Поштівка з СССР і старі пожовклі плями. Все вказує на далеке минуле. Це одна із унікальних світлин, нещодавно зроблених в Зоні відчуження, у відселеному містечку Поліське поблизу Чорнобильської АЕС. У місці, де радіація поширювалась швидше за кулі. Нині аварія на ЧАЕС вже не видається нам такою близькою. Здається, ніби це було десь і далеко, не з нами, геть в іншій реальності.

Сорок років – саме стільки минуло з того пекельного світанку. Масштабами історії –  майже нічого, одна мить, один ривок. Період напіврозпаду урану, ізотопи якого виділилися при вибухові на ЧАЕС, – близько 703,8 мільйона років. Через цей відлік часу половина урану-235 втратить свою радіоактивність. Лише половина! А як бути з іншою?

Так, у більшості шкідливих речовин, які сорок років тому викинуло у світ пекло четвертого реактора, період напіврозпаду менший. Але хіба це виправдання, щоб заспокоїтися, намагатися стерти з пам’яті цей жах, не думати, жертвами якої біди ми і наші нащадки стали?

Згадати і нагадати – цим заопікувалися організатори культурного заходу «Дзвони Чорнобиля: 40 років відлуння», який відбувся у столичному Будинку кіно. Зримо відтворити спогадами очевидців, документальними кінокадрами і світлинами  масштаби трагедії і безприкладний героїзм та жертовну велич тих, хто брав участь у ліквідації наслідків найбільшої у світі техногенної катастрофи, хто врятував світ від армегеддону «мирного атому» .

Меморіальний передувало відкриття фотовиставки «КіноЧорнобиль». На ній представлено фотопортрети кінематографістів-ліквідаторів, чиї камери зафіксували правду, яку тоді влада намагалася приховати.

Далі дійство перейшло до Білої зали. Інсталяція «Інший Чорнобиль». На світлинах – унікальні та зворушливі кадри однойменного фільму кінорежисера Андрія Михайлика та сучасні світлини із Чорнобильської зони відчуження, зроблені у квітні 2026 року спілчанами-кінематографістами й Братством вільних фотохудожників. Упадають в око ексцентричні мистецькі роботи Галини Дигас. А в тизері фільму звучать автентичні поліські мелодії, творять цілісне аудіовізуальне полотно. Це історія про втрачений дім та долі перших внутрішньо переміщених осіб нової України.

Основне дійство організатори  перенесли в Синю залу. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять кінематографістів-ліквідаторів, жертв Чорнобильської катастрофи, а також наших захисників і захисниць, мирних жителів України, життя яких забрала російсько-українська війна.

Сергій Борденюк, голова Національної спілки кінематографістів України, представив тизер фільму «Ада. Між Чорнобилем і війною» за участі легендарної Ади Роговцевої, народної артистки України і матері кінооператора Костянтина Степанкова. Він разом із Сергієм Борденюком зняв перші кінокадри Чорнобильської трагедії, перші пекельні тижні роботи ліквідаторів. І заплатив за це своїм життям.

Сергій Борденюк оголосив про нагородження свого побратима орденом «Герой Чорнобиля», з посвідкою за номером  5. Цю відзнаку від організації «Афганці Чорнобиля» голова спілки передав родині свого полеглого друга.

Жива історія постала у фрагментах стрічок тих, хто залишив світові документальні  кадри трагедії і героїзму: у кадрах з фільму – володаря престижних міжнародних нагород «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» Володимира Шевченка, документальної епопеї «Чорнобиль. Два кольори часу» Ігоря Кобріна, художнього фільму «Розпад» Михайла Бєлікова.

До глядачів звернулася багаторічна ведуча колись популярного телемарафону «Дзвони Чорнобиля» Тамара Хрущ. Поділився спогадами кіномитець, ліквідатор, багаторічний очільник студії «Укртелефільм», Шевченківський лауреат Леонід Мужук. А цьогорічний лауреат Шевченківської премії кінознавець Сергій Тримбач образно окреслив панораму чорнобильського кіно й ті умови, в яких українські кінематографісти тоді намагалися донести правду:

– Спочатку це було: «Ой, вєлікій совєтскій народ сєчас побєдіт очєрєдную трудность». Пропаганда йшла в такому руслі: мовляв, ЧАЕС – це ще один приклад, що говорить про силу і міць цієї системи. Так що повага і кінематографістам, і журналістам, і публіцистам. Тоді все ж таки зламали хребет цій системі.

Згадували цей фатальний чорнобильський 1986 рік і керівники Національної спілки письменників України: голова Михайло Сидоржевський, чий журналістський шлях той пройшов крізь Чорнобиль, та його перший заступник Микола Гриценко, котрий брав участь у ліквідації як офіцер-автомобіліст.

Вже давно не секрет, що аварія на ЧАЕС тривалий час цинічно замовчувалася, применшувалися масштаби лиха. Світ бив на сполох, а у нас радіаційного 1 травня 1986 року дітей вивели на святкову демонстрацію. У дуже забрудненому радіонуклідами Києві школярі й молодь марширували Хрещатиком, зображуючи перед трибунами комуністичних правителів, «щасливе життя» і «радість міжнародної солідарності трудящих». Пізніше цей фарс увійде в історію як «Чорнобильська демонстрація».

Народний артист України, Шевченківський лауреат, учасник знаменитого квартету «Явір» Олесь Харченко згадав про 86 виїздів із шефськими концертами у Чорнобильську зону відчуження. Глибоке враження справили й фрагменти «Поліських образків» режисера Сергія Марченка на музику видатного композитора Володимира Губи, а також уривки фільму Георгія Давиденка «Катарсис» – однієї з шести його стрічок, присвячених чорнобильській темі, рідному для режисера Поліському та довколишнім селам, в яких давно не живуть люди.

Під завісу вечора у залі завмирає повітря – лунає скрипка. Тонкий смичок торкається не просто струн, а глядацьких душ. Звучить легендарна «Мелодія» Мирослава Скорика.

Вечір пам’яті у Будинку кіно став своєрідною рефлексією, чорнобильським літописом Самовидців. Це справді значуще, особливо для нашого покоління. Переконливе нагадування: Чорнобильська трагедія нині, як і 40 років тому, прямо стосується всіх. Це відкрита рана, з якої досі юшить кров.

Історія циклічна. У 1986-му Україна рятувала світ від атомного вбивці. Нині знову тримає оборону – заступила собою демократичний світ від рашистської навали і кремлівського ядерного шантажу. Ворог прагне перетворити Україну на суцільну «зону відчуження», стерти наші міста й культуру, «остаточно вирішити українське питання». Але ми гартовані і злютовані. Вистояли тоді – вистоїмо й тепер.