Борис ОЛІЙНИК: «ХЛІБ НАСУЩНИЙ НЕМИСЛИМИЙ БЕЗ ХЛІБА ДУХОВНОГО»

Якось так склалося, що в багатьох ЗМІ надто спрощено подається народження і становлення незалежної України. А коло її предтеч нерідко зводиться до колишніх, у радянські часи, дисидентів (переважно 60-х – початку 80-х років), тодішніх політичних в’язнів.

Безсумнівно, вони заслуговують найвищої шани, а кого вже немає – найсвітлішої пам’яті. Та будьмо обєктивними: Україна – як політична нація і суверенна держава – визрівала, набувала могуті десятиліттями. Економічно й духовно. До того ж – будучи, як здавалося й офіційно стверджувалося, навіки вмонтованою в «Союз нерушимый». Серед тих, хто плекав українську душу, живив національну пам’ять, дбав про розквіт (а не тільки виживання) української мови, була потужна письменницька когорта. Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Михайло Стельмах… Вони благословили, підтримали Дмитра Павличка і Ліну Костенко, Василя Симоненка і Бориса Олійника, Івана Драча і Миколу Вінграновського. Нелегку місію тримати українське слово й Україну як національну святиню взяв на себе Олесь Гончар.

На початку 70-х в оборону Івана Дзюби публічно, майже в однині, став Борис ОЛІЙНИК. За це й поплатився. А чого була варта його борня за повернення українському читачеві Василя Симоненка!.. Та на відміну від багатьох своїх колег по перу, які дуже швидко позбулися «луски радянщини», Борис Олійник, залишаючись глибинно українським поетом, не відхрещується від жодного із своїх творів, не розкидається ура-патріотичними гаслами. Він замислюється над сутністю людською, йому болять людські страждання, пеком пече несправедливість і неправедність на рідній землі й на всій планеті.

А мені болить, коли спостерігаю, якими надзусиллями долає Борис Ілліч ті недуги, котрими його «щедро нагородив» ще той, палаючий Чорнобиль, а його ще й кпинять за, бачте, «не таку» позицію. І поет змушений для тих «колег», які не вчитуються в його вірші, ще й додавати пояснень у профільній газеті: що він, як і вони, так само обурений з приводу нібито планованого візиту до України путінського радника Швидкого, «вважаючи недопустимим, аби такий «сіяч культури» виступав з лекціями перед українцями, кращих синів яких убивають на сході України регулярні російські війська та підживлювані ними сепаратисти».

Втім для постаті такого масштабу, як Борис Олійник, таке не в дивовижу: за 60 літ творчої й громадської діяльності набачився і начувся стільки, що іншим, проворнішим, й відсотка не дісталося.

— Борисе Іллічу, Ви в Україні і поза її межами людина досить відома. І все ж таки, щоб нагадати зацікавленим читачам, де Ваші початки?

— В Україні. І перші кроки і все життя освячені Україною. Село Зачепилівка в Новосанжарському районі на Полтавщині — отам мене мама народила, там уперше усміхнулося до мене сонечко, отам моя перша стежина, перші шкільні уроки й життєві випробування. І сьогодні, з відстані літ, оглядаюся туди, а воно все таке свіже в пам’яті, наче вчора було. «Все те, що на серце лягло».

— Але ж дороги Ваші простяглися «Від білої хати до Білого дому». Кажу за назвою циклу поезій, який Ви написали ще 1978 року із зазначенням географії творення: «Нью-Йорк — Зачепилівка — Київ». І загалом Вам, як небагатьом із сільських хлопців, випало чимало побачити світу. І на теренах колишнього СРСР, і Європу добре освоїли.

— Як не дивно, але так склалося, що я нікуди не їздив туристом.

— Ділові поїздки?

— Ділові. Але не щодо приватного бізнесу: у мене його ніколи не було й не буде — це не моє амплуа. З приємністю згадуються культурницькі десанти в братніх республіках, справді братерські, щирі зустрічі з побратимами по перу, творча співпраця, коли тичинівське «чуття єдиної родини» не було декларацією. На жаль, усе це майже втрачене — і всі ми, по різні боки кордонів, збідніли.

— На моїй пам’яті –  дуже зворушлива зустріч в Українському фонді культури з визначним молдавським поетом і правозахисником Борисом Мар’яном, Вашим однокурсником, якого за дочасні перебудовчі ідеї 1956 року було виключено з Київського університету і на п’ять років засуджено, а тепер публіці його представив посол Молдови в Україні як національну гордість. А мене та, мабуть, і всіх присутніх приємно вразило, якою добірною і колоритною українською мовою говорив молдавський поет, над яким, тоді ще студентом, в Україні поглумилися.

— Отож бо й воно. І я, згадуючи ті часи, маю на увазі не паради, а атмосферу — взаємопізнання, взаємозбагачення, а відтак — приязні і дружби.

Але ж у Вас були поїздки й у Вільнюс, Тбілісі, Карабах, де пролилася кров…

— Не моя. Але від того мені не легше. Я їздив туди як заступник Голови Палати Національностей Верховної Ради СРСР. Прояснювати і гасити конфлікти, за лаштунками яких плелися великі й брудні братовбивчі інтриги. Не виключаю, що комусь праглося, аби й моя стезя там обірвалася.

