських телеканалів упродовж тривалого часу провели «майстер-клас» на тему: що таке антижурналістика? Особливо цей «урок» запам’ятається студентам, які обрали для себе журналістську професію.

Рік 2021-й почався з турбулентності. І хай її глобальний епіцентр знаходився не в Україні, все ж кола однозначно дістали й нас.
А закрутилося у США, перед остаточним проголошенням імені нового президента.

Ні сіло ні впало Президент України Володимир Зеленський оголосив проведення всенародного опитування. В акурат під час місцевих виборів, 25 жовтня. На пам’яті перипетії ухвалення закону про продаж землі, коли на вимогу опозиційних партій провести референдум парламентська «монобільшість» та й сам господар Банкової дружно переконували заперечували: «Ми абсолютні переможці. 73 відсотки виборців  схвалюють нашу програму і наші дії, обійдемося без пускання грошей на вітер».

Війська РФ прориватимуться з окупованого Криму до Херсонської області, щоб  пустити  дніпровську воду в Північно-Кримський канал. Такий спалах пригаслого багаття російської агресії спрогнозував командувач Військово-Морських Сил ЗСУ Олексій Неїжпапа.

Громадяни не помітили, як минув рік президентства Володимира Зеленського. Не помітили кінця епохи бідності, не побачили обіцяних посадок корупціонерів. Не закінчили війну з Росією, хоча досить було «просто лише перестати стріляти». Не допомогло й те, що Зеленський подивився в очі тезці Путіну. За рік на Сході загинуло понад сто бійців, кілька сотень поранено та скалічено…

Президент України Володимир Зеленський через контрольовану більшість у Верховній Раді змінив уряд. Несподівано, бо ще вчора Кабінет міністрів був «цяця», а всяким критиканам нинішні насельники Банкової та Грушевського відповідали, що скоро, мовляв, ми заживемо, як вареники у маслі.

Голова парламентської фракції «народних слуг» Давид Арахамія  підтримує подачу води в окупований Росією Крим. Мовляв, то буде добрячий аргумент-компроміс у перемовинах за звільнення Донбасу. Росіяни та їхні посіпаки від такого гуманітарного «удару» посунуться за «порєбрік», до свого Ростова. Та й живуть у Криму наші люди, то чи гоже їх морити безводдям?

Даруйте, але ми, наче барани перед новими воротами, буцнулися рогами у розведення військ на Донбасі. Так, мовби погоничі ґирлиґою геть відбили тяму. Одні кричать: «Розвести, бо то мир!», а інші опираються: «Ні, то зрада!» А що заважає озирнутися довкола?  Оті крутороги, що аж на потилицю?

Ключовим у нашій  новітній історії стане слово із трьох літер – ЦВК. Навіщо нинішня монолітна більшість з Президентом на чолі так поспіхом розпустила  Центральну виборчу комісію? Бо та  з минулого, хай і дуже недавнього?

Події серпня, надто останніх днів літа, спресувалися, наче солома, тюкована сучасними «джондірами», що несподівано з’явилися колись на колгоспній ниві. А в тій коров’ячій жуйці – й осот, пересипаний половою, і перша цвіль на золотистих стеблах…

Як і обіцяв головний слуга народу Володимир Зеленський, упав найміцніший бастіон старої влади: в обраному на позачергових виборах парламенті – понад триста цілковитих «новачків». Конституційна більшість! Маємо, щоправда, й інший рекорд: народними депутатами – переважно від «Слуги народу» – стали 23 безробітних. Воістину, масові чудеса преображення.

Перегони до Верховної Ради – на фінішній прямій: ще день для останнього агітаційного ривка, а далі комусь – п’єдестал народної довіри, а комусь – кілька років зневіри. Прогнозовано бар’єр перед парламентом перескочать п’ять-шість партій.

Кажуть, закон, як дишло: куди повернув, туди й вийшло. А великий закон – велике дишло!
На другий день свого президентства, керуючись Основним Законом країни – Конституцією, її гарант Володимир Зеленський розпустив Верховну Раду. Дочасні вибори призначив на 21 липня, а чергові мали відбутися 27 жовтня. Чи варто було здіймати бурю під парламентським куполом заради трьох місяців?

У Кремлі гарячка холодної війни – готуються до справжньої. Владімір Путін ухвалив для себе рішення наступати. Звісно, коли складеться сприятлива геополітична комбінація. Власне, її  складає сам недорослий «кремлівський Марс», добираючи всілякі «гібридні» відмички до чужих державних сейфів. Європейський Союз уже позначився тріщинами. Треба віддати розпутне Путіну: він із шкури пнеться, щоб ці розколини розширити, вимостивши ними свій «дранк» на Захід. І коли настане «година Че», схоже, не вагатиметься.

