Чергова повітряна загроза. Знову пронизливо і звично виє сирена. Яка ця тривога за рахунком – давно втратили лік.

Телефон нагрівається від серії повідомлень з різних телеграм-каналів. Потік новин не вщухає: вал за валом. Цього разу все серйозно: летять ракети і безпілотники. Нехтувати тривогою – справа невдячна. Укриття поряд немає – довкола самі хаотично розкидані багатоповерхівки. Береш із собою найцінніше і підтюпцем на нижній поверх. Все ж як-не-як, а на душі буде спокійніше. Там купа незнайомих людей.

Шумно, гамірно. Хтось спокійний, тримає все в собі. А хтось навпаки – емоційно коментує кожне повідомлення. Зібралися всі сусіди, з якими мешкаєш через стінку багато років, але досі незнайомі. Люди, з якими бачишся щодня, але не вітаєшся і не розмовляєш. Тепер усі разом ховаємося від ворожого обстрілу. Бажання не бути самотнім у страшній ситуації бере гору, й у цьому вирі подій зав’язується діалог. Не питаємо одне в одного імен, зараз це не важливо. Проста розмова. Стає не так страшно, бо ж менше думаєш про це.

Минає година-друга. Мимоволі довідуємося одне про одного нові й нові деталі. Виявляється, є серед нас і ті, хто постраждав від війни двічі. Переселенці зі Сходу. Непомітно минає третя година тривоги. Щоправда, інколи все ж вибухи нагадують про реальну небезпеку, але у колі нещодавно знайомих і вже таких рідних людей рівень тривожності знизився.

Хтось навіть озивається жартом… Сидячи на підлозі в довгому холодному коридорі почуваюся затишніше, ніж будь-де. Спільний ворог, як і небезпека, об’єднує. Переконуєшся у цьому. Направду. Так і є.

Ще один вибух… Телеграм-канали повідомили про збиття чергової ракети, наше ППО знову впоралося… Та загроза триває, у повітрі ще літає смерть… Знову шум, гамір, тривожність. Якоїсь миті всі дружно затихли, ніби відчуваючи черговий вибух… Але ні, тихо…

Нарешті довгоочікуване смс: відбій! Ще вчора незнайомі, сьогодні повертаємося у свої бетонні комірчини рідними людьми. Попрощалися біля дверей і розійшлися з намаганням заспокоїтися…

Тепер упевнена: ми не просто вітатимемося, зустрічаючись на сходовому майданчику, а й час від часу збиратимемося всі разом, щоб поділитися переживаннями, проблемами, горем і радістю. Сьогодні знайшла не просто знайомих, я знайшла велику родину.