Першому тенорові легендарного вокального квартету «Явір», народному артистові України, Шевченковому лауреатові Олесеві Харченку – 80

…Невеличка затишна київська квартира на столичних Березняках. Стіни у світлинах, відзнаках, портретах. На столі – стиглі осінні яблука з Харченкового саду. А поряд – незмінний атрибут сьогодення, ноутбук: на ньому й переглядаємо архівні виступи та фільми-концерти, готуючи програму для ювілейного творчого вечора Майстра, який невдовзі має відбутися у столичному Будинку кіно.

Спілкування тече неквапно, але у ньому своя неповторність: господар легко й невимушено вплітає у розповідь наспіви, барвлячи живими кольорами часи овацій і тріумфів славетного «Явора».

У багатьох джерелах місцем народження Олеся Харченка вказане село Шендерівка на Черкащині. Але він сам називає своєю малою батьківщиною сусіднє село Сидорівку.

– Воно за шість кілометрів від Шендерівки, – веде розповідь пан Олесь. – Батьки мої були вчителями. Батькові просто наказали перебратися на нове місце роботи, тоді їхньої згоди ніхто не питав. Але особисто я не шкодую. Сидорівка славна маєтком Симиренків та першим на Черкащині цукровим заводом. Радянська влада зробила з маєтку школу. Там батько працював, а я відучився 11 років. В Сидорівці пройшло моє свідоме дитинство – серед ставків, лісу і великого симиренківського саду. Тут, на сільській клубній сцені я почав співати, ще й танцював, декламував.

А в 1964 році поїхав до Києва. Спершу зайшов до танцювального ансамблю Павла Вірського. Мене запитали про батмани, називали інші спеціальні терміни, а я чесно відповів, що з села і нічого такого не знаю. Тоді порадили: он навпроти – студія хору Григорія Верьовки. Так мені пощастило навчатися у самого Григорія Гурійовича. Там же співала і моя майбутня дружина Валентина, талант якої Верьовка свого часу помітив на Чернігівщині.

– Попри очевидний вокальний старт, Ви паралельно закінчили філологічний факультет Шевченкового університету. Навіщо співакові філфак?

– Батько мій був філологом. До того ж я відчував, що не знаю досконало української мови. Хотілося вивчити її глибоко. Університет закінчив із відзнакою і весь час поєднував співи з філологією.

– У 1975 році Ви прийшли в уже відомий квартет «Явір». Складно було вписатися у сформований колектив, ще й «першим тенором»?

– На той час я вже не був новачком сцени, мав за плечима досвід потужних колективів.  Творчу діяльність починав у Державній капелі бандуристів. Взяв мене туди сам Олександр Міньківський, надзвичайно талановитий диригент і до того ж – колишній священник. Він досконало знав українську пісню та духовний спів. У капелі я співав суто тенорові партії.

Потім перейшов у капелу «Думка» під керівництвом Михайла Кречка. Це було у 70-х, коли вже лютувала горезвісна «маланчуківщина». Я чесно розповів Михайлові Михайловичу, що за мною тягнеться шлейф «українського буржуазного націоналізму» (цю ганебну наличку тоді й придумала влада), і він мене взяв. Слава Богу. Кречко створив у капелі чоловічий квартет, де я теж співав першим тенором.

Коли ж почув про конкурс у вокальний квартет «Явір», вирішив спробувати. Прослуховування було дуже суворим – у комісії засідали відомі диригенти Анатолій Авдієвський, Михайло Кречко, Михайло Гринишин. Претендентів прийшло сімнадцятеро. Але коли ми з Євгеном Пруткіним (якого я теж привів туди) вийшли на сцену і заспівали разом із басом Валентином Реусом та баритоном Володимиром Дідухом віночок «Вже сонце низенько», половина претендентів просто забрала свої документи. Так ми з Євгеном і потрапили в «Явір». У колективі тоді пів репертуару було російськомовного. Але з часом, коли я став директором, потихеньку це повністю викорінили.

– У 1980-х роках квартет «Явір» був «виїзним». Навіть за океан. Як вас приймала українська еміграція?

– «Виїзними» ми стали не одразу. Але про це згодом. Ці поїздки тоді організовував союзний «Госконцерт» у Москві. На звіті республік в залі «Росія» «Явір» почула керівниця відбору Наталія Гусєва. Почула наш спів наживо, без мікрофонів і наполягла, щоб ми представляли СРСР у Монреалі, на виставці «Людина та її світ».

До нас приїхав «контроль» із Москви, а я й не знав. Дзвонять із Міністерства культури: «Викликай хлопців, вас приїхали слухати на Канаду. Щоби через годину були в Палаці “Україна”». Приїхали, виходимо на сцену. Поки налаштовували світло й мікрофони, ми між собою розмовляємо українською. А в залі сидять двоє приїжджих менеджерів із перекладачкою. Ми взяли й заспівали «Ой чий то кінь стоїть» взагалі без мікрофонів. Вони почули цей «живий звук». Невдовзі мені телефонує Гусєва: «Швиденько хапай бобіни із записами і вези Жану Івану до поїзда». Запитую: «Що за Іван Жан?», – «Так він же ваш, хохол, з Канади!». Кажу: «Що ж ви не сказали, ми ж через перекладача з ним балакали!». А він просто почув на прослуховуванні, що ми між собою і на сцені спілкуємося рідною мовою, і зрозумів, що ми свої.