Під завісу реєстрації у ЦВК засвітилося понад сорок кандидатів у президенти України. Незалежно від того наскільки «врожайним» видасться восьме лютого, останній реєстраційний день, зрозуміло, що нинішні великі перегони вже встановили  рекорд охочих ухопитися за державну булаву. У виборчі бюлетені буремного 2014 року ЦВК внесла лише двадцять одне прізвище.  «Очко», якщо говорити мовою картярів, де «джокером» ще зі старту  був Петро Порошенко. У день сьогорічного голосування, 31 березня, нам на руки ляже явний «перебір» кандидатів. І «джокерів», принаймні нині, засвітилося кілька.

За хвилюваннями про створення помісної церкви і долею полонених північним агресором українських моряків, за різдвяними клопотами з поля зору широкої громадськості якось випали передноворічні російсько-білоруські «братання». «Атєц Владімір» так ухопив в обійми «бацьку Алєксандра», що той аж зубами заскреготав. Великорус вимагав від білоруса невідкладно створити квазі-Союз. Радянський. Тобто покірно погодитися глитнути великою Росією маленьку Білорусь, яку в Кремлі вперто називають традиційно, «по-савєцкі» – «Бєлорусієй».

Кажуть, хто в армії служив, той у цирку не сміється. Ха! Ті гострослови з пізнього радянського «совка» не могли й уявити на що перетвориться нинішній українським політикум. Не те що сміятися чи плакати, а й слова про нього не навернеш. Дивишся на унікумів роззявивши рота: чи то ти дурний, чи вони з глузду з’їхали…

Збройний напад у гирлі Керченської протоки на українські військові кораблі російським флотом, літаками і гелікоптерами. Захоплення в полон українських моряків, серед яких є й поранені. І на цьому тлі перші заяви про можливість введення воєнного стану. Багато хто засинав із жахливою думкою, що війна вже на порозі його дому. Справді, чимало таких, що за останні роки дистанціювалися від неї. Ніби на Донбасі воює хтось, а не ми, що стали «new edition»  – оновленою версією нападу Росії  на Грузію. Обиватель раптом нажахався не самої війни, а лише її тіні – воєнного стану. І зарепетував разом з політиками, які теж налякалися, що Президент Петро Порошенко узурпує владу,  що через воєнний стан доведеться переносити президентські вибори. А вони ж уже розпочали кампанію, вклалися в агітацію. Уже подумки приміряли до своїх сідниць вистраждане уявою найвище державне крісло…

Російська Федерація ввела проти українських політиків і бізнесменів, низки підприємств, переважно аграрної галузі, обмежувальні санкції. Рахунки, майно та цінні папери 322-вох  громадян України та 68-ми юридичних компаній заблоковано, а діяльність обмежено. Можна сказати, що Росія дала потужний залп у відповідь. Бо ще у червні Президент Петро Порошенко ввів у дію рішення Радбезу України про санкції стосовно 14-ти фізичних і 30-ти юридичних осіб із Росії. Порівняймо цифри: у них сотні, у нас  десятки. Але більшість експертів схиляються до думки, що той залп… у небо по горобцях.

«Будьмо уважні!» – час від часу закликає у храмі священик. Віряни знають, що слуга Божий благословлятиме учасників літургії, зачитає новозавітні премудрості. А значить маємо побожно стати й уважно слухати, сповнюючись Святим Духом…

На тижні Швеція дала «зелене» світло російському газогону «Північний потік-2», що пролягає дном Балтійського моря. Цікаво, що шведська влада, хоч і не противилася цьому проекту, та все ж таки вимагала чітких відповідей на низку запитань. Наприклад, після того, як газогін відпрацює, хто очистить дно Балтики від непотрібного брухту? 

Брехня та незаконна нажива –  в кожній клітині сучасної російської держави…
(Григорій ЯВЛІНСЬКИЙ, російський політик) 

«Кожен народ має той уряд, на який заслуговує». Ось уже понад два століття цей висновок графа Жозефа де Местра підтверджує свою істинність. Утім у країні з авторитарним правлінням все урядування зосереджене в руках однієї особи – диктатора. Саме це спостерігаємо в сучасній Росії. Серед головних рис «неоімператора» – безжальна жорстокість, нехтування загальноприйнятими нормами, абсолютний авторитаризм, неадекватність поведінки, схильність до брехні. А за тієї високої підтримки, яку виявляє Владіміру Путіну російське суспільство (навіть, якщо декларовані 86 % перебільшено), можемо вважати, що моральні засади нинішнього багаторічного господаря Кремля стали моральними засадами й пострадянської Росії. З яких найбільш зримою є патологічна любов до брехні (можливо, в термінології відставного «каґебіста» – це навмисна дезінформація ворога).