— А на міст у Белград, під бомби Вас же ніхто не посилав. Хоча Ви на той час були заступником Голови Парламентської Асамблеї Ради Європи.

— Це був мій протест проти бомбардувань літаками НАТО сербської столиці і мирного населення. Ми з Вами — діти війни. Знаємо не з переказів, що таке голод, холод, окупація, через наші голови і долі прокотилися фронти. Війна поглинула наших батьків, полишивши нас на перетруджені руки матерів-удів. Хіба таких уроків мало, щоб їх забути!? За лаштунками всіх воєн, усіх збройних конфліктів — чи усередині країни, чи між державами — стоять чиїсь політичні або кар’єрні амбіції, чиїсь шкурні, корпоративні інтереси. А розплачуються прості люди. Розплачуються життями, каліцтвами, розрухою, стражданнями від пережитого і втраченого. Та, на жаль, наша планета навіть у ХХІ столітті, без воєнних конфліктів – чи там, чи сям – не прожила жодного дня. Світ перенасичений зброєю. І це болить.

— Свою позицію Ви мали можливість продемонструвати не раз. Як делегат від України брали участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН і виступали в її комітетах. Ви тривалий час очолювали Постійну делегацію Верховної Ради України в Парламентській Асамблеї Ради Європи й вісім років були заступником Голови ПАРЄ. Брали участь у десятках, якщо не в сотнях усіляких робочих засідань, у сесіях, конференціях, групових й індивідуальних дискусіях.

— Справді, не мало віддано. Але я представляв не себе хорошого, а Україну, як міг, відстоював її інтереси, в міру своїх можливостей створював її імідж у Європі. Звичайно ж, разом зі своїми колегами-депутатами. І я їм безмежно вдячний за розуміння і підтримку за всієї розмаїтості політичних орієнтацій.

— «У Вашій подвійній якості як парламентарія і поета, Ви били на сполох, коли виникали важливі міжнародні проблеми політичного, економічного чи будь-якого іншого характеру», — це сказав про Вас Президент Парламентської Асамблеї Ради Європи Рене Вандер Лінден, вручаючи на сесії Вам найвищу відзнаку ПАРЄ – медаль «За заслуги». Вас, українця, почесного громадянина Канева, Києва і рідного Новосанжарського району, Рада Європи визнала почесним членом ПАРЄ. Отже, Вашу міжнародну місію високо оцінено, маєте своєрідний «сертифікат якості» — Вам надано право безперешкодно і безкоштовно користуватися апартаментами ПАРЄ, по суті, тішитися Європою зі столицею в Страсбурзі. Скористалися?

— Та все якось не випадає. А якщо відверто, то й не тягне у ті європейські палати. Все частіше спокушають нашинські — лікарняні палати.

— Мабуть, й оті репортажі на телебачення й у газети з палаючого Чорнобиля далися взнаки?

— Та отож.

— А відпочинок? Кіпр, Кріт, Канари, Гавайї, Таїланд… Чи хоча б Карлові Вари, Баден-Баден. Називаю популярні серед Віп-Персон та тих, хто за ними тягнеться. Ви ж теж Віп-Персона…

— До таких не дотягую. З року в рік мій маршрут не міняється: гоголівській Миргород та моя Зачепилівка.

— «И дым Отечества нам сладок и приятен»?

— Ні. Сигарети в мене не вітчизняні. З мінімумом отрути.

— Я маю на увазі оті промислові монстри, проти нашестя яких довелося боротися…

— А довелося. Особливо тяжко дався Канів. Це ж треба було додуматися — на лівому березі Дніпра навпроти Тарасової гори споруджувати екологічно шкідливе підприємство та ще й з трубою, яка була б вища за пам’ятник Шевченкові. Тоді я йшов як на амбразуру — голова уряду змушений був підписати розпорядження про заборону будівництва. Тоді ж разом з громадою зупинили божевільний проект перекидання забруднених вод Дунаю в Дніпро, змусили заморозити будівництво атомних станцій у Криму й Чигирині…

— Тоді кивали на підступні дії Москви. Бо й справді там, нерідко з участю міністрів українського походження, виношувалися і затверджувалися подібні проекти. А сьогодні? У що перетворені узбережжя рік, що твориться з Києвом?

— Якщо осмислити все, то мимоволі задумуєшся: чи є достеменною наша держава? У нинішньому стані — це скоріше територія, поділена між кланами, і чимало владоможців просто обслуговують їх. То чи до екології, мови, культури, історичної пам’яті тим, що сидять на валізах краденого і за першої ж тривоги зникнуть за бугром, де для них уже готовий і стіл, і дім? Наступ на кореневу систему нації іде як ніколи знахабніло й відкрито. Й отакий злочинний хаос у забудові Києва (і не тільки Києва) — це не лише прояви хапального рефлексу. За цим проглядається підступний замір змінити історичний профіль Києва, аби нащадки втратили нить історичної пам’яті.

