У сучасному світі, переповненому технологіями та швидким темпом життя, все важче зрозуміти себе та оточення. Чому робимо те чи інше? Чому так, а не інак? Чому часом здається, що нас розуміють неправильно, або що наші стосунки зазнають постійних конфліктів? Відповіді на ці питання часто лежать у глибинах психології. І, звісно ж, у книжках, які можуть допомогти в цих глибинах зорієнтуватися. Для прикладу – у класичній праці Еріка Берна «Ігри, в які грають люди». Книжка 1964 року залишається актуальною й тепер.

Це історія про те, як людина позбувається комплексу неповноцінності і стає інтелектуалом.

Ця книжка  про непробивну людську байдужість і пітьму всередині нас. Про чесність із собою й ціну, яку ми готові заплатити за забуття. Про гріхи, що матеріалізуються, і спокуту, дорожчу за спокій.

Наш світ формує відсутність ґендерних даних, залишаючи жінок в тіні, стверджує британська письменниця, журналістка та активістка-феміністка Керолайн Кріадо Перес у книжці «Невидимі жінки». І розкриває шокуючу реальність гендерної упередженості, яка пронизує всі сфери життя –  містобудівництва до медичних досліджень.

П’ять видань, умовно об’єднаних у своєрідний путівник у світ психології.

В медійній сфері, схоже, мало книжок мають такий авторитет, як «Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс» Рене Дж. Каппона. Цей посібник – лаконічний, але й достоту ґрунтовний майстер-клас з мистецтва журналістики.

Ім’я польського письменника Анджея Сапковського стало відомим після появи 1986 року фентезійного літературного циклу «Відьмак», рукопис якого він поштою надіслав на конкурс у журнал «Fantastyka».

Українське видавництво «Компáс», що іспанською означає «ритм», засноване 2018 року Анабель Рамірес та Мариною Марчук. Щоб відкривати нашому читачеві безкрайній світ латиноамериканської літератури.

В офісі Національної спілки журналістів України журналістка, волонтерка і майор ЗСУ Олена Мокренчук презентувала першу книжку серії «Герої Моєї країни».

Відомий український історик Владлен Мараєв (автор YouTube-каналу «Історія без міфів») в одному з інтерв’ю розповів, що з початком повномасштабного вторгнення росії інтерес до історії України значно пожвавився. Це помітно навіть за кількістю нових передплатників на каналах з історичною тематикою.

За розмахом нова книгарня «Readeat» поблизу столичної станції метро «Олімпійська» поки що не має конкурентів у цілій країні: 460 м². Відвідувачі вже охрестили її українським «Waterstones». За аналогією до найбільшої британської мережі книжкових магазинів.
У день відкриття книгарню побачила кореспондентка «Грінченко-інформу».

Бували в Брустурах? У столиці гуцульських сирних коників. Де Гриців потік звивається між пагорбами, а паску святять черешневим цвітом. Перегортаєш сторінку – як гримне, і кімната дерев’яної хати заливається світлом блискавки. У рідному селі й хліб пахне дитинством, і спів пташок сприймаєш як належне.

Є книжки, які дочитуєш з відчуттям полегкості, наче позбувся тяжкої ноші, а є й такі, коли на остатніх сторінках відчуваєш, як нестримно наростає жаль близького розставання – мовби прощаєшся з рідною людиною.

Коли душа мліє від спеки мегаполісів, прогулянки знайомими вулицями не приносять тієї ж радості що колись, а жарти друзів не веселять як раніше, відразу зрозуміло: потрібна вакація у Карпатах. Активне дозвілля серед гірських масивів – задоволення не з дешевих, особливо коли хочеш на 100% зануритися у колорит Гуцульщини та жити, як в Бога за пазухою. Але вирішення все ж таки є.

Країна Сонця, що сходить. Реноме консервативності та витонченої стриманості закріпилося за нею сталевими ланцюгами. Та мало кому відомо, що чаїться за ширмою порцелянової досконалості. Яка вона – сутінкова Японія, місце, до якого навіть у зеніті Сонце не має доступу? 