Сліпа болгарська провидиця Ванга кілька десятиліть тому заявляла, що зміни й оновлення світу почнуться після падіння Сирії. «Мене запитують: «Чи скоро прийде цей час?» Ні, не скоро. Ще Сирія не впала!» 

Росія знову спробувала наступити Україні на старий мозоль – газовий. Нічого не вийшло, але мусімо повторити відому мудрість: історія нас того вчить, що нічого  не вчить. Ось так і наш «Нафтогаз», ніби забувши про недавні газові війни Росії проти України, довірився «Газпрому». Той мав би виконати рішення Стокгольмського арбітражу про поновлення з 1 березня поставок газу за скоригованою ціною. «Нафтогаз» зробив передоплату, «Газпром» погодився, але в останні хвилини передумав. Чи то їхньому Олексію Міллеру щось у мізки вдарило, чи якесь рогате привиділося?

Їхнє «отєчество» знову в «опасності».
Тільки ж те «отєчєство» – кожному своє.
Для загребущої меншості воно – мільярди, напхані в офшорні сейфи. Через санкції,  введені за агресію проти України,  чимало «патріотів рубля»  не можуть  доп’ястися  до своїх кревних доларів – залишається хіба що лікті собі гризти.
Для зазомбованої більшості воно, те «отєчество», – «умом не понятиє скрєпи», за які треба гинути, від Донбасу до Сирії. Туди «скрєпоносців», за словами уральської вдовиці прапорщика Матвєєва, посилають, «як свиней на забій».

Вони прагли повернутися в минуле. Але й гадки не мали, що занурення стане таким безпросвітно–глибоким, ледве не до дна Маріанської западини. Марили, що Росія – то брежнєвський «совок» застою-запою і безвідповідального грабунку нафтогазових родовищ. Але машина часу перенесла їх далі,  у тридцяті-сорокові роки минулого століття. У часи великого сталінського терору і страшних випробувань війною. Отож і живуть тепер у «ворожому» оточенні,  між сусідів шукають «шпигунів», жертвують добробутом заради «перемоги» і виходять на мітинги, як на «послєдній и рєшітельний бой».

У російських медіа рейвах: «укри» оголосили війну! Така реакція більшості тамтешніх журналістів, політиків та експертів на ухвалений Верховною Радою України Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Закон, який ще називають спрощено – «Про деокупацію Донбасу». Але ж деякі непідконтрольні нині райони Донецької та Луганської областей – це попри все законна частина України. Так не раз заявляли навіть титуловані особи сусідньої держави на чолі з мачо «всєя Расєї» Владіміром Путіним. Ми, мовляв, на Донбас не претендуємо.

У маленькій, зате набундюченій недореспубліці під веселою назвою Лугандонія – великий «кіпіш». «Народний голова» Ігор Плотницький, більше відомий, як «пан-отаман Плотва», накивав п’ятами, прихопивши золотий запас «республіки»: вигріб із банків усю готівку. Мешканців «гасударства» вже ошелешили перспективою: до нового року навіть таких куцих пенсій і соціальних виплат не буде. А ті пацани слово міцно тримають…

Після нового замаху на Аміну Окуєву та Адама Осмаєва хтось потирає руки. Звірство біля Глевахи під Києвом стало по-своєму  повторенням даласького сценарію листопада 1963 року чи мюнхенського – жовтня 1959-го. Не важливо які освальди чи сташинські направляли цього разу дуло у голову славетної доньки чеченського народу, патріотки України. Важливо, що всі ці жертви у різні роки, схоже, вибирали мстиві жерці одного капища – того, за Кремлівською стіною.

Політикани з Румунії і Польщі, а передовсім з Угорщини, заганяють представників своїх діаспор, що мешкають в Україні, у мовні гетто. Мовляв, із прийняттям нового Закону «Про освіту», Українська держава позбавляє національні меншини навчання рідною мовою, змушує вивчати шкільні предмети виключно українською.

Один експерт оце закинув в Інтернет «страшилку». Мовляв,  білорусько-російські навчання «Захід-2017» завершаться військовим ударом по Україні. З території Білорусі, за напрямком Рівне–Хмельницький.  Росія, мовляв, проб’є коридор до своєї Придністровської республіки і візьме Україну в кільце.

