Олександр Очеретнюк родом із подільського селища Літин. Полковник Державної прикордонної служби України, командир спецпідрозділу «Дозор», відомий серед побратимів за позивним «Чорний». 15 березня 2023 року, за місяць до свого тридцятишестиліття, виконуючи бойове завдання, він загинув на запорізькому напрямку, поблизу міста Оріхів.

Вони побралися у 22, хоча були знайомі ще з першого класу школи. «Пам’ятаю, як побачила його першого вересня – він прийшов у картатих штанцях на підтяжках, – згадує Світлана Очеретнюк. – Чомусь цей момент дуже мені запам’ятався. Для мене він був таким собі «плюшевим ведмедиком». У дев’ятому класі почали зустрічатися вже серйозно. А він, як потім розповідали, ще в першому класі прийшов додому і сказав батькам: «Я знайшов собі дружину».

Пані Світлана теж військовослужбовиця, За свою «військову десятирічку» пройшла шлях від молодшого сержанта до майстер-сержанта. Тепер вона лейтенант Державної прикордонної служби.

– За освітою я фінансистка, закінчила Вінницький торговельно-економічний інститут, – веде розповідь пані Світлана. – Після нашого одруження у 2009 році поїхали до місця Сашкової служби в Луганській області. Через часті переведення доводилося постійно змінювати роботу. Згодом зрозуміла, що мені буде простіше також проходити службу, адже тоді нас могли направляти разом.

– Ви згадали про часті переїзди.

– Так, після Марківки нас направили в Мілове, далі – в Ніколськ. Це все Луганщина. А потім – у Свердловськ, який нині має назву Довжанськ. Там нас і застав 2014 рік. Я тоді перебувала в декретній відпустці, в нас народився син Артем.

Коли розпочалися бойові дії та окупація частини Луганщини, жінок і дітей евакуйовували. Ми із сином виїхали, а Сашко залишився виконувати свій обов’язок. У 2014–2015 роках він брав участь в антитерористичній операції. Служив на різних напрямках, зокрема в районі Мар’їнки. Після завершення цього періоду нашій родині довелося знову змінити місце служби. Нас перевели до Житомира.

 – А де вас застало повномасштабне вторгнення?

– В Житомирі. Я служила в 9-му прикордонному загоні імені Січових Стрільців. Олександр командував спецпідрозділом «Дозор».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені дали лише кілька годин, щоб вивезти дитину. Я відвезла сина до батьків у Літин. Ми не знали, що буде далі, тому підготували всі необхідні речі. Якщо ситуація погіршиться, дитину мали вивозити рідні. Син прожив у бабусі майже рік. Я намагалася за кожної можливості приїжджати до нього. Повернулася до служби, а чоловік вирушив на Київщину. Основний період початку повномасштабної війни він провів в Ірпені та Бучі.

– А після визволення від окупантів Київщини?

– Після цього були знову Луганщина, Запорізька область, інші напрямки. Постійні відрядження. Їм давали буквально кілька днів перепочинку, щоб замінити спорядження, трохи відпочити, і вони знову вирушали на бойові завдання.

– Тобто більшу частину часу ви були окремо?

– Так, уже окремо.

– Було щось особливе в його останньому відрядженні?

– Так. 14 лютого 2023 року, на День закоханих, вони якраз повернулися після чергового виїзду. Здавалося, буде трошки більше часу для перепочинку. Але того ж вечора надійшло повідомлення про нове відрядження. Ми почали швидко збирати речі. І тоді сталося те, що я досі не можу забути. У Саші завжди було два годинники. Один він носив на руці, інший брав із собою про запас. А перед цим від’їздом він залишив один годинник удома. Сказав: «Це буде Артемові на пам’ять».

Мені залишив свою металеву ручку, яку постійно носив із собою. Сказав: «Це буде тобі на пам’ять». І додав: «Я з цього відрядження не повернуся». Я тоді навіть розсердилася, дорікнула, що не можна говорити таких речей. Заперечила, що він обов’язково повернеться, що не має права нас залишати. Але він ніби щось відчував. В усі попередні відрядження їхав упевнено, жартував, підтримував інших. А того разу був зовсім іншим. Навіть побратими потім згадували його незвично задумливого і мовчазного.

– Пам’ятаєте останню зустріч?

