Повернення до Національного природного парку «Синевир» – це завжди подорож у двох вимірах. Вперше ми прийшли сюди з камерою наприкінці минулого століття, коли знімали «Синій Вир Карпат». Тоді, у 90-х, аби зняти згори панораму озера, яке ще звуть Морським Оком, доводилося пів дня дертися стрімкою кручею, хекаючи під тягарем знімального реманенту.

Сьогодні новомодним усюдисущим блогерам можна позаздрити: достатньо зробити пару кліків на пульті керування і за лічені хвилини підняти дрон над озером, щоб отримати жаданий кадр. Але так не відчуєш запаху хвої, як м’яко вгинається під ногами багатовіковий мох і сам не заклякнеш, аби не сполохати дичину чи птаство – одвічних володарів синевирських лісів.

І ми з колегою як істинні «олдскули» «власноніж» пнемося вгору напрочуд мальовничою стежкою. Переступаємо чудернацьки сплетене хвойне коріння, яке іноді стає природними сходинками, помічними на підйомі. Крони височенних смерек і ялиць, могутніх буків та поодиноких величних яворів надійно затуляють від сонця. Пригадую, як під час однієї з перших експедицій мій колега, досвідчений оператор Олексій Безпалий, маючи вже за плечима добрячі «за 50», зупинився серед цієї зеленої величі й з дитячим захватом вигукнув: «Я такого дрімучого лісу не бачив ніколи у житті!».

Синевирське люстро й сьогодні виграє тим самим живим сріблом, що й три десятиліття тому. Тільки тоді наше перше побачення відбулося на самісінькому зламі осені й зими, коли лапатий сніг уже припорошив сивиною старі, опецькуваті приполонинські смереки. Тепер довколишні ліси ще геть яскраво-зелені. Вони так підросли й зімкнулися кронами, що плесо майже невидиме – навіть якщо дивитися від самого верху полонини гори Озірна.

Так, час лишає свій карб. За ці роки сивина з гірських вершин якось непомітно перекинулася й на нас, учасників того давнього фільмування. І дорога на Озірну та назад вниз тепер «чомусь» здається відчутно довшою…

У колі друзів. Про ветланди і не тільки

Цьогорічний візит до парку був сповнений не лише ностальгією. Справжнім захопливим квестом стала участь у польовій роботі науковців.

– Парк долучився до міжнародного проєкту «WeVaRe» з моніторингу ветландів, водно-болотних угідь, – розповідає очільник наукового відділу парку Юрій Тюх. – Фіксуючи теперішній стан, оцінюємо гідрологічний баланс та біорізноманіття цих вразливих ділянок. Такі спільні дослідження з нашими та зарубіжними колегами допоможуть створити надійну стратегію збереження водних екосистем усього Карпатського регіону.

З Юрієм Юрійовичем знайомі ще із середини 90-х. Тоді він, випускник Ужгородського біофаку, захоплено розповідав про дивовижі рідної Тереблянської долини, про нещодавно створений національний парк «Синевир», де він тільки-но почав працювати. Та розмова у верхів’ях Чорного Черемошу, у володіннях Карпатського національного парку, стала прологом до наших майбутніх мандрівок, заінтригувала неодмінно побувати в Синевирському краї. А наше знайомство з роками переросло у щиру дружбу: разом пройшли чимало гірських стежок.

На дерев’яному плоту-бокорі повільно просувалися плесом легендарного озера. Науковці провели відбір проб води на різних глибинах, зафіксували стан донних відкладів та ґрунтів. У команді – авторитетний львівський географ Володимир Шушняк: аналізує зразки ґрунту, готує геоморфологічний прогноз щодо майбутньої трансформації карпатських ветландів. Ми з ним ровесники, як і з Юрієм Тюхом, познайомилися просто неба, щоправда в іншому національному парку – Ужанському, на вершині гори Кременець, де сходяться кордони Польщі, Словаччини й України. Там тоді зустрічалися активісти громадського екологічного руху цих країн, об’єднані проєктом «Міжнародний карпатський міст». Справжня Карпатська інтеграційна ініціатива народної дипломатії – більш ніж за три десятиліття до нинішньої міжурядової. Відтоді ми з Володею дружимо, зустрічаємося то в столиці, то у місті Лева, де свого часу він познайомив мене зі своїм вчителем – уславленим Сеньйором, світлої пам’яті професором Степаном Михайловичем Стойком.

За весляра на нашому бокорі співробітник парку Іван Руснак. Невтомний, енергійний, читає довкілля, мов захопливу книжку. Тут, серед дикої природи він як блогер знімає та викладає на сторінках соцмереж чимало цікавих відеоспостережень. Ось, відклавши весла, пірнув рукою межи колод і дістав чималого рака.