Ватажок самопроголошеної ДНР щось ляпнув про Малоросію – і пішло світом, як брехня по селу. Прокоментували у Франції і Німеччині. Ну, звісно,  як вони, фундатори «нормандської четвірки», могли промовчати? Той «формат» на чотирьох, схоже, звівся до традиційного російського «пагаваріть», тобто до вмовлянь Владіміра Путіна якось вплинути на проросійських терористів, що окупували Донбас. А ті  окупанти  сидять за одним столом із західними переговорниками, як рівноправна сторона.

Знову «ловкость рук і нікакого мошенства».
Затриманий на Луганщині російський вояка Віктор Агєєв, виявляється, не контрактник, а так… турист з автоматом. Що з того, що, за словами полоненого, він у березні підписав у військовій частині Новочеркаська контракт, а за чотири дні вже воював на Донбасі? «Брехня!», – заволали з російського Міноборони. Мовляв, у нас за чотири дні контракти не підписують. 

Петро Порошенко закинув в інформаційне море гачок. А його глитнула піранья – Владімір Путін. Український президент процитував російського поета Міхаіла Лєрмонтова – доречно і в тему, за лічені години до набуття Україною безвізу:

Технологічний тимчасовий міст, збудований  через Керченську протоку, як  помічний  для зведення авто- і залізничної магістралі із Росії до Криму, зазнав льодової атаки. Став перешкодою на шляху дрейфуючих торосів з Азовського у Чорне море. Працюють криголами, але фарватер і досі у полоні криги. У протоці застрягло близько сотні російських суден, повідомляє інформаційна служба сайту «Крим. Реалії Daily».

Книжку «Світова гібридна війна: український фронт», яку видав колектив Національного інституту стратегічних досліджень, в «Укрінформі» презентував директор інституту, колишній секретар Ради національної безпеки і оборони  Володимир Горбулін.  У монографії йдеться про системну кризу світового правопорядку, яка спричинила гібридну війну. Призвідцем стала Росія, а полем реального бою – українська земля.

Не мина і місяця, а то й тижня, щоб хтось із західних політиків не підтвердив: Україна отримає безвізовий режим з Європейським Союзом скоро і навіть дуже скоро. Український Президент Петро Порошенко, посилаючись на обіцянки єврочиновників, навіть чергову дату називав. Яка, звісно, уже минула. Попри затримку ми  все одно впевнені: нехай із застереженнями, але безвіз буде!  У Євросоюзі вкотре визначили новий день – 3 квітня 2017 року. Важезний, виявляється, той віз, що називається безвіз.  Єврокомісар Йоханесс Хан підтвердив, що Україна виконала своє домашнє завдання – понад 140 пунктів. «Вражаюча робота!».

Було: новину про перемогу Дональда Трампа депутати Держдуми Росії зустрічали бадьорими  оплесками. «Дорогі друзі, шановні колеги, три хвилини тому Хілларі Клінтон визнала свою поразку на виборах президента Сполучених Штатів, а секунду тому Трамп почав свою промову як обраний президент Сполучених Штатів Америки, з чим і я вас всіх вітаю», – так урочисто, тоном тропаря виказав на засіданні нижньої палати російського парламенту депутат-міжнародник В’ячеслав Ніконов від «Єдиної Росії». Патетично, наче йшлося про вибори президента Росії. 

Півтора століття тому українець Микола Гоголь писав, що в Росії дві біди: дурні і дороги. Схоже, з часом російські біди лише множаться. Окупувавши Крим, Росія принесла на півострів нові проблеми і старі лиха… Вступивши в нерівне суперництво з Миколою Васильовичем, така собі Наталія Поклонська помножила нещастя Криму, назвавши свої «пріоритети»: «хаотичну забудову, екологію, невирішене питання збереження лісів і високі ціни». Ймовірно, відсутність води або розкрадання разом з місцевими липкорукими дурнями бюджетних грошей  вже не створюють  проблем. З ними поріднилися.

Восени Україна зробила кілька кроків, які можна розцінити як початок активних дій на рубежах зовнішньої політики. Найперший – повне невизнання результатів виборів до російської думи. Причому Верховна Рада ухвалила рішення буквально  наступного дня після офіційного оголошення попередніх підсумків голосування. Без розкачки і, даруйте, політичних шмарклів. До цього перші особи української політики дохідливо пояснили міністрам закордонних справ Німеччини і Франції чому виконання мінських угод неможливе за московським сценарієм. А частковий звіт Міжнародної комісії про збитий в небі Донбасу малайзійський «Боїнг», представлений наприкінці вересня, зміцнив позиції України в світовій політиці.