Якщо щодня читати вголос по 10 хвилин, можна значно підвищити грамотність, збагатити словниковий запас, покращити вимову. Тож вдосконалення української за допомогою книжок є вдалим рішенням.

З літа минулого року студентка факультету журналістики Грінченкового університету Олеся Демаш модерує в літературному клубі «Орнамент». Відколи засновниці однойменної столичної кавʼярні забажали створити власне комʼюніті. І запропонували цю роботу Олесі.

Петро Товстуха з міста Глухова, що на Сумщині, літератор, людина, одержима красою рідного слова, випустив у світ ось уже одинадцятий альманах «Українська хвиля».

Феєрія див, у які може повірити навіть дорослий. Вертеп, різдвяні вистави для малечі, ярмарки, пісні, колядки, ялинки – все, аби на повну відчути, що «небо і земля нині торжествують». Час художніх та анімаційних фільмів, насичених різдвяною атмосферою. Мимоволі згадуєш «Один вдома» чи «Грінч».

Якщо хочете дізнатися, як «кремлівський телекарнавал» набирав обертів, зробивши із сірого, непримітного кадебіста «государя-імпєратора», ще й перетворивши громадян росії на мовчазних і покірних холопів, – неодмінно прочитайте книжку Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливо».

Кожна талановита книжка приховує імпровізований квест: що більше у читача життєвого досвіду, то глибше розкривається для нього її текст. Те, що ми не помічали під час першого прочитання, неодмінно з’явиться, коли розгорнемо її вдруге.

Цю книжку можна назвати посібником із психології емоцій. Вона про почуття та їхній вплив на наше життя.

Що таке емоційний інтелект? І взагалі що таке емоція? Щось хаотичне та проблематичне, пов’язане із вашим успіхом/неуспіхом чи все-таки те, що здатне зробити ваше життя кращим?

У столичному творчому просторі «Pinchuk Art Centre» зібралися шанувальники української поезії на презентацію збірки «Паперовий хлопчик» – книжки-первістка Віталія Білозіра. Автору 18 років, родом із міста Жашкова Черкаської області, навчається в одному зі столичних вишів.

Книжку «Поезія без укриття» презентували у кав’ярні-книгарні «NIĆ» українського осередку Кракова. Поетична збірка увібрала для історії та поколінь ті відчуття, що пережили українці в перший місяць повномасштабного вторгнення росії. За художньою формою митці слова явили увесь спектр вражень та емоцій: біль, страх, лють, надію, віру в нашу Перемогу. Вірші 70-ти українських авторів, таких різних і талановитих, передають глибину думок про війну. Тих думок, що їх збурюють близькі вибухи рашистських обстрілів мирних українських міст і сіл, тих думок, які народжуються на передовій…

В Україні створили застосунок «Українські вірші» з творами понад 30-ти видатних українських поетів.

Є книжки, які читаються за ніч. Їх читаєш, ніби їси яблуко. Власне, читаєш і їси яблуко – одне іншому не заважає. Яблуко солодке, чтиво приємне, час минає непомітно. По якомусь часові вже й не згадаєш ні яблуко, ні книжку, хоч сам процес був приємний і корисний. Є й інші книжки. Порівняв би їх із дорогими шоколадними цукерками, яскраво упакованими, перев’язаними шовковою напахченою стрічкою: ними смакуєш дозовано, скупими часточками, аби втіха тривала якомога довше, аби лишався післясмак…

Свято врозповні, а вам сумно? Не біда! Ловіть підбірку творів, які допоможуть вам бороти нудьгу!

Чирков С.М. Ковчег. Колискова для смерті. Роман-подорож у 333 спогадах, снах і видіннях. У двох книгах. – К.: «Фенікс», 2013. – 960 с.

