Попри все я чомусь вірю, що одного разу він зайде до цього кінотеатру, де я випадково побачила сьогодні меценатське крісло, яке він купив київському «Жовтню» після пожежі, зручно сяде в нього, оточений рідними, і подивиться фільм, який сам зніме.

І фільм цей буде про доброту, милосердя та любов… І, можливо, трохи про нашу з вами байдужість.

Про мою теж. Бо я, на жаль, на відміну від своїх французських друзів, не писала разом із усією країною тисячі листів своєму Президенту з проханнями допомогти звільнити українця Олега Сенцова. Я не молилася зі своїми священиками, як це роблять нині у Франції, за звільнення всіх полонених і його конкретно. На мерії моєї столиці не висить банер з його портретом, як на мерії Парижа… І не мій Президент, наступивши на горло власній гордості, тричі просив російського звільнити невільно засудженого, хворого, нещасного та вмираючого…

Хоча, як воно там у вічному Євангелії — «тричі зречешся мене».

… Позавчора Президент Франції Еманнуель Макрон втретє зателефонував до Кремля з проханням про звільнення українського режисера. Там пообіцяли подумати.

Іноді так легко подарувати комусь життя: просто послати поштову листівку своєму Президенту, просто зняти слухавку…

…Він сидітиме у цьому кінотеатрі. І ми ще не раз аплодуватимемо йому за його нові прекрасні фільми, які будуть для нас і про нас…