Якщо хтось сумнівався.
Президент Європейської Комісії Жан Клод Юнкер виступив перед Європарламентом зі щорічним посланням «Про стан Союзу – доповідь про ситуацію в ЄС». Україну не згадано у промові ні разу.

Другий рік кримчани живуть в очікуванні хорошого. За два роки  життя ні кращим, ні веселішим не стало, але, погодьтеся, жити в очікуванні дива  просто приємно. Точнісінько так ми жили в Радянському Союзі, дружно чекаючи приходу комуністичного раю.

«Російський президент Володимир Путін перейшов до публічного шантажу України, заявивши, що стрілянина на Донбасі не припиниться, доки не буде змінена Конституція України і амністовані терористи»,  –  повідомив секретар РНБО України Олександр Турчинов. От уже не знаю, де тут новина: чи то в сказаному Путіним, чи в тому, що Путіна почув пан Турчинов.

«Правий сектор готував державний переворот в Росії», –  заявив її Генеральний прокурор Юрій Чайка. Сенсація зразка розп’ятого  хлопчика на вулицях Слов’янська. Але якщо раніше зграї «жирних качок» розганяли вільні російські ЗМІ, то зараз подібні брудні вигадки отримали офіційне звучання, під них шукають залізні «докази».

Навіщо?

Радянська історіографія привчила до лаковано-глянцевих героїв. Усі їхні вчинки (так, принаймні, доносили до людей) були правильними, виваженими, і ніяких кроку вправо чи вліво, а тим більше стрибків угору герої ніколи собі не дозволяли. Або ж героїчно переборювали в собі таку спокусу.

«У цих умовах не міг не зустрітися з мамою Надії Савченко. Робитиму все можливе і неможливе для її звільнення. Ми подвоїмо зусилля для того, щоб повернути Надію додому. Це надзвичайно важливо, важливо для мене, важливо для України, важливо для кожного з нас».

(Петро ПОРОШЕНКО, Президент України)

1 березня – початок російської окупації Донбасу

Російська Федерація розпочала захоплення  Криму 20 лютого 2014 року – так визначилась Верховна Рада України,   юридично оцінивши дії  «ввічливих і зелених чоловічків». Женевські конвенції  визначають, що окупація починається з моменту, коли армія однієї держави перетинає кордон іншої. Та й сама Росія вказала  дату 20 лютого на медалі, якою нагороджувала  загарбників і їхніх посіпак. А коли російські війська з’явилися  на українському Донбасі?

Пам’яті Бориса Нємцова

Рік тому в Москві вбили «фашиста». Спочатку «фашист» справно ховався. То він був губернатором Нижегородської області, то міністром і навіть віце-прем’єр-міністром в російському уряді. «Фашиста» довго викривали. Обливали по телевізору брудом, а на вулицях нашатирем і зеленкою, затримували за участь у мітингах і навіть садили на п’ятнадцять діб, як примітивного хулігана.

Моя бабуся казала: «Щоб забути про зубний біль, треба затиснути дверима палець!»

Мабуть цю народну премудрість знають Президент і Прем’єр. Як зняти політичну напругу в суспільстві через постійне з дозволу сказати «оновлення» життя: нестримне зростання цін на продукти, карколомні стрибки тарифів на газ (уряд ще й не  візьме до пуття, як би це зробити, щоб збільшити тарифи і не отримати стусана від населення!), на електрику, комунально-побутові послуги, нестримне знецінення гривні тощо?

«Хто не скаче, той москаль», – ну хто сьогодні цього не знає? Безневинний студентський жарт перетворився на моторошний пропагандистський міф. «Дивіться, як ображають росіян, – кажуть в російському телевізорі, – таке могли вигадати тільки справжні фашисти».

Маю мудрого приятеля, який любить повторювати: «Не думай, що життя таке просте. Воно простіше, ніж ти думаєш».

Володимира Путіна цілком можна порівняти з великим китайським керманичем Мао Цзедуном або «рідним» диктатором Йосипом Сталіним. У крайньому випадку з лівійським здрібнілим диктатором Муамаром Кадафі. Адміністрація російського президента від початку року розсилає чиновникам і підконтрольним громадським діячам книгу «Слова, що змінюють світ» – цитатник із виступів Володимира Путіна. «Книга має стати настільною для кожного політика», – дав вказівку замголови адміністрації В’ячеслав Володін.