Чи зізнатися мені, чи покаятись? Роман, який автор писав десять років, я прочитала за сім вечорів. А ще – читаючи  безжально псувала книжку, малюючи по полях галочки, ставлячи запитальні та окличні знаки, підкреслюючи (або й закреслюючи) окремі слова і рядки, виділяючи великими квадратними дужками речення й абзаци. Таки ж смайли-вподобайки – вигадка не сучасної, скупої на вияв емоцій доби, гадаю, якщо пошукати, вони знайдуться і на наскельних малюнках. Та й, скажімо, довгоносі жіночі личка на вщерть покреслених пушкінських рукописах – те саме.

Листопад заполонив вулиці міста листям каштанів, ароматом кориці та карантинними обмеженнями. Тому, аби вберегти себе та не знудитись вдома, книгарні підготували для нас розмаїті новинки.

Неважливо, як повільно ти просуваєшся. Головне – ти не зупиняєшся.
Брюс Лі.

Спорт – це рух, розвиток, задоволення, перемоги, інколи падіння. Кожен спортсмен-початківець стикався з перешкодами, які здавались нездоланними, надто важкими на шляху до омріяної перемоги. В такі моменти волієш почути підтримку від людини, котра мала схожий досвід, відчувала присмак невдач, та не скорилася обставинам.

З Миколою Орловським ми були однокурсниками, а згодом і колегами на УТ-1. Рівновіддаленими у стосунках: кожен замкнутий сам у собі – у своїй роботі і проблемах. Як каже нині його дружина Світлана Макаренко, – «мовчунами». Лише тепер, після такої підступної смерті Миколи, завдяки Світлані відкриваю храм його Любові і храм його зворушливої і тонкої Душі. Адже раніше я навіть не знала про Миколине захоплення поезією.

Отак мені видається: стоїть світло-чубий хлопець, вчепірившись підошвами у траву. З піднятим до сонця лицем. Стоїть! Бо його поставили, дарувавши величезні очі, аби Бачив! Скаже хто: очі, як очі… Але чи зміряєш їхню глибину?! Ото ж бо…

Здається, вже кожен притомний розуміє, що 2014 року саме Росія розв’язала проти України справжню війну. Як би хто не називав цю трагічну сторінку в нашій історії. Так, це війна – офіційно не оголошена, але на ній чи не щодня гинуть українські воїни. Тоді, 2014-го, першими на захист рідної землі стали добровольці. З часом у пекельному ратному вогні загартувалося Українське військо.

На початку березня віртуальна авіакомпанія не віртуального «Видавництва Старого Лева» здійснила подорож в часі до Парижа  на запрошення…  самого Ернеста Гемінгвея. Саме так хочеться означити видану  українською мовою книжку «Свято, яке завжди з тобою» –  мемуари світового класика про життя в Парижі в 20-х роках XX століття.

«Кохання – це єдине, що перемагає страх смерті. Ніщо не владне завадити коханню, як нікому не під силу зупинити сонце»… Книжка Максима Бутченка «Жінка в темряві. Зелений Клин» справді гідна, щоб її перечитували й цитували. Стільки за рядками тут мудрості, духовної краси й натхнення, мужності, відчайдушності, переживань. Зі сторінок роману я ніби справді потрапляла в буремні часи, коли наші пращури виборювали волю.

Уже з першої сторінки ця ошатна і навіть вишукана, як на видавничий смак, книжка спонукає ухопитися за червоний олівець і за голову! А потім кинути олівець і триматися лише за голову, яка йде обертом. Таких довільних експериментів із літературною українською мовою, заплетених невіглаством і профанацією, давно не випадало потрафити!

Переповнюють враження від збірки оповідань Марини Варич «У ніч на страсну п’ятницю». Усі три розділи книжки пронизано єдиним міцним тематичним стрижнем. Кожен розділ ніби вивершує в єдину крону різні аспекти українського буття, починаючи від зими 2013 року: долі воїнів, волонтерів, лікарів, цивільного населення на окупованій та прифронтовій зоні російської агресії України, переселенців. У центрі уваги – психологічний космос жінки, означений і навіть типологізований: жінки патріархального укладу, бізнес-леді, жінки-воїни.

