Ми більше не шукаємо новини. Вони знаходять нас самі.

Ранок починається не з кави — з телефону. Трохи свапу, і ти вже «в курсі»: десь щось сталося, хтось щось сказав, щось знову обговорюють.

Але чи справжнє воно, оте «в курсі»?

Розпитала своїх ровесників-студентів, звідки ті дізнаються новини. Відповіді були майже однакові: Instagram, TikTok, Telegram. Ніхто не згадав як основне джерело новинні сайти, що й не дивно: соцмережі прудкіші, простіші і завжди під рукою.

Поцікавилася, чи перевіряють мої однолітки  оцю прудку й «підручну» інформацію. Більшість відповіла: «інколи» або «якщо щось дуже важливе». Дехто ж чесно зізнався, що ні.

Отут, як кажуть у народі, «і собаку зарито».

Соцмережі створюють ілюзію повної картини. Насправді ж ми бачимо лише те, що нам показує алгоритм. Це як дивитися через вузьку щілину і думати, що бачиш увесь світ. У традиційних медіа новину найперше перевіряють. У соцмережах – найперше публікують. І що емоційніше повідомлення, то більше шансів, що це «залетить». Тому фейки зазвичай ширяться швидше за правду. Один зі студентів кинув фразу, якою можна красномовно ілюструвати: «Якщо новина звучить шокуюче – я майже одразу скидаю її друзям». І додав, що лише потім інколи перевіряє поширене. З виду – цілком природна реакція. Але саме вона і робить дезінформацію вірусною і живучою.

То як же нам бути? Звісно, не відмовлятися від соцмереж, бо це вже частина нашого життя. Але змінити підхід. Не сприймати інформацію одразу як факт. Дати собі бодай трохи часу подумати: звідки це? хто це написав? чи є інші джерела?  Бо нині проблема не в тому, що інформації мало, а в тому, що її надміру багато. І чого у цьому бурхливому новинному потоці більше – правди чи брехні – питання аж геть не риторичне. Тому тепер життєво важливо вже не де ти читаєш новини, а те, чи ти здатен спершу їм не вірити.