Куратори-«кадебісти» змушували нас у Канаді співати російську «Калінку». Але тамтешня еміграція – «Українська прогресивна молодь» – дізналася про це і таємно попередила: якщо зазвучить бодай одна радянська чи російська пісня, нас прямо на сцені закидають тухлими яйцями та помідорами. Ми «Калінку» співати відмовилися, посилаючись на проблеми з горлом. А власник українського радіо в Канаді Іван Опарик послухав наш живий виступ і зробив таку рекламу на радіо, що на наступні концерти зали були переповнені. Емігранти плакали, коли ми співали «Два кольори». Побачили, що ми справжні, а не радянська підробка.

– Проте за цей ковток свободи та світове визнання ваш квартет, схоже, змушували платити щонайменше лояльністю до системи. Здається, навіть в Афганістан відрядили, де вже палала війна?

– Ба більше, без поїздки до Афганістану навряд було би можливим поїхати за океан. Та-таки Наталія Гусєва мені недвозначно натякнула: «Вам треба з’їздити, щоб закрили оці твої справи націоналістичні, твій шлейф “буржуазного націоналізму”». Вона знала всю цю ситуацію. Поїздка в Афганістан 1982 року стала нашою «індульгенцією» перед системою. Так ми стали «виїзними».

Це було дуже тяжке і страшне відрядження. Виступали перед солдатами прямо серед того піску, за дикої спеки, під постійними обстрілами. Пересувалися навпомацки, без світла. Хлопці здоров’я там сильно підірвали: у Валентина Реуса на голосових зв’язках утворився вузлик, у мене почалися серйозні проблеми зі шлунком, бо вдень під 50 градусів спеки, а ввечері – концерт. Я зранку ковтав їхні лазаретні пігулки, а ввечері йшов співати. Навіть Валентину мою туди витяг, хоча вона перед цим три місяці з хором Верьовки гастролювала у Латинській Америці. В Москві її прямо біля трапу зустріли: «Ви завтра летите в Кабул».

Але ця поїздка змила з нас усі партійні претензії. Афганістан нас по суті врятував від внутрішніх радянських утисків та переслідувань КДБ.

– Запитання «в лоб». Чому радянська влада у часи горезвісної «маланчуківщини» толерувала й випускала на урядові сцени ваш квартет «Явір», але відверто репресувала й розганяла той-таки неформальний хор «Гомін» Леопольда Ященка? Де проходила ота «межа безпеки»?

– До нашого з Пруткіним приходу квартет «Явір» так і називали – «придворний». Ще Петро Шелест його дуже любив і створив йому справжню «зелену вулицю». Дехто навіть аж косо дивився: чому скрізь тільки цей квартет? Але хто б із високих гостей не приїжджав до Києва, там мав співати «Явір». Коли Шелеста зняли і прийшов Щербицький, цей «шлейф» за колективом усе одно лишився. Ми справді співали майже на всіх урядових концертах, була ця підтримка.

Навіть маланчуки і маланчукісти в ЦК КПУ змушені були рахуватися з нами, бо знали, що наш колектив потрібен як професійна вітрина. Колись хтось із затятих московських русотяпів питав Щербицького, згадуючи нас: «Що ви їх так підтримуєте? Там же половина – відверті націоналісти!». Але Щербицький відповів: «Вибачте, а кого я буду показувати світові? У мене є хор Верьовки, ансамбль Вірського і квартет “Явір”».

Ось так ми трималися. Зокрема, і при маланчуках. Почали легально співати «Гей ви, стрільці січовії». Скільки було тертя з цензурою, скільки всього… Але співали! Нам доводилося викручуватися, пояснювати, що це просто жартівлива пісня, де стрільці нібито самі із себе глузують. Такими от шляхами, запевняючи, що мова не про тих січових, а про запорожців, ми повертали своє. З часом так повністю й витіснили з репертуару російські пісні.

Багато для самоусвідомлення мені дало спілкування з легендарним Іваном Гончаром. Часто бував у нього. Та ще виступив таким собі «ханумом»: просватав Ніну Матвієнко за прийомного сина Івана Макаровича Петра Гончара.

– Розкажіть про це.

– На нашому з Валентиною весіллі Петро просив мене познайомити з Ніною. Я їх звів. І вперше Ніна про це розповіла на моєму 65-річчі в Корсуні-Шевченківському. Отак вони й одружилися. А тепер і Петро сам, і я сам…

– Спілкуєтеся?

– Так, спілкуємось. А тоді ж от і Ніна ввійшла до Івана Макаровича в його хатній музей, потім Валя Ковальська. Ми всі обрали українську філологію. Валя Ковальська тепер написала і видала книжку «Тріо «Золоті Ключі».

– З Марічкою та Іваном Миколайчуками теж спілкувалися?