– Ми служили в одній частині, але в різних корпусах. Його розташування було з одного боку, моє – з іншого. Зазвичай, коли вони вирушали у відрядження чи на бойові завдання, я завжди приходила провести його. Це стало нашою звичкою. Я не могла просто залишитися осторонь і дивитися, як він їде. Того дня все було інакше. Я як завжди хотіла провести його, побути поруч ще хоча б кілька хвилин. Підійшла до нього, а він просто міцно мене обійняв і сказав: «Йди». Я почала плакати й відповіла: «Як це йти? Я хочу провести тебе». А він знову повторив: «Йди». І все.

Ми завжди були дуже близькі. У нас був особливий зв’язок, відчували одне одного навіть на відстані. Я завжди була спокійна за нього, бо знала, наскільки він підготовлений і досвідчений. Ніколи не думала, що з ним може щось трапитися.

– Коли дізналися страшну звістку?

–14 березня 2023 року мені було дуже неспокійно. Сашко перебував у Запорізькій області, поблизу Оріхова. Я чекала його дзвінка або повідомлення. Пізно ввечері він написав, що в них були збори та нарада, що вони готуються до наступу. Сказав, що все добре, але не знає, коли знову зможе вийти на зв’язок.

Ми не могли багато листуватися через бойові завдання, але навіть коротке повідомлення або знак у месенджері означали для мене, що все гаразд. 15 березня тривога лише посилилася. Я перевіряла WhatsApp, бачила, що раніше він був активний, але після третьої години дня активність припинилася. Я почала переглядати сторінки його побратимів, намагалася знайти хоч якусь інформацію, але ніхто не відповідав.

Тільки згодом стало відомо, що близько 16:30 під час контрнаступу на Запорізькому напрямку група, яку очолював Олександр, потрапила під ворожий удар. Він перебував у першому бронетранспортері. Туди влучила протитанкова керована ракета. У десантному відсіку було восьмеро військових. Їм вдалося вибратися з машини. Водія також викинуло вибуховою хвилею. Олександра серед них не було. Через кілька хвилин –  повторне влучання, бронетранспортер загорівся. Йшов бій, побратими не змогли підійти до машини.

Спочатку ніхто не знав, чи він загинув, чи потрапив у полон, чи був евакуйований. Лише за кілька днів військовим вдалося дістатися до бронетранспортера. На командирському місці знайшли обгорілі останки. Їх направили до Запоріжжя на судово-медичну експертизу. 19 березня мені повідомили, що мій Саша загинув.

Доти він вважався безвісти зниклим. Разом із його мамою ми поїхали до Запоріжжя, здали ДНК. До останнього сподівалися на помилку. Шукали його в лікарнях Запоріжжя, Дніпра, у  госпіталях, перевіряли всю можливу інформацію. Майже місяць жили надією. Але результати експертизи підтвердили, що знайдені останки належали Олександру. 20 квітня 2023 року його поховали в Літині. Мені хотілося, щоб він був удома. Там його мама, мої батьки, там місце, куди ми можемо приїжджати й знати, що він поруч.

– Що б Ви хотіли, щоб люди знали про Олександра?

– Це була людина з великої літери. Справжній офіцер. Таких дуже мало. Він був справедливим, вимогливим до себе і до інших, але водночас дуже добрим. Вже три роки минуло, а його побратими досі приїжджають до нього. На День прикордонника не залишилися святкувати у своїх підрозділах, а поїхали до Саші. Для мене це знак того, наскільки сильно його поважали.

Він завжди багато навчав своїх хлопців. Для нього служба ніколи не була формальністю. У будь-яку погоду вони тренувалися, займалися спортом, проходили вишкіл, стрільби, виїзди на полігони. Іноді підлеглі жартували, що він занадто вимогливий. Але він завжди відповідав: «Хлопці, я хочу, щоб ви все вміли. Не знаю, куди нас закине життя і війна, але хочу, щоб ви були готові до всього».

Він намагався дати їм якомога більше знань і навичок. Домовлявся про додаткові навчання, організовував тренування на різній техніці, знайомив хлопців з роботою інших підрозділів.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато хто з його підлеглих говорив: «Тепер ми розуміємо, до чого ви нас готували». І для нього це було найважливішим.

– Яким він був як командир?

