Вишуканий ресторан люб’язно надав просторе приміщення з відтінками шоколадного кольору, аби тут розташувався ще один маленький цех. Тринадцятеро людей – жінки та чоловіки – щодня сходяться сюди, щоб під орудою пані Уляни та пані Вікторії ліпити вареники, які потім відправляють на фронт.

Працюють у лункій порожній залі. Від холоду тремтять руки, німіють пальці, та жінки з вовняними хустками на плечах працюють бадьоро і затято: щоразу вивершують справжню «вареничну гору». У ногах примостився електрообігрівач, але, схоже, його спіраль лише значить тепло: насправді людей зогріває їхнє славне товариство і відчуття, що роблять добру справу.

За першої нагоди приходила і я допомагати. І завжди мене зустрічають усмішкою, напувають чаєм. А тоді й робота кипить.

…На кухні пані Уляна за своїм особливим рецептом замішує тісто, пані Світлана разом паном Михайлом розкачують його та роблять маленькі палянички. Далі їх несуть до зали, де й відбувається дивовижа, магія народження головного українського смаколика.

Кожен творить свій кулінарний шедевр – і формою, і розміром. У пані Тамари маленькі та круглі, а пані Юлія уподобала продовгуваті та пласкі.

О, скільки усіляких варіацій! Жінки тут з різних регіонів України, то й кулінарні творива їхні – у кожної неповторні. Бо така вона, українська культура: розмаїття форм, поєднане національною вишуканістю.

Витвори з тіста повертаються у тепло кухні, стрибають в окріп, а далі над ними чаклують пані Оксана та Валентина. І ось найочікуваніший процес – дегустації. Боже, яка смакота! Тісто тоненьке і начинки щедро: м’якенька картопелька так славно «родичається» з кисленькою тушкованою капусткою!..

Звісно, жаль, що ці вареники приїдуть до українських героїв-захисників охололими. Але віримо: відважні воїни відчують у цій страві наше щире тепло. Бо працюємо з добрим серцем – для одважних сердець, для нашої перемоги.