Ранок волонтера також починається з кави. Але не з якісного напою в одній зі столичних кав’ярень, а з гіркуватої рідини у пластиковому стаканчику. Такою залюбки напоять на будь-якому з наших сховищ-складів. Пропонують поснідати, але аби не образити бабусю, котра готує на всіх, хто живе у сховищі, ввічливо відмовляюсь. Голод мобілізує, ситим я починаю засинати, а дорога попереду далеченька. До того ж ми не знаємо напевно, що на нас очікує.

Підіймаюся сходами на вулицю, там несе свою безсонну варту боєць місцевої тероборони. Обмінявшись поглядами, закурюємо. Подумки прокладаю маршрут. Колись Житомирська траса була одним з найкомфортніших маршрутів України. Останні три тижні російська армія намагалася закріпитися там та увійти до Києва. Завдяки нашим хлопцям – не вдалося. Вчора окупанти пішли, як і все вороже угрупування на Поліссі і Сіверщині. Їхні незграбні колони сунуться у бік Білорусі. А наш шлях – на Житомир, там маємо налагодити контакт з колегами, котрі допомагають аеромобільній бригаді, назва та подвиги якої ще 2014 року увійшли в історію.

Київ як завжди не радує погодою, але звичка не вдягати куртку вже стала одним з побічних ефектів війни. Вести машину у верхньому одязі некомфортно, а постійно знімати та надягати просто набридає. Тому, очікуючи на командира, гріюся кавою у тремтячих руках.

Нарешті, він з’являється, вперше за війну бачу його у цивільному одязі. Мабуть, хоче справляти враження спокою на блокпостах. Я ж натомість увесь час у сорочці, дивний у наших умовах вигляд. А насправді, в мене і немає іншого одягу. До того ж чим більше старих звичок зберігаєш у буремні часи, тим простіше залишатися людиною.

Командир тихий і зосереджений, постійно пише або дзвонить комусь, коротко каже:

– Поїхали.

Покидаємо Київ через Борщагівку – нескінченний лабіринт вузеньких вуличок з однаковими на вигляд будинками. З помічними «чарівними словами» та перепустками, просуваємося швидко. Маємо зробити «гак» у 50 кілометрів, аби виїхати від межі міста десь на 30-му кілометрі траси, адже та, ближча до столиці ділянка – закрита. Мабуть, ведуть розмінування, а може і відловлюють поодиноких ворожих недобитків.

Довкола розкинулися приміські селища, в них поодинокі блокпости. Перше, що ріже око – цілковита порожнеча безлюдних вулиць. Не зустріли жодної душі, аби спитати чи правильно прямуємо. Нарешті зупиняють на блокпості, питаємось:

– Хлопці, їдемо на Житомир, так на трасу вискочимо?

– Навіть не знаю, – відповідає звичайний український сільський дядько, що взяв зброю, аби боронити свою землю. – До траси доїдете, а чи вас туди пустять – не знаю.

– Дякую, хлопці, ми спробуємо.

На обличчях у захисників втома, всі вони – місцеві чоловіки, вбрані у цивільне, якого, мабуть, не шкода було. В цім убранні хтось із них ще місяць тому ремонтував машини, інший працював у полі або порався у власному городі. Невідомо, чи брали вони участь у боях, але ймовірність велика.

Ближче до виїзду на трасу навкруги видно наслідки боїв. Кожне село тут – поранене. Там міна влетіла у дах, десь осколками посікло асфальт та паркан, перебило дроти, що тепер лежать прямо на дорозі. І таких картин десятки лише на одній вулиці, яка за чорною іронією позначена табличками «ул. Ленина». Мабуть градом снарядів, росіяни проводили тут «декомунізацію».

Нарешті, дерева попереду розходяться – ми дісталися траси. На в’їзді замріяно стоїть самотній боєць ЗСУ. Можливо, ми сьогодні перші тут проїжджаємо, а може й останні. Повільно наближаємося, після «чарівного слова» він звертає на нас увагу, посміхається.

– Вітаємо, чи можна проїхати на Житомир?