– Широкопалий річковий рак Astacus astacus, аборигенний вид, занесений до Червоної книги України, – пояснює Юрій Тюх і з гордістю додає: – Це природний індикатор чистої води, ще й достатньо насиченої киснем.

А синевирський абориген, ставши дибки, погрозливо наставив клешні, явно невдоволений наглою фамільярністю дослідників. А далі «порачкував» назад до своєї шпарини серед колод бокора, в якій колись поселився і тепер мандрує акваторією озера.

Тим часом дослідники почали системні проміри глибин у контрольних точках. За допомогою цифрового ехолота, і перевіреної часом мотузки з грузилом. Нові дані доповнять загальну історичну картину спостережень, започаткованих чехословацькими науковцями ще у 1930-х роках.

– Більшість на березі Синевиру бачать перед собою просто гарну картинку, – каже Володимир Шушняк, – а для нас це живий організм, який постійно дихає і змінюється. Ось зараз створюємо його детальний 3D-портрет: «промальовуємо» кожен метр донних осадів, вимірюємо, як озеро «гуляє» за рівнями води, як перерозподіляється тепло у його глибинах. Так можемо прочитати історії, які Синевир ховав на дні століттями, і зрозуміти, як захистити це Морське Око від згасання. Іншими словами, ближчими до науки – побачити, як змінювалася геоморфологія та гідрологічний ритм озера.

Долиною Чорної Ріки

Наступний маршрут дослідників проліг у верхів’я лівої притоки Тереблі. Здовж течії Чорної Ріки виразно проступають сліди людської історії. Сумно застиг у часі знаменитий Музей лісу і сплаву. Унікальну дерев’яну греблю (кляузу) нищівно зруйнував катастрофічний паводок 1998 року, тепер музей чекає на масштабну відбудову вже у мирний час.

Доїжджаємо до мальовничого урочища, яке й досі зберігає народну назву Гортієва дача – нагадування про часи Другої світової та період мадярської окупації краю, коли тут постав літній мисливський будинок для тогочасного правителя Угорщини Міклоша Горті. У п’ятдесятих роках минулого століття «дбайливі» колгоспники спалили цю садибу, але й досі серед решток фундаменту працює водогін, куди мідними трубами самопливом подається з гір джерельна вода.

Минаємо унікальне гірське сфагнове болото Замшатка. Релікт іще льодовикової доби – природний резервуар-губка, живить гірські джерела, утримуючи водний баланс усієї долини. Але все дужче заростає поодинокими чахлими смереками. Яскраво-червоні брусниці й напівдостигла журавлина коштовними намистинами виблискують на зеленому килимі оксамитового моху.

Зробивши необхідні заміри, прямуємо далі. Побіля верхній течії Чорної Ріки стаємо очевидцями справжнього відкриття «новоселів». Прибульці-бобри, схоже, кілька років тому самостійно подолали складний гірський перевал, оселилися у витоках і тепер хазяйновито зводять хатки та будують греблі. У цих суворих високогірних умовах їхня поява теж демонструє швидкі зміни гідрологічного режиму та адаптацію всієї екосистеми до кліматичних коливань.

– Чорна Ріка з її ветландами – це справжня Карпатська Амазонія, – не приховує емоцій Володимир Шушняк. – Тут на наших очах народжуються мікроводойми, б’ють джерела, а тварини-архітектори довершують водний баланс ландшафту. Ми тепер можемо бачити найменші зрушення в гідромережі, маємо сучасне обладнання. Втрата бодай однієї такої мікропритоки запустить руйнівну ланцюгову реакцію для басейнів Тереблі, Тиси та й Дунаю, який нині катастрофічно обмілів. А це ж найважливіша річкова артерія Європи! Сумна очевидність підтверджує, якою вразливою є наша екосистема.

До Дикого озера

Від Музею лісу і сплаву з долини Чорної Ріки еколого-пізнавальною стежкою рушаємо в похід до Озірця (Дикого озера). Підйом відносно лагідний: за 4 кілометри шляху маємо набрати 300 метрів висоти, прямуючи між височенними, наче античні колони, смереками, ялицями та буками горганського хребта Пишконя.

Несподівано біля дебелого стовбура старезної ялиці помічаємо розкішний екземпляр листочні кучерявої. На вид – химерне мереживо-жабо або гігантський корал посеред карпатського моху. Справжній «привіт» із прадавніх епох динозаврів. Поки світ навколо змінювався, цей гриб мільйони років зберігав свою первісну форму, і нині дивує мандрівників витонченими обрисами й горіховим ароматом. І ця знахідка слугує беззаперечним екологічним маркером. Спарасис кучерявий, як його звуть науковці, ніколи не ростиме там, де відчутно втрутилася людина.

Йдемо справді первозданним пралісом.

Оминаємо повалені велети з химерно вивернутим корінням, смакуємо прохолоду джерельних криниць і, перейшовши містками кілька потічків, нарешті добираємося до Озірця.