Бібліографістика завжди впорядковує книгопотоки і документообіг у логічні русла. В інформаційно розхристаному сьогоденні її роль важко переоцінити: потік інформації такий стрімкий, що навіть свідоме медіаспоживання не здатне вихопити найважливіших концептів і змістів.

Був час, коли я захоплювалась поезією, потім історією та пригодами… Нині зачитуюся жіночими романами. Ні, не легковажним чтивом, а історіями вольових, знакових особистостей. Перечитала вже маленьку бібліотечку таких біографічних життєписи. Але вам розповім про три біографії жінок. Чому саме про них? Бо вони змінили моє світобачення. Переконана: ці оповіді мусить прочитати кожна жінка.

Текст формує історію і важливі деталі, запускаючи весь подієвий механізм. Слова змушують самостійно промальовувати образи головних героїв з їхніми прагненнями, переживаннями. Невід’ємна роль – за місцем подій: для відтворення в нашій уяві повної картини воно має бути деталізованим. Художня література – осідок чи не всіх любовних історій, в яких уявляєш себе головним героєм. Вихор складнощів, калейдоскоп подій тільки те й роблять, що тримають в напрузі, інтригують читача до останньої сторінки, зачаровують своєю атмосферою.

Торік у вересні на Форумі видавців у Львові відбулася презентація нового роману-хроніки Марії Матіос «Букова земля», який з’явився у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Розповідаючи про теми, до яких ніхто не звертався, сюжетні лінії та основних героїв свого великого історичного твору, авторка наголошувала: «Я написала правду про тих, хто змінив хід історії…». Водночас попереджала своїх читачів, що їх чекає нелегке читання.

Повз книжку з такою інтригуючою назвою пройти не могла. «Пиши, скорочуй» – помічний підручник для кожного, хто працює з текстом. Справді універсальний порадник редакторові, копірайтерові і всім тих, хто годинами тяжко мучиться над чистим аркушем: «З чого ж почати?»

Згуба, сльози, страждання, біль, гіркі шкодування за втраченим минулим і людьми, які колись були його частиною. Це тисячолітня історія війн очима дорослих. Та ще важче сприймати війну дітям: вони надто невинні, беззахисні та безтурботні для неї. Але ця потвора доконче мусить зачепити кожного, вона не буде розбиратися, хто на це заслуговує, а хто ні, не зважить на статус, вік, релігію, ні на що.

Що спільного між президентом, лікарем, учителем? Насправді – багато, але чи не найпосутнішим є емоції, зокрема страх. Страх, якого хочемо, але часто-густо не можемо позбутися, який паралізує волю, пригнічує і дратує… Саме про ці емоції йдеться в книжкі Брендона Вебба та Джона Девіда Манна «Приборкуючи страх», український переклад якої вже надійшов до книжкових крамниць.

Взявся написати – «вчитися у ізраїльтян», але передумав, бо Шимон Перес часто-густо йшов супроти своїх співгромадян. Зрештою, я не поділяю захоплення багатьох наших українців воюючим Ізраїлем, мовляв, і Україні треба брати приклад з країни, яка стільки років живе в умовах постійної війни\терору.

Cамобутній новатор, один з найяскравіших представників незалежного американського кіномистецтва. Створюючи свою дебютну картину «Голова-гумка», він чотири роки жив і працював на імпровізованій студії, власноруч створював спецефекти та навіть знімав у кадрі своїх родичів. Зате світ побачив одну з найхимерніших стрічок в історії кіно, яку у 2004-му внесли до Бібліотеки Конгресу США.

Дурість оточує нас усюди й повсякчас: чуємо, бачимо, читаємо її чи не щодня, та й, ніде правди діти, самі час від часу робимо дурниці. Однак, чому це відбувається? Чому здається, ніби дурість навколо лише прогресує? І чи можливий світ без неї? Два роки тому французький журналіст Жан-Франсуа Марміон звернувся до провідних науковців, аби знайти відповіді на ці запитання.

