У керівних кабінетах Полтавського національного педуніверситету імені (цитуючи Софію Русову) «божка полтавського російського громадянства» В.Г.Короленка, схоже, явні рецидиви осіннього клінічного загострення в царині прекрасного. Не інак як із благословіння їхніх насельників в університетському ботсаду постала скульптура.

На відео з неприкритих врочистостей її відкриття добре видно не лише навідліг рубані обриси мистецького генія творця сеї скам’янілої «хвигури», а, що особливо важливо, –  справді непересічний талант архітектора. Пошли йому, музо садово-паркового натхнення, відцентрового попутного вітру під оба крила за те, що не втургунив це скульптурне предиво десь межи ботанічних еземплярів кущовидих. Що завбачливо створив довкола монументального НЬОГО «просторовий вакуум». Уявляєте, яке враження виносили б розслаблені красотами живої природи відвідувачі ботсаду, якби оцей шедевр марою вигулькував на очі з-за кущів? Тим паче в надвечірню пору. Боюся, що багато хто з Богу душу винних гостей цю раптову хвилю наглих вражень просто не доніс би до заповітного місця, куди всі, включно з митцями і великими керівниками, пішки ходять.

Слава творцям, що завбачливо вибили підпис на сему монументальному боввані. Великими літерами, щоб і люди з вадами зору могли легко прочитати: це пам’ятник не доброму полтавському безхатькові чи комусь із насельників гоголівського «Вія», а самому… Вільяму Шекспіру.

Хто позував скульптору у цьому образі, залишається великою загадкою для любителів психоаналізу. «В найкращому стані – він трохи гірший за людину, а в найгіршому – трохи кращий за тварину». Це так, до слова, згадуючи уривок із шекспірівського «Венеційського купця».