– Він ніколи не сидів у штабі й не ховався за чужими спинами. Як полковник міг керувати підрозділом на відстані, але він завжди був поруч зі своїми людьми. Часто говорив: «Найважливіше для мене – вберегти своїх хлопців». І навіть у своєму останньому бою він залишився таким самим. Із його групи загинув лише він і ще один військовослужбовець з іншого підрозділу.

– А вдома? Яким його пам’ятаєте?

– Дуже позитивним. Ми завжди багато сміялися. Навіть через багато років спільного життя могли жартувати одне над одним, підколюватися, дуріти як діти. Нам було добре разом. Любили сімейні вечори. Могли подивитися фільм, пограти в настільні ігри, виїхати на природу чи просто покататися автомобілем. Для щастя нам не потрібно було нічого особливого – завжди все робили разом. У нас не було «моє» і «твоє» – у нас було «наше».

– Яким він був батьком?

– Дуже близьким для сина. Саша завжди намагався проводити з Артемом якомога більше часу. Якщо була можливість, брав його на роботу, показував техніку, розповідав про службу. У нас навіть була своя традиція: п’ятниця – сімейний вечір, субота – відпочинок усією родиною, а неділя – день тата й сина. Вони дуже любили один одного. Наша сім’я завжди була одним цілим.

– Як Артем сприйняв цю втрату?

– Тоді йому було одинадцять років. Я дуже боялася, щоб він не замкнувся в собі. Але найбільше він переживав не за себе, а за мене. Боявся, щоб я нікуди не поїхала, щоб зі мною нічого не сталося. Зараз Артемові чотирнадцять. Він росте хорошим хлопцем, і я знаю, що батько пишався б ним.

– Є якийсь особливий спогад про чоловіка, який найчастіше у пам’яті?

– Важко щось виділити. Головне, що ми були разом. Він дуже підтримував мене. Пам’ятаю кумедний випадок на полігоні. Хлопці після стрільб полінувалися нормально почистити зброю. Саша обурився, а вони почали сперечатися. Тоді він каже: «Та моя дружина розбере і збере автомат краще за вас усіх! Споримо на 10 «Снікерсів»!». Прибіг до мене, каже: «Світлано, розбирай». Я за лічені хвилини зробила повне розбирання-збирання. Хлопці стояли з відкритими ротами… «Снікерси» ми виграли, Сашко так цим пишався!

Коли почалася повномасштабна війна, мені як матері було страшно за дитину. Хотілося захистити сина, вивезти його в безпечне місце. Але поруч був Сашко. Завжди говорив, що все буде добре. І я вірила йому, знала, що він поруч, і мені здавалося, що з нами нічого поганого не може статися. Навіть коли доводилося жити у важких умовах, не вистачало сну чи елементарних побутових речей, була спокійна, бо він був поруч. А потім його не стало. І разом із ним ніби зникла вся впевненість у завтрашньому дні. Для мене війна закінчилася саме тоді.

Я розумію, що перемога обов’язково буде. Вона має бути, тому що стільки людей віддали за неї своє життя. Але тепер завжди думаю про ціну цієї перемоги.

– Як живете з пам’яттю про нього?

– Мені досі його дуже не вистачає. Минуло вже три роки, але відчуття втрати нікуди не зникло. Його речі досі лежать у шафі. На тумбочці – його годинник, блокнот і ручка. Усе залишилося так, як було.

Намагаюся жити далі. Робити те, чого він мене навчав. Бути сильною. Але інколи здається, що він просто ненадовго поїхав і скоро повернеться додому. Мені дуже пощастило зустріти таку людину. Він був моєю підтримкою, моїм найкращим другом, моїм чоловіком. І для мене назавжди залишиться справжнім офіцером, справжнім чоловіком і людиною з великої літери.

– Чи увічнено пам’ять про Вашого чоловіка?

– Олександр посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. За життя він отримав іменну вогнепальну зброю, іменний годинник та церковну нагороду «За жертовність і любов до України». У Києві відкрили сквер «Небесному дозору» з пам’ятником полеглим спецпризначенцям. Також у столиці створили великий мурал, де зображено трьох загиблих полковників «Дозору». Сашко серед них. Його особисті речі передано до Музею війни, біля Батьківщини-Матері. А художниця Беата Куркуль написала дві картини на згадку про Сашка: одну для нас із сином, іншу – для його мами.