– Ще й як! (Обличчя пана Олеся аж просвітліло). Постійно спілкувалися. Збиралися у них чи в нас – жили ж поруч, у сусідніх будинках. Коли кіношники сходилися – а їх тоді збиралося чимало – іноді лунало: «Якби потанцювати…». Кажу: «То пішли до мене!». І тоді всі гуртом перебиралися у нашу двокімнатну квартиру, тут завершувалося танцями та співами. А згодом, коли в тріо «Золоті ключі» виникли свої непорозуміння і Ніна на якийсь час пішла, я казав дівчатам: «Давайте будемо разом». Ми зробили творчий вечір у Київському будинку вчителя. Тоді це було сакральне, намолене місце, з його історією Центральної Ради. На цьому дійстві у залі яблуку ніде впасти було. І серед велелюддя десь аж нагорі сиділа Ніна Матвієнко, слухала. А після концерту «Золоті ключі» знову об’єдналися. Відтоді у нашому сімейному архіві лишилися унікальні записи – наприклад, стрілецька пісня «Ой у лісі березовім страшна битва була…», яку ми потім співали удвох з Валентиною. А пісню цю перейняли безпосередньо від Івана Миколайчука.

– В перші тижні Чорнобильської катастрофи «Явір» дав понад 80 концертів у зоні відчуження, для ліквідаторів.

– Ми мали їхати туди ще на початку травня 1986-го, але у Жені Пруткіна народився син, і я вибив у керівництва відтермінування. Поїхали 25 травня, коли тривав фестиваль «Київська весна». Виступали прямо в Чорнобилі, у клубі. Цей виступ залишився епізодами у документальному фільмі Ігоря Кобрина «Чорнобиль: два кольори часу». В залі хлопці сиділи з респіраторами, у білих халатах. Я вийшов на сцену у своєму найкращому сценічному костюмі, який колись привіз із Канади, – вважав, що перед цими мучениками не маю права виступати абияк. Співали на повні груди, вдихаючи той пил… Назад поверталися вночі, власним транспортом, без світла. На мосту Патона о третій ночі нас зупиняють дозиметристи. Приставили прилад до коліс моєї машини – а той аж заходиться, пищить скажено. Майор каже: «Вам не можна в місто». Я його триповерховим матом обклав: «Ти знаєш, де я був? Я в пеклі співав!». Пропустив. Костюм я потім спалив, а машину брат-ракетник вимив армійською хімією у Луцьку. Сашко Таранець і мій земляк, гуморист Микола Невідничий згодом пішли з життя саме через наслідки Чорнобиля… Але, переконаний, це наш обов’язок – бути зі своїм народом.

– Україна веде тяжку екзистенційну битву з руснею. Яку роль у цій війні за виживання нації відіграє культура, українська пісня?

– Ця роль колосальна. Я співав і в Чонгарі ще у 2015-му, у 2016-му, коли «зелені чоловічки» вже хазяйнували в Криму. Маю фото з того кордону: наші хлопці сидять і слухають, а ми співаємо – коли з мікрофонами, коли без.

Пам’ятаю, буквально за 700 метрів у Попасній уже була русня. Якраз на Покрову, 14 жовтня, перший сніжок пролітав, а я в концертному костюмі співаю «Вставаймо, браття-українці», Вадима Крищенка пісню… Після того, пригадую, хлопчина підбіг, заплакав, каже, що з Черкащини, з Корсунь-Шевченківського, виявляється, що він із сусіднього села. І каже: «Завтра мене перекидають десь туди, ще ближче»… Були концерти поблизу Донецького аеропорту, для хлопців цих ми співали, для кіборгів. Їхали до них десь о 3-й ночі потемки, як кажуть, навпомацки, бо не можна було, все ж прострілюється.

– Сьогочасний світ, від політики до музики, як на мене, тяжко хворіє на популізм. Кількість уподобайок і переглядів у соцмережах стала заледве не головним мірилом суспільної значущості. Як у цій гонитві за лайтом і хайпом не втратити справжню, шляхетну глибину української пісенної спадщини?

– Я вірю в імунітет нашої культури. Подивіться на теперішній хор імені Верьовки під керівництвом Вадима Яценка. Хтось каже, що він класичний диригент і нічого не зробить. А я пішов на їхній концерт і побачив, як вони професійно поєднали академічний спів із народним. Вони знову збирають повні зали! Яценко виніс на сцену «Третю літургію» Кирила Стеценка, написану для академічного та народного хорів.

Популізм мине, а справжнє мистецтво неодмінно лишиться.

– Напередодні Вашого 80-річчя, з висоти свого досвіду – що треба для того, аби українська пісня, автентична культура вистояли, зберегли своє родове коріння?

– А вона була, є і буде українською! Переконаний. Це найголовніше. Нехай молоді додають рок-аранжування, роблять сучасні обробки – я тільки за! Але першооснова й дух мають залишатися недоторканними. Українська пісня повинна звучати так, щоб ми відчували себе на рідній землі суверенними, гордими і незборимими. Собою. Українцями.