Мабуть, усі ми доходили до такого стану, коли, як кажуть, хотілося розвантажитися. Переглянула відгуки на «Місто жінок» Елізабет Гілберт і зрозуміла: саме те, що шукаю. Життєпис дівчини-простачки у чужому великому місті, її листування з матір’ю, звичні, а іноді не зовсім житейські історії,  –  цікаво, часом повчально, але ненав’язливо і легко.  Читаючи книжку, часто уявляла себе на місці героїні і ніби переселялася в її часи минулого століття. Змістовне, а водночас легке плетиво слова: є місце еротиці, ніжності, гумору, романтиці і що несподівано – жіночій  мудрості.

В читацькій пристрасті мені найбільше смакують життєписи видатних людей. Особливо ті, що належать не перу самих зірок, а поглядові збоку. Книжка Поли Мак-Лейн «Паризька дружина» від видавництва «Книги-ХХІ» у перекладі з англійської Ірини Вікирчак – якраз із того штибу. Це розповідь про шість років із життя Гедлі Річардсон, саме ті, які вона присвятила Ернесту Гемінґвею.

Переглядаючи полиці з книжками, аби знайти щось цікаве на кількаденне читання,  звернула увагу на роман Люко Дашвар  «На запах м’яса». Уже знайома з творчістю цієї української письменниці: її книжки жорстокі, відчайдушні, але здатні надихати та змушують замислюватися. Легка, навіть простонародна мова заглиблює в сюжет по саму маківку – проживаєш події разом з героями.

Карантин завжди невчасно, а тут ще й весняна пора, коли душа рветься на природу, до зеленої краси, коли хочеться незвичного, щоденних маленьких шаленств. Але якщо на вулицю вийти проблематично, то можна увійти у світ книги. За кілька днів у мене дібралася своя весняна бібліотечка,

В акурат напередодні запровадження карантину Оксана Мороз презентувала у столичному «Urban Space» книжку «Нація овочів?» Зізналася, що майже 20 років віддала вірусмейкерству. Простіше кажучи – маніпулюванню громадською думкою. Але полишила цей фах – тепер займається декодуванням інформації. Про цю специфічну сферу інформаційних технологій і написала книжку. І, звісно ж, «наживо» поділилася з гостями презентації специфікою вірусмейкерства.

Ярослав Орос не належить до письменників, чиї тексти читаються легко й швидко – навпаки, вони вимагають вдумливості та неквапливості, щоб зважити кожне слово, осягнути авторські смисли, відчути іронічність думок і  вболівання за все, що відбувається у сучасному українському просторі – політичному, суспільному, культурному, духовному.

Український музикант, лідер луцького рок-гурту «Фіолет», громадський діяч і поет  Сергій Мартинюк презентував свою дебютну збірку віршів «Реп’яхи», видану видавництвом «Фабула».

Сьомого листопада наукова громадськість згадувала славетного історика, філософа і громадського діяча, академіка Української Академії Наук Дмитра Багалія: у його 162-гий день народження. А напередодні у залі столичної Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки ім. В. Г. Заболотного презентували ошатне перевидання головної праці академіка його «Історії Слободської України». Зібралися науковці, дослідники та й просто небайдужі до історії кияни, аби відкрити чи й нагадати собі значущі факти рідної історії, оприлюднені автором цієї книжки далекого 1918 року.

Цю збірку оповідань Андрія Любки поєднує головна  героїня. Ніби символізуючи стабільність, свою незриму і невідступну присутність у житті кожної людини. Її ім`я – Самотність. Гадаю, ви знайомі.

Українська письменниця Ірена Карпа, яка змінила Київ на Париж (сподіваємося, тимчасово), презентувала нову книжку «Добрі новини з Аральського моря».  Як на мене, назва оманлива: після прочитання уявляються береги Сени, а не далекої середньоазійської водойми. Що й підтвердила телеведуча Катерина Осадча: «Ця книжка — віртуальна подорож до мого улюбленого Парижа: у ній оживають його симпатичні вулички, тут відчуваєш гамір на терасах кав’ярень, але з кожною сторінкою заглиблюєшся не в ошатно-туристичне, а в інсайдерське місто — у таке, у якому я жила в юності… Тривоги й радощі головних героїнь мені дуже знайомі».

