Фраза «какая разніца?», яка багатоліттями маскувалася під побутове небажання заглиблюватися в «мовні розбірки», після початку повномасштабного вторгнення оголилася до цілковитої суті. Сьогодні вона резонує з найвідвертішими україноненависницькими постулатами рашистів з путіним у головах, котрі марять остаточно вимордувати нашу мову та ідентичність.

Але навіть тепер, коли маски зірвано, коли світ побачив жахіття «русского міра», частина нашого суспільства все ще чіпляється за цей рабський аргумент.

Повномасштабне вторгнення спровокувало рекордний мовний зсув – це вже очевидний факт. Соціологічні дослідження засвідчують: якщо у 2021 році лише близько 46% українців спілкувалися вдома виключно українською, то тепер, за результатами опитувань, організованих групою «Рейтинг», цей показник сягає за 65%. Динаміка поступу, звісно, помітна, але оті 35% решти не додають оптимізму.  Все ще значний відсоток тих, хто продовжує затято не бачити тієї явної, знакової, визначальної «разніци».

Причина не у звичайній упертості. Відповідь криється в глибоких історичних травмах, у психологічному тискові, якого наш народ зазнавав століттями. Протягом усієї спільної історії Російська імперія, а згодом і Радянський Союз цілеспрямовано конструювали міф про «спільну мовну колиску», про «вєлікій русскій язик» і «селянську малоросійську», а то й узагалі «вигадану» українську мову. Так століттями імперці насаджували лінгвоцид української мови.

Вона не про просто засіб комунікації. Це серцевина генетичного коду, культури, ментальності. Той, хто контролює мову суспільства, отримує цілковиту владу над його свідомістю.

Нині все ще на слуху тези про те, що свого часу українська інтелігенція, мовляв, масово писала російською, «і все було нормально». Але чи була ця відмова від української добровільною? Чи мали митці бодай найменшу змогу творити українською,  коли її офіційними указами і декретами ставили поза законом (бо ж, на переконання царських владців, української «нєт, нє било і бить нє может»), коли  наше друковане слово переслідували, душили цензурою, коли вже за більшовицької диктатури фундатори української культури, зокрема й мовної, гибіли в ГУЛАГах, поповнювали мартиролог «Розстріляного відродження», а ті, хто дивом уцілів, працювали під небаченим силовим контролем, під пресом радянської каральної машини?

Українці завжди усвідомлювали свою самобутність і боролися за неї. Саме тому імперія діяла так жорстоко. Насаджуючи радянські та російські наративи, система змушувала українців вірити у власну меншовартість, у верховенство «русского старшего брата». Українську мову витіснили із «серйозних справ», з науки, промислового виробництва, політики, церкви. Навіть значною мірою і з освітнього процесу. Як наслідок мільйони людей несвідомо асимілювалися – просто для того щоб здаватися «нормальними» для репресивної системи, щоб вижити.

Але навіть у таких пекельних муках українська мова вистояла. Так, цей колоніальний гніт залишив по собі рубці і шрами. Про один ми згадали на початку цих роздумів. Додамо до нього й друге лихо – суржик. Згідно з лінгвістичними та соціологічними моніторингами, у повсякденному житті ним користуються від 11% до 18% населення (залежно від регіону, з найвищими показниками на Сході та Центрі країни). Це мільйони людей, чиє мовлення відображає незавершену деколонізацію свідомості.

Якщо ви хоч побіжно знаєте історію, можливо, ставили собі питання, чому діалект – це природно, якщо українські території його побутування теж століттями примусово входили до інших держав, які насаджували там свою мову. Відповідь однозначна: бо діалект істинно жива, природна форма мови, яка формується всередині національного середовища під впливом географії, торгівлі та культурних контактів. Він зберігає традиції та самобутність територій і субетносів. А суржик – цілком інше. Він продукт насильницького ламання мовної системи. Російська мова ніколи не проникала в українську природним шляхом – її заштовхували туди багнетами, указами та репресіями. Діалект – це еволюція мови, а суржик – плід насилля над нею, руйнування її під тиском чужої культури.

Те, що він сьогодні став звичним елементом нашого щоденного простору, не робить його нормою. Він розмиває унікальність мови та непомітно зміщує ментальні кордони. Щодня ми ухвалюємо сотні дрібних рішень, навіть не замислюючись про їхні наслідки. Тож, можливо, саме зараз час повернути собі власні мовні кордони? Адже свідомість нації починається з відмови від нав’язаного сурогату.