Звуки пострілів. Вона біжить до сховища. Адреналін зашкалює. Холодний піт…

Це був сон. Жахітливий. Який вона зірвала із себе, наче липкий одяг.

Встала, клацнула вмикач. Світла не було, планове відключення. Сіла на ліжко і задумалася.

Їй набридло скаржитися, набридло працювати по 7 пар на добу, набридло страждати. Звелася і почала збиратися. Клацнула замком вхідних дверей, спустилася сходами з чотирнадцятого поверху. Біль у ногах, холодний вітер, нагадали їй, що вона жива.

Вона брела туманним мороком до метро. Поїхати в інший район, де є електрика. Доїхала до центру. Вийшла з потяга, зійшла на ескалатор. Запах метро відпустив її. Повернулася прохолодна осінь.

Вона ніколи не думала, що світлофор, підморгнувши, підніме їй настрій. Пройшлася парком. І не скажеш, що місяць тому сюди прилетіла ракета: звичний майданчик. Дійшла до кав’ярні. При вході гув генератор – новинка сезону.

Замовила хрусткий круасан з соковитим м’ясом, зеленню та сиром. Він був гарячий, як і свіжозварена кава. Сиділа і дивилася у вікно на своє місто. Ловила зором рідних пішоходів.

Гамувався біль, маліла свіжа тривога… Хапала поглядом цей спокій вулиці і надихалася ним.

Хто ж бо ще донедавна знав, що ця мить тиші, ця філіжанка кави з хрустким круасаном, що своє ліжко, гаряча вода та електрика творитимуть щастя. Велике щастя жити.