Раніше маски здавалися трендом якогось азійського напівбожевільного дизайнера.

… 6 березня. Телефоную подрузі:

– Збираюся у відрядження.

– Обов’язково носи маску та купи антисептик!

– До чого так хвилюватися? – ледь стримую роздратування.

Рожеві окуляри, блакитне небо, музика у серці…

Реальність змінилася. А я не вірю! Не вірю! Не вірю!..

Та ні, вірю. Навіть сприймаю. Але – «через не хочу»…

Вже замовила «Новою Поштою» маску. Йду забирати… Не пустили у приміщення без маски… 40 хвилин черги… З ким не буває?..

Сам не помічаєш, як ти – свідома, розумна людина з майже вищою освітою –  стаєш приреченою: бурлакуєш між аптеками в пошуках антисептика та вітаміну С, здригаєшся, читаючи сповіщення у Вайбері від двоюрідної тітки, яка зазвичай пише тобі лише на день народження, а тепер щедро ділиться дурними порадами на кшталт: «Щоб самостійно зробити тест на коронавірус, затримайте дихання на десять секунд»… Або телефонуєш подрузі, з якою ненароком починаєш обговорювати «теорії змови».

В Instagram нове шаленство лозунгів: «Проведіть цей карантин з користю!», «Карантин – це нові можливості!».

Мій район перетворився на мурашник. Уже й не знаю чи вірити тим, хто стверджує, що десь є міста з безлюдними вулицями.

Залишаюся вдома. Наодинці з собою. Працюю від п’ятниці до п’ятниці. Вже забуваю, як було раніше. Інше життя. На вулиці скоро календарне літо, а я ще вдягаю теплу куртку. Не звикла.

Невже ми знову будемо обіймати друзів, ходити на аншлагові концерти та їздити у залюдненому метро?!

Рожеві окуляри, блакитне небо, музика у серці…

Раніше маски здавалися трендом якогось азійського напівбожевільного дизайнера. А нині –  на видноті у «Сільпо», по вісім п’ятдесят…