Переглядав кінохроніку, зняту 70 років тому, в жовтні 1956 року. Чорно-білі кадри. Дим над Будапештом, розбиті радянські танки на вулицях, перелякана і водночас відчайдушна надія в очах угорців. Раптом гостро відчув, як минуле резонує з нашим сьогоденням.

Тоді, у вогняні дні угорського повстання, радянська машина безжально показала ціну спротиву. Втопила в крові прагнення свободи, загнала у підсвідомість цілої нації, здається, невиліковне табу: «З москвою сперечатися не можна. За непокору – смерть».

Травма колективного безсилля 1956 року кристалізувалася в сучасний угорський політичний конформізм. І липкий, майже тваринний страх перед росією. Будапешт обрав для себе комфортну і безпечну, як їм видається, позицію: мовчати, підлаштовуватися, торгувати суверенітетом за дешеві енергоносії. І раз по раз зазирати в рот кремлю. Переконали себе: інакше неможливо.

Українці щиро вдячні всім, зокрема й багатьом угорцям, хто відкрив свої домівки для наших людей, хто ділиться останнім і безумовно стоїть поряд з Україною. Ця людська солідарність – неоціненна. Ми не маємо права ставати зверхніми чи вдавати з себе «обраний народ», забуваючи про цю підтримку.

Колись на карпатських теренах, у спілкуванні з нині вже спочилим мольфаром Михайлом Нечаєм запитав його: який гріх найстрашніший після смертного «не убий»? Старий гуцул одразу відповів: заздрість.

Україна робить те, на що 70 років тому не наважився чи не зміг ніхто у Східній Європі: постала на повен зріст проти того ж таки імперського монстра, прийняла на себе його головний удар. І від того у нашого самоназваного  «старшого брата» і деяких наших західних сусідів, схоже, прокинувся хробак чорної заздрості. Люто точить навіть при згадці про волелюбність, незламність українців, бо у самих цього живого зерна не насіялося.

Хіба не відгонить старим панським патерналізмом риторика на кшталт «ми вам допомагаємо, а тому маєте нам дякувати і знати своє місце»? Віками дивилися на українців звисока – як на провінційну, «меншу» спільноту, приречену нидіти на периферії історії, таким собі людським субстратом для зростання «панівної» нації. І раптом ця геополітична «меншина» стає авангардом континенту. І виборює право на життя в цивілізованому демократичному світі такою ціною, від якої цей світ уражено завмирає. Українська суб’єктність діє як подразник.

Наша незламність стала для Заходу, особливо для Центрально-Східної Європи, надто до болю яскравим моральним дзеркалом. Хтось бачать у ньому столітньої витримки конформізм і боягузтво. Хтось – руйнацію своїх старих імперських амбіцій. А ситій Європі це дзеркало відтворює чіткі загрозливі обриси безсилля.

Коли бояться агресора і не мають мужності стати поруч із жертвою, тоді починають знецінювати того, хто бореться. Цим живиться коріння нинішньої європейської (і не лише) українофобії – відвертої чи завуальованої. Там не можуть пробачити українцям руйнування геополітичних, економічних, мілітарних, психологічних виправдань конформізму чи поступок перед забаганками грубої сили.

В цьому випадку пробачити нам означає для них легітимізувати своє потенційне капітулянтство.