Озеро зустрічає майже містичною тишею – темно-бурштинове плесо непорушно відбиває довколишні вікові смереки, створюючи відчуття абсолютної ізольованості від зовнішнього світу. Колись, понад чверть століття тому, на подорожніх тут чекала чудернацька природна скульптура – химерне дерево-виворотень із вигнутим корінням, що формою нагадував крокодила й схилився над водою, наче оберігав спокій цієї гірської перлини. Коли я вперше побував тут, то написав у сценарії фільму: «Таке затишне і таємниче Дике Озеро, що затаїлося серед вікових пралісів, має свою особливу принаду. Застиг до наступних теплих днів і оцей карпатський «крокодил». Напевне, чекає, аби нові туристи прийшли подивитися на його володіння».

Від того «крокодила» за ці роки і сліду не лишилося. А ще ж кілька років тому під берегом можна було побачити його рештки. Змінилися обриси й самої акваторії. Наскільки? На це дадуть відповідь комплексні дослідження та науковий моніторинг водойми. Головний об’єкт уваги – неповторний сфагновий острів-сплавина, що вільно дрейфує просто посередині озера. Господарі кажуть: він поступово розростається, змінюючи контури берегової лінії та відкритого плеса.

– Озірце, яке частіше називають Диким озером, унікальне за своїм походженням, – запевняє Володимир Шушняк. – Воно утворилося завдяки гравітаційній тектоніці: важкі пласти пісковиків повільно просіли на пластичні глинисті сланці. У цьому дивовижний парадокс озера. Так, тут ідуть показові для Карпат процеси: природа немов намагається заболотити водойму – створила цю сплавину, торфово-моховий килим із рідкісними росичкою, журавлиною, сфагнумом… А з іншого боку, завдяки постійній гравітаційній тектоніці дно повільно просідає, і озеро фактично самовідновлюється, зберігаючи глибину 8–9 метрів і не перетворюючись на суцільне верхове болото. Ось вам наочний приклад колосальної здатності подібних екосистем до саморегуляції.

Дослідники працювали за чіткими протоколами: вимірювали глибини в контрольних точках, відбирали проби ґрунту та донних відкладів, фіксували температуру й прозорість води на різних шарах. А Юрій Тюх та Іван Руснак навіть ризикнули ступити на хитку сплавину, аби дослідити, занотувати та сфотографувати унікальну острівну рослинність, серед якої виявили й рідкісні червонокнижні види.

У працівників Національного природного парку «Синевір» величезний пласт щоденної роботи – від взаємодії з громадами до порятунку диких тварин.

– Буквально днями, – розповідає директор НПП Микола Дербак, – прийняли до нашого реабілітаційного центру «Квасовець» ослабленого орлана-білохвоста – рідкісного хижого птаха, якого врятували наші колеги – лісівники Брустурянського надлісництва. Тепер птахом опікується наш ветеринар Юрій Маслей. Розвиваємо центр реабілітації диких копитних, а незабаром відзначатимемо важливу віху – 15-річчя роботи іншого нашого центру –  реабілітації бурого ведмедя. За цей час там накопичено унікальний досвід відновлення тварин та їхньої адаптації до напіввільних умов. Нині у Карпатах розпочався надзвичайно відповідальний період – шлюбний сезон (рев) у благородних оленів. Тварини тепер максимально вразливі, тому посилюємо патрулювання працівниками держохорони, запроваджуємо зони спокою, обмежуємо випас худоби, рух транспорту та відвідування деяких урочищ.

На «Карпатському морі»

Розмова з директором вкотре залишає відчуття поваги до тих, хто дбає про збереження довкілля. Але варто було проїхати вниз долиною Тереблі, як на нас чекав прикрий контраст.

Майже три десятиліття тому, під час моїх перших відвідин цих місць, Теребле-Ріцьке водосховище однойменної ГЕС, яке в народі звуть «Карпатським морем», вражало масштабом: стрімкі береги, широка вода, у якій відбивалися гірські хребти. Тоді лишень ішлося про можливе передання паркові прилеглих до водосховища територій пралісів. Нині ці лісові масиви під охороною «Синевиру». А «Карпатське море» зійшло на пси: воду спустили, і тепер по мулистому дну ходять корови.

Київський ранок

Після гірської тиші ранковий Київ зустрічає черговою повітряною тривогою. Над Дніпром – важкий смог із виразним пахом горілого після нічної атаки. А у вагоні метро – суворі й спокійні обличчя. Без паніки та квапливості.

Саме ця мовчазна стійкість дає відчуття опори. Поки на передовій українці й українки тримають оборону, у тилу їхні побратими й посестри самовіддано трудяться. Там, у «Синевірі», в інших гірських заповідниках зберігають унікальний скарб України. Її природну красу і неповторність, її велич і життєдайну енергію. Те, що дароване нам для нашої незнищенності.