— Борисе Іллічу, Ви вже ледь не 30 років очолюєте Український фонд культури, який, власне, і покликаний берегти оцю нить, надавати їм міцності. Що і як Вам вдається робити, щоб протистояти отим варварам?

— Фонд тримається на авторитеті тих людей, які стояли біля його витоків і які нині додають сил своїм професіоналізмом і ентузіазмом. А серед фундаторів Фонду — Олесь Гончар, Олександр Білаш, Іван Карабиць, Олекса Коломієць, Петро Тронько, Анатолій Авдієвський, Дмитро Гнатюк, яких уже нема, та нині сущий Юрій Мушкетик і чимала молодша генерація. Нинішні покоління навіть не уявляють, наскільки було непросто долати стереотипи і кліше у поглядах і підходах тодішніх партійців і урядовців, котрі духовну сферу вважали за надбудову, яку треба пильно стерегти, аби її не занесло в якесь збочення. Уявіть собі: з нагоди 1000-ліття Хрещення Русі 1988 року Фонд культури першим вивів на престижні сцени, в тому числі й на оперну, мистецькі колективи з репертуаром духовної музики (акція «Хорова вітчизняна спадщина»). Серед них — кафедральний хор собору Святого Володимира та раніше гонимий і заборонений народний хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка. Ми ініціювали створення під державною опікою Музею Івана Гончара на базі зібраних ним національних скарбів. Чи Стрітівська на Київщині школа кобзарського мистецтва. Всього не перелічиш…

— Наскільки я пам’ятаю, Фонд культури благословив у життя і ряд громадських товариств, які потім стали самостійними.

— Далеко не всі відають про це. Ми були прямо дотичні до організації установчих зборів історико-освітнього товариства «Меморіал» та проектування пам’ятника жертвам репресій у Биківні. Ще в 1990-у році ми освятили Хрест на Кургані скорботи в пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 рр. А 1993-го там же, під Лубнами на Полтавщині, біля Мгарського Свято-Преображенського монастиря, звели поминальний великий дзвін і щорічно в День пам’яті відправляється панахида по загиблих від голодомору. Саме наш Фонд 1987 року визначив одну зі своїх станових програм «Рідна мова» і заснував Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом — у 1989 — провело з’їзд, а потім переросло у нинішню Всеукраїнську «Просвіту»…

— Багато чого, що зроблено і робиться нині для збереження і розвитку національної культури, полишається ніби в тіні, потрапляє в зону забуття.

— А в нас же усе на ентузіазмі, ми не маємо коштів на оренду палацу «Україна», Національної опери чи «Українського дому». І на телевізію не проб’єшся. На нас чатують мисливці, щоб відібрати навіть оселю Фонду, яка є пам’яткою архітектури, котру Фонд культури з руїн повернув до життя.

— А Ви особисто посприяли, щоб Києво-Могилянська академія одержала своє історичне приміщення…

— Було. Я з листом пробився тоді до міністра оборони СРСР Дмитра Язова з клопотанням вивільнити військовим відомством приміщення, історично належні Академії, і він написав позитивну для нас резолюцію.

— І тепер доводиться звертатися у високі кабінети?

— А що вдієш? Щоби благополучно завершити нашу резонансну акцію — спорудження всенародного пам’ятника Матері-Вдові, звернувся до тодішнього прем’єр-міністра України. Той поставився із розумінням — за його сприяння київська влада відвела достойне місце в парку Перемоги і допомогла благополучно здійснити задумане.

— Поза межами нашої розмови залишилися Шевченкіана УФК, плекання юних талантів (700 дітей стали стипендіатами Фонду),  повернення культурних цінностей із-за рубежу і,.. І на всьому, без перебільшення, — печать Вашого серця. А ще ж — удруге! — Вам випало до березня цього року бути головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Висока честь…

— Ой висока та гора, а ще вища друга… Ота друга — нескінченні клопоти. І фізичне навантаження, і моральне. Але совістю я не торгую і гендлярства навколо премії не допускав. У ту першу мою каденцію лауреатами стали Василь Стус, Іван Дзюба, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович. І тепер — голосування було таємне, індивідуальне, рішення демократичне і підписував його я. А указ про премії видає і підписує Президент.

— Борисе Іллічу, а на завершення хочу нагадати Вам, собі і читачам, що найвище Ваше покликання, визначене Вашим талантом, — Поезія. Ви поет, так би мовити, від Бога. Ваша велетенська громадська робота, дуже відповідальна державна, якій віддано стільки сил, натрапила саме на Вас, бо своєю поезією Ви утвердили себе як творець мистецтва Слова, здобули моральний авторитет і довіру суспільства. Ви й сьогодні, попри всілякі перевантаження, залишаєтесь, вживаючи спортивну термінологію, у добрій формі. У творчій.

— Я не збираюся виголошувати монолог про свою творчість. Поезії не перекажеш — її треба читати. Скажу лише одне: поезія — це сплав почуття й думки, який знаходить вихід у Слові ніби сам по собі. Без силування, без натуги, хоча й потребує дуже великої праці. А живу і працюю з глибоким переконанням, що хліб насущний немислимий без хліба духовного. А як це виходить — судити людям.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company