Краєзнавець Павло Ткачук: «Найцінніша знахідка – родинна народна пам’ять»  

У червні «Грінченко-інформ» оприлюднив мій матеріал про Іванопільський краєзнавчий музей. Працюючи над ним, я поспілкувався із засновником цього музейного простору – педагогом, краєзнавцем і фольклористом Павлом Ткачуком. Про краєзнавство, пам’ять, людей та експонати зі своєю історією.

– Пане Павле, що надихнуло вас досліджувати історію України та Поділля?

– Найперше, Шевченків «Кобзар». Мого дідуся в 1931 році примусово закинули аж за Байкал. І він узяв із собою «Кобзар», сховав під сорочку.  До рідного села Чеснівка в Хмільницькому районі на Вінниччині, повернувся через 3 роки. З тією ж таки книжкою, в якій, щоправда, вже не було обкладинки. І коли мені випало бути в Києві, я пішов у Музей Шевченка і там у фондах знайшов це видання «Кобзаря», 1927 року.

Ніколи не забуду роки свого дитинства, коли збиралася вся родина і дідусь читав нам Шевченка. Дорослі плакали, а ми сиділи на долівці, дивилися та дивувалися. Але ці краплі дорослих сліз упали у мою душу на все життя. Дідусь бачив, що я зацікавлений творчістю Шевченка та й книгами, і подарував той «Кобзар» мені. Так завдяки Шевченку я поступово здобув освіту.

Мені свого часу пощастило працювати у сільській бібліотеці, серед багатства книг. І я багато читав, не все поспіль – вибирав ті книжки, які дихали Україною. Навчався у Брацлавському технікумі, але без особливого завзяття – не надихало. І я вступив до Вінницького педінституту, на філологічний факультет. Згодом працював уже в школі. Мене, схоже, помітили – поставили директором нової школи, що відкрилася в Іванополі, неподалік Хмільника.

Мені бажалося творити, робити щось нове. Отак почав збирати різні старожитності і ними потроху заповнював невеличку шкільну кімнату. Згодом цим зацікавив дітей: почали приносити до школи камінчики, скребла, старовинні монети, інші давні речі. Знайшовся хлопець, Микола Сторожук, який у річці Бог (йдеться про Південний Буг. – прим. ред.) натрапив на чиїсь давні рештки. Як виявилося, то були кістки та зуби мамонта. Їх теж передали до нашої краєзнавчої експозиції.

Згодом разом з учнями провели розкопки прадавнього городища, що було неподалік. І вони, навіть ті, які не надто цікавилися навчанням, із захватом відкривали нові артефакти.

– Що найважливіше у вивченні історії рідного краю?

– Родовід людини. Це з нас вивітрювали. Я докопувався, питав: «А хто ваш тато, мама, а хто дідуньо, бабуня, а хто вам більше запам’ятався, хто подобався?» І поступово, через вивчення родоводів, сягав уже загального українського.

– Кожен експонат приносить до музею і власну історію…

– Це так. Ось, для прикладу, ткацький верстат. Такі були в обох моїх дідусів. А коли в них відпала потреба, їх рубали на дрова… Наш я врятувати не встиг. Тішуся, що збереглися свити моїх прадідуня і прабабуні. Цьому вбранню близько двохсот років, його зберегли мої дядько й тітка. Вони тримали ці свити десь на горищі, я навіть про це не знав. А коли побачили, що я такі речі ціную і зберігаю, передали їх мені. Для мене це найближча, найцінніша знахідка – родинна народна пам’ять.

А ось жорна. У господарстві мого дідуся, того, якого заслали за Байкал, теж вони були. Він ховав їх, бо комсомольці нищили. На цих жорнах в голодному 1947 році випало і мені молоти. Ви не уявляєте, як це непросто. Кукурудза ще піддається, а от ячмінь і жито… Пшеницю мололи рідко – лише на Великдень та інші великі свята. І лише ті, у кого вона була. А коли доходило до мелення жита чи ячменю, я аж стогнав від натуги. Памʼятаю, тато при цьому суворо глянули на мене і спитали: «А що їсти будемо?».

– Ваш музей тепер знають не лише в районі та області.

– Так, його вже відвідало понад 10 000 людей. Бували тут і відомі особистості, зокрема, письменник Анатолій Дімаров з дружиною. Вже й у далекій Австралії про нас знають, звідти отримував листи.

Якось я зацікавився постаттю Яна Потоцького. Він земляк, родом з Пикова, був широко відомим в Європі першим істориком Поділля. Я попросив свого колегу, іншого краєзнавця, зробити копію однієї з праць Потоцького про Поділля, яка нині зберігається в Британії. Не думав, що це прохання додасть нам доброї слави. А вийшло саме так, бо наш музей забажали побачити гості з Європи. І 6 червня 2009 року ми приймали численну делегацію науковців з Бельгії, Італії, Польщі, Франції, Швейцарії та Швеції. Приїхали до нас цілим великим автобусом. Звісно,  ми влаштували їм екскурсію, за екскурсоводів були наші учні. І гості приємно дивувалися, як глибоко школярі обізнані в темі.

Вони дивувалися, а я щиро радів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company