Чому без культури наш захист стає порожнім

У суспільному дискурсі давно панує аксіома: Збройні сили – це меч, який нищить ворога на передовій, а економіка, оборонна промисловість та дипломатія – щит, що тримає вражий удар. Проте поза увагою часто залишається головне питання: що саме покликані захищати цей меч і цей щит?

Якщо прибрати зовнішню броню, ракети, мільярдні транші та офіційні зведення Генштабу, то в сухому залишку залишається культура, пам’ять та ідентичність. Культура – це і є той первинний Щит і Меч, заради якого взагалі живе держава. Зброя здатна повернути контрольовані території, але тільки культура робить ці землі Батьківщиною. Втративши її, постає ризик виграти війну за кордони, але тихо й безшумно програти битву за власну суть. І коли через байдужість, чиновницьку обмеженість або міжвідомчі суперечки залишається напризволяще хоча б один глибинний шар цього коріння – як-от прадавнє Полісся, – фатальну тріщину дає весь духовний щит країни.

Коли днями йшов до Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», раптом помітив щось не те у знайомих з дитинства лаврських обрисах вежі Івана Кущника – знесену ворожим обстрілом маківку з хрестом. Потім «навів фокус» на будівлю Мистецького Арсеналу на протилежному боці вулиці й побачив зруйнований дах. Тієї ж ночі русня вдарила і по розташованій неподалік святині православного світу – Успенському собору. Це невипадково: рашисти свідомо б’ють по наших пам’ятках та закладах культури.

Нещодавно постраждало і сховище Державного науково-дослідного центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (ДНЦЗКСТК). І якраз того спекотного дня Музей Івана Гончара проводив круглий стіл «Проблеми збереження культурної спадщини постраждалих від Чорнобильської катастрофи районів Українського Полісся», приурочений до завершення історико-етнографічної виставки «ЧОРНОБИЛЬ: врятовані скарби Полісся», присвяченої 40-м роковинам Чорнобильської трагедії.

Зібрання одразу втратило будь-яку меморіальну врочистість чи паркетну формальність. Обговорення оголило гостру проблему: країна наосліп втрачає «інший Чорнобиль». Не той, що асоціюється з бетонним укриттям та цифрами радіаційного фону, а живий, архаїчний пласт українського етносу з його дерев’яним зодчеством, унікальним ткацтвом, обрядовим фольклором, традиціями та побутом, які проростали крізь віки задовго до радянської атомної ери.

У залі звучала жорстка фактологія. Очільник Центру Ростислав Омеляшко разом із науковою та громадською спільнотою ретельно розібрали бюрократичну колізію, яка тихо розгортається в урядових кабінетах, поки неоціненним надбанням нині загрожує пряме знищення.

«Ми опинилися у ситуації, коли унікальні музейні та архівні пам’ятки просто покриваються пліснявою через затоплення і відсутність умов, – наголосив Ростислав Омеляшко. – Пораховано, що на ремонт орендованого приміщення потрібно принаймні 3,5 мільйона гривень, але ми «висимо» у повітрі. Тридцять п’ять років держава фінансувала створення цього фонду, який відтворює риси втраченого Полісся, а тепер через скорочення фінансування та мізерні зарплати в 12,5 тисячі гривень люди звільняються. З п’ятдесятьма тисячами врятованих артефактів скоро просто не буде кому працювати. Стоїмо перед загрозою знову втратити вже один раз врятовану спадщину».

Ситуація нищівна у своїй абсурдності: унікальний науковий Центр, який з початку 1990-х років здійснив десятки експедицій та врятував понад 50 тисяч пам’яток, опинився в інституційному глухому куті.

Науковий центр юридично перебуває в системі Державного агентства з управління зоною відчуження, яке підпорядковане Міністерству енергетики. У Міненерго на запити науковців відповідають чітко: профіль відомства – це енергетична безпека, поводження з радіоактивними відходами та підтримка бар’єрів. Культурна спадщина для енергетиків є непрофільним тягарем – бодай вона і є найочевиднішою ілюстрацією того, що втратило людство від розбудови «мирного атому». Тимчасом Міністерство культури та стратегічних комунікацій відмовляється брати Центр чи його об’єкти під своє крило, посилаючись на те, що за законом про правовий режим території, яка зазнала радіоактивного забруднення, охороною майна в Зоні опікується саме агентство з управління зоною. Маємо, отже, класичну ілюстрацію  бюрократичної «спихології»: одна структура заявляє про неналежність сфери, інша – про неналежність території. З кожним ворожим обстрілом в Україні стрімко більшає людей, які втрачають власні домівки, свій дах над головою. Нині це трагедія мільйонів. Та коли через чиновницькі міжусобиці без законного прихистку та належного бюджету залишається унікальний Центр – країна ризикує залишити безхатьком власну ідентичність.

У цьому безповітряному просторі між двома міністерствами зупиняється, задихається все. Інвестиційні проєкти, фінансові механізми, проходження бюджетних декларацій та закупівлі блокуються або тонуть у безкінечних бюрократичних погодженнях. Проєкт створення музею Чорнобиля, який у 2024 році пройшов складну процедуру оцінювання й отримав найвищі бали від профільних комісій, просто поставили на паузу – через чергове реформування органів влади та війну.