– Звісно, тільки будьте обережні, там ще не прибирали. Зараз на зустрічну смугу і там будете вже маневрувати. Щасливої дороги!

Ввічливий солдат не брехав, ніякий автодром зі смугою перешкод не можна порівняти з дорогою попереду. Половина просто заставлена підбитою технікою. Тут можна розрізнити танки як мінімум двох модифікацій, самохідні артилерійські системи, бензовози, протиповітряні «Шилки». Усе у різному стані, але геть розцяцьковано горезвісними літерами «V». Наша половина траси більш-менш вільна. Але вся поверхня дороги вкрита шматками битого асфальту, погорілими уламками техніки та іржавими залізяками, походження яких стане зрозумілим пізніше. Доводиться постійно нахилятися вперед, дивлячись собі під колеса. Напоротися на щось ніяк не можна, адже допомоги чекати нема звідки.

Минаємо лабіринт потрощеної техніки, тут цивільна вантажівка, підбитий танк, спалений «Урал» та легкові автомобілі сплелися одне з одним у візерунку понівеченої сталі, що можливий тільки на війні. За ними відкривається апокаліптична картина: впритул стоїть дюжина згорілих «Уралів» різного ступеня обвугленості. Нарешті розумію, що за шматки металу вкривають дорогу – виявляється, «Урал» згорає майже до пилу. Спочатку не віриш, як може величезна вантажівка вигоріти на порох. Але помічаю екземпляри, які, розкидавши повсюди свої розплавлені частинки, знищено десь на 80%. Доводиться вірити, що це реальність. Довкола стоїть ще декілька вантажівок і броньованих машин, а поряд з кожною – яскравочервоні мінітрактори. Завороженим голосом питаю:

– Нащо вони похапали трактори?

Командир мовчить, а потім відкриває просту таємницю:

– Вони їх як акумулятори використовували.

Ось таке воно, оснащення «другої армії світу»: аби завести власну техніку, мають красти трактори з найближчого салону. Місце походження тракторів знаходимо трохи далі – салон потрощений, а техніка розкидана довкола. Дякуючи нашим захисникам успішного завершення мародерства не вийшло.

Увесь дальший шлях до кордону з Житомирською областю спостерігаємо подібну картину. На дорозі та обабіч – гори обпаленого металобрухту, а заправки, кафе та будинки довкола понівечено вибухами, осколками, вогнем та кулями. І вся ця картина супроводжується абсолютною тишею. Довкола ані військових, ані цивільних. За увесь час лише декілька машин назустріч, усі – державних служб.

Проте найгірше, що вихоплює погляд у цій апокаліптичній картині, – десятки цивільних автівок. У більшості випадків з трьома кульовими отворами у лобовому склі навпроти водія. Не врятували ні написи «діти», ні навіть написане російською «дети». Можна лише уявити, якою «денацифікацією» ворожі солдати виправдовували ці три кулі у водія, коли в машині сидять жінки та діти. Тими ж невідомими причинами вони пояснювали викрадення автомобілів у місцевих жителів. Дорогою зустрічаємо десяток цивільних автівок з намальованими, та навіть скотчем наклеєними «V». Сподіваємося лише, що зі справжніми власниками все добре.

На щастя, не можу повністю заглибитися у споглядання картини, адже дорога важка, вести треба максимально уважно. На кордоні областей зупиняємося на посту під побитим мостом. Тут наші «чарівні слова» вже не працюють, тому показуємо посвідчення. Юнак з мисливською рушницею махає рукою та бажає щасливої дороги. Ввічливість взагалі є відмінною рисою наших захисників.

Житомирщиною дорога вже має звичний «мирний» вигляд. Тільки геть порожньо. Згадую як пів року тому мчав тут у потоці машин. Ловлю себе на думці: «А як я тоді проходив блокпости?» Такі вже аберації свідомості: блокпост став нормою, наявною навіть у довоєнних спогадах.

Наше завдання завершується успішно, колеги завантажили бус амуніцією на потреби наших вояків. Тепер маємо доставити все це до Харкова, де досі йдуть важкі бої…