Протистояння. Історія недуги

Чи існує можливість висвітлення війни, зосереджуючись на образах, асоціаціях, паралелях? Війни, де фіксуються абстрактні теми, де стирається поняття добра і зла, а обидві ворогуючі сторони стають єдиним організмом, який бореться за справедливість, за права людей? А може там немає нічого іншого, крім існування двох різних культур: однієї, котру рухає ностальгія за минулим, та іншої, яка вбачає попереду нові можливості для своєї країни?

Протистояння двох різних пластів культури взимку 2014 року змінило життя мільйонів українців. Це красномовно ілюструє в книжці «Культура протистояння» фотограф-документаліст Максим Дондюк. Все розпочиналося з цілком мирної демонстрації на майдані Незалежності проти рішення президента України припинити процес інтеграції країни з Європейським Союзом. Коли фотограф уперше долучився до протестної акції на Майдані, був, як і більшість, упевнений, що до наступного ранку все втихомириться. Та не так сталося… Здавалося б, нетривале зібрання групи небайдужих перетворилося на рух спротиву мільйонів. Три місяці кривавих сутичок, сліз, страху, коктейлів Молотова, палаючих автомобільних шин та смертей.

Бої на вулицях видавалися майже нереальними, революція відчувалася наче вистава, мовби це все було не в Україні, бо такого у нас не може бути… Шок на той момент осліпляв, не давав мислити тверезо, залишатися неупередженим заради об’єктивного висвітлення того, що відбувалося. Але щось провадило, якась природна мудрість підказувала правильний шлях. І той рятівний спосіб фіксування подій, який убезпечував неупередженість документаліста. Так, він мав власну позицію: підтримував тих, хто вийшов на протест. Але мав і фахову мету: зрозуміти, що відбувається там, по той бік барикад.

Максимові Дондюку довелося брехати «беркутівцям», тітушкам, Про себе і про те, чим займається. Заради простого: щоб його не побили, щоб не розтрощили чи не відібрали камеру. Але на революційних вулицях особливо не ховався, не оминав найгарячіших точок. Був кілька разів поранений. Перший раз – у голову, гумовою кулею. Згодом осколки гранати вп’ялися у ногу… Але дужче за фізичний біль допікала та сама травма, що й у більшості українців. Коли свідомість рішуче не сприймала все як раніше, а серце нило від безсилля допомогти, стати під дулами та назавжди припинити людські страждання.

– Немає нічого гіршого, аніж війна, де обидві сторони завжди програють, – розповідає Максим Дондюк. – Я побачив її обличчя, відчув її страждання, а камера стала моєю зброєю, моїм рупором.

Його «Культуру протистояння» сформували фотографії подій, артефакти і тексти – проблемні дискусії, нариси тароздуми Максима Дондюка і Саймона Шустера.

Це історія людей, для яких очікування втрати близьких стало неминучим. Мрій, які розбивалися на очах. України, яка починаючи з Майдану потопала у вогні. Це історія про Війну, яка полює за людством, наступає на п’яти і вибухає у зручний для неї момент.

Невже воно наслане нам як вічна спокута, те жахне протистояння? Чи воно – лише породження нашої свідомості, наших можливостей, цілей, яких прагнемо?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company