Одразу зацікавила яскрава обкладинка і назва книжки «Червоний Елвіс». Поєднання викликало комічне враження. Елвіс Преслі – американський виконавець рокабілі – одного з ранніх форм рок-н-ролу, легенда минулого століття, автор багатьох неперевершених музичних рекордів. Який  стосунок має Король рок-н-ролу до українських реалій? І чому Елвіс червоний? Заходилася шукати відповідь у автора книжки – письменника Сергія Жадана.

–  Усе змінювалося, але Тарас Шевченко залишався у  нашій уяві таким, яким був за радянських часів. Він волає з бронзи та каменю: «Звільніть мене! Я хочу жити серед вас!», – наголошує українська письменниця Антоніна Цвід,  авторка  трилогії про Великого Кобзаря. Презентація трикнижжя майстрині слова, знаної донедавна самобутньою інтимною лірикою, зібрала велику аудиторію студентів та викладачів Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

«Підводячи риску» –  на мій погляд, занадто мінорна назва книжки для такого автора, як енергійний Борис Савченко: кінорежисер, актор, педагог, громадський діяч. Скепсис перед черговим фоліантом мемуаристики враз зникає вже на перших аркушах.

Ім’я Василя Олександровича Сухомлинського – педагога, вченого, гуманіста – особливе серед постатей української та світової педагогіки ХХ століття. За рішенням 39-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 100-річчя від дня його народження включено до календаря пам’ятних дат, що відзначають цього року.

«Життя під зіркою М.»   – так, не без інтриги, назвав свій літературний дебют Євген Козярін. На обкладинку як підзаголовок  автор виніс мотто, квінтесенцію написаного: «І не важливо де ти є, ти – зірка, // А значить, будеш поруч завжди».   Та зірка,  що не раз спалахне яскравим промінням у читацькій уяві, за зізнанням  автора, багато  чого змінила у його нелегкому житті. Але  нелегкість спонукала Євгена до спостережливості, вивела на стежку осмислення, філософських узагальнень. Ота нелегкість допомогла вигранити життєве кредо: «дихати, радіти і не наливатись журбою».

У київському видавництві «Сакцент Плюс» побачив світ двотомник «Листи до Олеся Гончара», які Майстрові художнього слова упродовж півстоліття надсилали письменники, літературознавці, публіцисти, митці. Листи подано в хронологічному порядку, починаючи з 1946 року й до середини 1995-го — року відходу класика за межу земного життя.

«Кімната для печалі»  –  збірка оповідань Андрія Любки. Сюжетно не пов’язаних, але зі спільним головним героєм – Самотністю. Він, той герой, щоразу різний: меланхолійний, супокійний, зажурливий і… затишний. У коротких одкровеннях багато хто вочевидь впізнає себе самого: кому з нас хоча б раз не траплялося опинитися на межі відчаю, що віщує загрозу?

Мешкаю, як каже мати, у «забічному селі» під Києвом.
І чи не щотижня – зазвичай у святу неділю – несу до хати нову «в’язку» «прочотних» (знов мамине слово!) книжок. Де б не жив, куди би не закинула доля – першим ділом іду записуватись у тамтешню бібліотеку.

Перевидань знаменитої «Енеїди» Івана Котляревського існує сила-силенна. Однак в пам’яті багатьох закарбувалося, саме те, 1968 року, ілюстроване художником Анатолієм Базилевичем.

«Смак води і віскі», –  так назвав свою третю книжку журналіст і письменник  Леонід Ісаченко. У збірку новел, есе і зарисовок увійшли осмислені і майстерно обрамлені живильним словом житейські історії, тонко спостережені автором.

Що знаємо ми про Симона Петлюру? Та й чи була у нас можливість для об’єктивної оцінки його діяльності?