Відень, шоста тридцять ранку. Кілометрова черга до будівлі, що стала для багатьох справжнім маяком. Для багатьох, чиї почервонілі од сліз очі вже мало що бачать у цьому красивому європейському місті.

Вервиця розгублених людей із темно-синіми паспортами, палітурку яких прикращає золотавий Тризуб, терпляче витяглася у довжелезному лабіринті з червоних стрічок. Чутно рідну мову: хтось ділится переживаннями, своїми і чужими історіями, хтось тільки-но зустрів земляків із Запорізької області… Молоді мами намагаються заспокоїти своїх непосидючих діток. Поруч з ними у темних куртках і шапках стовбичать чоловіки. Безсоромні, пихаті. За родоводом – очевидно, предки козаків, нащадки воїнів. А за єством – особини, не гідні носити українські імена-прізвища, бо цієї честі нині достойні тільки сильні, тільки лицарі, тільки герої, які до останнього боронитимуть свою країну, але не тікатимуть, як щури. Сподіваюся, буде і на таких суд. Якщо не людський, то Божий.

…Кажуть, під цими дверима наші займають чергу ще з ночі, і таке тут коїться вже більше місяця.

Загойдалася вервиця, десь далеко люди почали ворушитися: наче кам’яні статуї у масках повільно закрокували до скляних дверей Австрійського консультаційного центру.

Отримали папірець із номером, і знов у чергу. Це було схоже на квест, всі ми брали участь у якійсь дивацькій грі на виживання, головним призом якого були слова: «Ми вам допожемо!», «Ви не одні!» та «Слава Україні!». Німецькою. Як добре, що геть необов’язково знати мову, аби відчути підтримку народу Австрії. За тими диво-дверима українців годували, надавали їм житло та одяг, шукали для них роботу. Але черга до цього мусила проявляти витривалість, вистояти цілий день на ногах – у прямому та переносному сенсі.

Черги українських біженців – ознака багатьох європейських столиць і міст. Ми вимушено шукаємо тут притулку, роботу, але ми свідомі того, що це тимчасово: наша віра та надія не згасають. Ми знаємо: скоро омріяний день, коли всією переселенською громадою повернемося додому. Коли мільйони українців зберуться на Майдані, щоб родиною заспівати переможну пісню.