Глибину та масштаб цієї державної сліпоти чітко окреслив народний депутат багатьох скликань Іван Заєць, наголосивши, що «йдеться не просто про збереження окремих експонатів чи ліквідацію наслідків затоплення приміщення, а про збереження цілого пласту нашої національної пам’яті, матеріальної та духовної культури Полісся. Якщо ми зараз втратимо ці музейні фонди, ми остаточно відріжемо від себе історію цього краю. Тут потрібні не точкові ремонтні роботи, а чітка державна позиція й відновлення повноцінного статусу та фінансування Центру».

Як кінематографіст, який роками фіксує цю тему на плівку та відео, зокрема і в документальній кінопритчі «Інший Чорнобиль», застерігаю: стоїмо перед загрозою другого і вже остаточного «стирання» Чорнобильської зони. Перший раз її знівечила радіація, а зараз нищить байдужість і чиновницька тяганина. Ті експонати, які Ростислав Омеляшко зі своєю командою буквально руками витягував зі знелюднених бідою поліських хат, ті неоціненні аудіозаписи та унікальні плівки, зроблені під час експедицій, зараз просто нищать сирість та відсутність інших необхідних умов зберігання. Знімаємо документальні кадри, показуємо це світові, а тимчасом у середмісті Києва гине унікальний першоджерельний архів. Нинішня чиновницька байдужість щодо його приміщення та штату без перебільшення риє цьому надбанню глибоку могилу.

Ворог прицільно вбиває нашу пам’ять. Окрім музейних зібрань, цілеспрямовано палить книжки й осідки їхніх творців – як, приміром, видавництво «Український пріоритет» ліквідатора-чорнобильця, письменника і громадського діяча Володимира Шовкошитного, який теж брав участь у роботі круглого столу. Внаслідок варварської руйнації приміщення, не побачили світ важливі історичні та чорнобильські праць. Як гірко зауважив пан Володимир: «Це прямий удар по українському книгодрукуванню й по нашій історичній пам’яті, адже ми роками працювали саме на те, щоб доносити правду про Чорнобильську трагедію та український спротив».

Земля Центрального Полісся – акумулятор історичних, духовних, мистецьких пам’яток, народних традицій і звичаїв, коріння яких сягає у глибину дохристиянських часів. Це наша твердиня в захисті української ідентичності та в ідеологічній боротьбі з фейками про «вигаданість» і «неіснування» нашої нації. Зберігаючи цей великий скарб, Центр надбав багатющий науковий і практичний досвід – неоціненний і в час війни і в час прийдешнього відновлення країни, насамперед звільнених територій. Перед повномасштабним вторгненням науковці Центру захистили стратегічний проєкт створення музею просто неба безпосередньо в Чорнобилі, відібравши 27 унікальних об’єктів: автентичні дерев’яні хати з різьбленими причілками, комори, клуні, водяні млини. Окупація Зони у 2022 році зупинила цей процес, а під час лісових пожеж 2020 року частина пам’яток згоріла. Те, що не знищив атом і не спалив вогонь, сьогодні щодня доруйновують байдужість, часовий розпад і наслідки війни.

Помилка чиновницького підходу – у сприйнятті культурної спадщини як «збиткової статті витрат». Та цифри свідчать протилежне: у часи до великої війни, з 2016 по 2021 рік, Чорнобильську зону відвідувало понад 60 000 туристів щороку, причому майже 80 відсотків із них – іноземці. Поліська культура та етнографія розглядалися не як прохач державних субсидій, а як самоокупний освітній, туристичний та економічний ресурс для держави.

Коли ворог вивозить з окупованих територій архіви, музейні експонати, коли цілеспрямовано нищить символи історії, він діє з послідовністю грабіжника, вбивці, варвара. Проте коли через бездушність урядових інструкцій та міжвідомче відмежування власний культурний код залишають напризволяще свої – це жахливе свідчення добровільного роззброєння. Культурна спадщина –не гуманітарна формальність для мирного часу, а броня. Повторюся: якщо меч не захищатиме ідентичність, то боротьба втрачає свій змістовий фундамент.

Підсумки круглого столу в Музеї Івана Гончара пропонують чіткий і невідкладний алгоритм дій, зафіксований в ухваленій резолюції. Передусім Кабінет міністрів України має негайно усунути цей ганебний бар’єр, доручивши постановою Мінкультури та Міненерго створити спільну програму захисту спадщини в Зоні. Учасники круглого столу одноголосно підтримали пропозицію створити дієве «коло друзів» Центру – його Громадську раду. Об’єднати науковців, культурних діячів, журналістів, активістів громадянського суспільства. Коли бюрократична машина буксує, саме наші прадавні народні інструменти, толока та спільнокошт, здатні стати тим живим і вкрай помічним рушієм. Надважливо залучати і міжнародні фонди та ЮНЕСКО до негайної консервації виявлених 27 експедиційних об’єктів. Часу на відкладання цієї справи на «після перемоги» немає. Берегти ідентичність маємо одночасно із захистом фронту.